Сафіру саме виповнилося вісімнадцять, коли в його селище прибули урядові
війська. Громадянська війна в Сіроні була в самому розпалі і війська
потребували солдатів. Ніхто не зважав на хвороби й тому подібне. Отримуй форму,
автомат і відправляйся на передову, воювати з власним народом. Хоча й війною це
не назвати. Час від часу підрозділ Сафіра заїжджав в якесь село й самовільно
вказавши на випадкових громадян, оголошував їх опозиціонерами й без всякого
суду розстрілював. Так тривали сірі солдатські будні хлопця. Іноді, його
відправляли на боротьбу з терористами, що захоплювали нафтові родовища й склади
зброї. Та це було швидше шоу. Вищі чини й терористи, давно поділили сфери
впливу, а даний акт був винятково для людського ока.
Ситуація змінилася з приходом Гаргано й Атлантіса з союзниками. Між собою
вони не воювали, а от місцевих використовували по повній програмі. Подавалося
все під соусом високоморальних принципів й гучних гасел. Люди гинули пачками,
та усім було байдуже. Президент і військові отримували своє від Гаргано,
опозиція від Атлантіса, а народ – безкоштовну кулю й могилу два на два. Чорне
золото манило все більше найманців. Сафір лише посміхався, коли чергових
романтиків з Гаргано використовували як гарматне м'ясо. Їхні рештки потім довго
збирали пустелею, часто байдуже махали руками на цю справу. Чужа земля ставала місцем
спочинку для усіх, хто прагнув своїм життям зупинити випущену кулю. З часом і
його тіло вкрилось шрамами й слідами від куль. Смерть двічі приходила за ним,
та лікарям вдавалось витягувати його з її обіймів. Про нього навіть почали
ходити чутки, нібито він під захистом шаманів одного з африканських племен.
Чергова нісенітниця, та людям потрібно про щось поговорити, щоб остаточно не
зійти з глузду.
Того дня удача відвернулась від Сафіра. Його підрозділу наказали відбити
одне з міст Сірона. Терористів налічувалось близько п’ятдесяти. За даними
розвідки – без транспорту й важкого озброєння. Хоч це й було місто, проте місія
передбачалась легкою. Разом зі ще десятьма товаришами, Сафір попрямував однією
з тісних вуличок. Мешканці, а таких налічувалось близько трьох тисяч,
безтурботно походжали вулицями. Це трохи уповільнило їхнє просування. Кожного
разу доводилось нервово озиратись по сторонах, в очікування, що хтось з
громадян дістане автомат і почне стріляти. Тоді жертв було в десятки разів
більше. Та й не факт, що його групі вдасться вижити. В таких випадках
начальство наказувало не церемонитись і зачищати загрозу, не дивлячись на
втрати серед цивільних. Спочатку хлопця мучили сумніви, з цього приводу, та
потім махнув рукою й став безмовним виконувачем наказів. Перспективи в Сіроні
були не надто райдужними: або працювати до сьомого поту по шістнадцять –
вісімнадцять годин, або помирати без шматка хліба. Був ще й третій варіант,
його він і обрав. Сафір не був ідейним бійцем, інакше б вже давно перейшов на сторону
опозиції. Він робив усе, щоб побачити на один світанок більше. Села, звідки він
родом, вже давно не було. Танки урядової армії знесли трухляві будинки, а
людей: кого вбили, а кого кинули до в’язниці. Схожу схему він і сам втілював
кожного дня.
Ворогів все не було. Хлопець почав сумніватись, чи були тут терористи, як
раптом, над містом пронеслись урядові літаки й скинули дивні снаряди. Вони не
вибухали при зіткненні з землею, а просто лежали у створених заглибленнях.
Реакція людей не заставила себе довго чекати. Багато почало кашляти й триматись
за горло. Дехто, не в силі терпіти біль, хапався за голову. Дійство нагадувало
масове божевілля. Сафір завмер на місці, не вірячи власним очам. Їх
використали, як розмінну монету, задля прикриття використання хімічної зброї.
