Обличчя людей не віщували особливої радості. Їхній стан більше нагадував
траурну процесію, що готувалась провести в останню дорогу близьку людину. Андрій
спантеличено розглядав присутніх, не розуміючи, що сталося і де перебуває.
Холод металу позаду, допоміг остаточно прийти до тями. Злегка повернувши голову
хлопець побачив декілька покинутих вагонів, іржавий кран, і залізничну колію,
якою вже давно не курсував поїзд, проте її стан був доволі хороший. Першою
думкою було тікати якнайдалі, та раптове тепло, що зігріло шию, перемістило думку
про втечу на другий план. Тремтячою рукою він торкнувся джерела. В долонях
красувався медальйон з зображенням сокола. Поглянувши на нього Андрій мимоволі
згадав міст смерті. «Невже він врятував мене?»
Частина невідомих, що охороняли периметр, помітила його прояви життя й
поспішили доповісти старшим. До Андрія одразу направилось двоє: хлопець і
дівчина, не набагато старші від нього. Хлопець поводив себе стримано, а от
дівчина проявляла куди яскравіші емоції. Наблизившись, вона засичала, мов змія,
і схопила Андрія за комір безрукавки.
- Вижив! – презирливо мовила вона. В її голосі відчувалась настільки велика
злість, що не будь там того хлопця, вона б розірвала Андрія на шматки. – Його
смерть на твоїй совісті!
Блідий Андрій спантеличено переводив
погляд з блондинки з дредами, на хлопця з чорним капелюхом на голові.
- Віта, заспокойся, це не його вина. Ти прекрасно знаєш, що неможливо
передбачити появу спектра.
- Зона – не місце для прогулянок! – відрізала дівчина. – Що – адреналіну
бракує? – в’їдливо мовила вона, звертаючись до Андрія.
- Це був вибір Влада, й ти повинна його поважати, – надавив на болюче
хлопець. По щоках дівчини покотились виноградні сльози. Крутнувшись на місці,
вона поспішила покинути їх. – Не вини її, сьогодні ми втратили багато
побратимів, – притишено звернувся хлопець до Андрія, а потім простягнув руку,
щоб допомогти йому підвестись. – Я – Макс.
- Андрій, – і він скористався запропонованою допомогою.
- У тебе напевно багато запитань? – зобразив Макс скупу посмішку.
- Навіть не знаю на яке з них хотілось би спершу почути відповідь…
- Розумію, – і Макс задумливо потер свою невеличку чорну борідку. – Те, що ти
пережив, називається спектром. Наше завдання боротися з його наслідками.
- Наше? – перепитав Андрій.
- Ми члени Авангарду, – вказав Макс на осіб в камуфляжній формі, їхнє
спорядження нагадувало бійців елітних спецпідрозділів. – Ти потрапив в один з
найбезпечніших спектрів, якби не Влад – наш наставник, твоїй долі не позаздриш.
- Це про нього говорила та дівчина?
- Ага, – зітхнувши, схилив голову Макс. – Передавши тобі свій тотем, він
помінявся з тобою місцями.
- Навіщо така жертва? – видав Андрій рефлекторне обурення, та Макс сприйняв
його слова цілком спокійно.
- Такий вже він, наш наставник… – було видно як силою волі хлопець стримував
в собі сльози, що так і просились назовні.
- Не простіше дочекатись завершення подій… – Андрій затнувся на пів слові,
різкий погляд Макса був красномовніший тисячі слів.
- Це не перший твій спектр?
Андрій завагався чи говорити, та потім
все ж прийняв рішення розповісти про події від Синіх Вод й до сьогодення. Макс
уважно вислухав, не перебиваючи, й лише іноді ставив уточнювальні запитання,
щоб ясніше побачити картину. В кінці він покликав одного зі спецпризначенців,
щось шепнув на вухо, після чого той не гаючи часу направився до одного з покинутих
будинків, обабіч вагонів. Фасад і дах були в непоганому стані. Андрій
припустив, що не останню роль в підтриманні його стану зіграли бійці Авангарду.
Недаремно ж вони зупинились тут. Це була їхня перевалочна база, або щось на
зразок того. Він й уявити не міг сюрпризу, який очікував його всередині.
- Йди за мною, – скомандував Макс.
На пів дорозі їх зупинила розгублена
Віта.
- Ти куди? – звернулась вона до Макса.
- Якщо не забрати його, сюди нагляне зграя.
- Та ти знущаєшся! – зіронізувала вона. – Коли цей ідіот встиг перейти їм
дорогу?
- Це не перший його спектр.
- Приготуватись до бою! – скомандувала Віта. – Заберіть Влада й поранених, а
ми виграємо трохи часу, – звернулась вона до Макса. Той схвально кивнув у
відповідь.
Ледь вони переступили поріг, як ззовні
почулося пронизливе виття, після якого повітря розрізали звуки пострілів й
перегукування солдат, які повідомляли про місцеперебування ворога. Одному
вовкулаці вдалося пройти солдат і він, розбивши забите дошками вікно, вдерся
всередину, перегородивши дорогу ескорту Андрія.
- Не стріляти, я сам розберусь! – скомандував Макс. За мить в його руках вже
з’явилися шабля з пістолем, з дула останнього вирвався струмінь невідомої
енергії. Заряд зумів тільки ранити звіра. Загарчавши, той оголив передні ікла й
приготувався до стрибка. З відкритої рани тонкими струмками стікала по густій
шерсті чорна рідина. Звір немов пристосовувався до амплітуди падіння крапель,
намагаючись розрахувати правильну мить. Зустрівшись з наляканим поглядом Андрія,
він не вагаючись випрямив лапи. Та політ тривав недовго. Блискуче лезо шаблі
зупинило масивну тушу, з ювелірною точністю відділивши голову від тулуба. –
Портал! – вигукнув Макс до підопічних.
Минувши Андрія, двоє з них направились
в одну з кімнат. За мить повернулись тримаючи в руках чимале дзеркало. Інші
бійці поспішили прибрати тіло вовкулаки, щоб ті змогли розмістити дзеркало.
Прикріпивши до його поверхні дивний пристрій, солдати відрапортували про
готовність відкрити портал. Перш ніж свідомість Андрія встигла скласти докупи
картину подій, вони з Максом пірнули в рідку субстанцію, на яку перетворилось
вищезгадане дзеркало.