Система, якій він віддав найцінніше – себе, використала його й викинула, як
сміття. Йому непотрібний був газ, щоб відчути весь відчай і безсилля даної
ситуації. Коли той подіяв на його нервову систему, хлопець не витримав й почав
розстрілювати усіх, хто попадався під руку. Коли патронів не стало, в дію пішли
гранати. В пеклі з’явився новий демон... Він перетворився на звіра, що не міг
втамувати жаги крові. Та ось, і життя безумця припинилося й він замертво впав
на землю. Поруч з тими, кому ще декілька хвилин тому допоміг відправитись на
той світ. Чи відчував він жаль за скоєне? Чи, може, слід було все списати на
рок, фатум, обставини. Аж ніяк ні, в обох випадках. Сафір був вірний обраному
шляху до кінця. Його мозок просто не міг прийняти факту, що вірного солдата так
просто зрадили. Підсвідомо, він до кінця вірив у свій вибір. Вибір, за який
готовий був вбивати.
Коли його очі розплющились, то виявилось, що він стояв над власним тілом, а
навкруги були сотні людей. Вони збентежено озирались, намагаючись зрозуміти, що
трапилось. Сафір, схоже, єдиний не розгубився. Він люто поглянув на вцілілих.
Думки про смерть одразу відійшли на другий план. Цього бути не могло, щоб його
вбили свої. А от, щодо того, наскільки ці люди були своїми, ще належало з’ясувати.
Мимоволі хлопець потягнувся до автомата, та рука пройшла наскрізь. Він
здивовано поглянув на зброю. «Невже це якийсь секретний експеримент по
створенню унікальних солдатів?» – раптом видав його розум. – Тоді навіщо всі ці
люди? Вони мої цілі. Тільки, де товариші? Напевно, вони вбили їх. Ну нічого, я
за всіх поквитаюсь».
-
Тихше,
герою, – почувся голос в нього за спиною.
Сафіру не вдалося обернутись, оскільки все тіло оніміло, проте говорити
міг.
-
Хто ти? –
роздратовано вигукнув хлопець. – Будь чоловіком, покажись! Це все справа рук
клятих вояк з Атлантіса! Так, це точно вони, тільки вам бракує духу заглянути
супротивнику в очі! – особливо презирливо мовив він останнє.
-
Ти так і не
зрозумів, що щойно відбулося, – в спокійному тоні мовив незнайомець, що постав
перед Сафіром.
Це був середнього зросту брюнет, років тридцяти. В чорному діловому костюмі
з годинником на лівій руці. Сафір роздратовано на нього поглянув. В даний
момент чоловік став уособлення ворога номер один, для хлопця. Якби не оніміння,
він би точно вчепився тому в горлянку й перекусив сонну артерію.
-
Що ти зі
мною зробив?
-
Я – нічого?
– посміхнувся незнайомець. – Ти щойно помер, і судячи з діянь, рай тобі явно не
світить.
-
На мене ваші
штучки не подіють, – з досади Сафір прикусив губу.
-
Поглянь на цих
людей, – проігнорував його слова ангел смерті. – Ти вбив декілька десятків з
них.
-
Байдуже, усі
вони вороги! І тебе я прикінчу, коли ця фігня перестане діяти!
-
Який же ти
безнадійний, – похитав головою ангел. – Втім, інші туди не потрапляють, – і він
клацнув пальцям.
Місто, люди, все зникло, натомість вони опинилися перед величезною брамою,
біля якої стояли дві гігантські крилаті істоти, а третя, людського зросту,
тримала терези. Сафір не повірив своїм очам. Якби було можливо, він би до крові
здер руки, намагаючись прокинутись або переконатись, що не спить.
-
Без черги? –
звернувся Ієремиїл до супроводжувального ангела.
Сафір встиг тільки рота роззявити від подиву. Навколо них були мільйони
людей, проте вони не рухалися, час, немов зупинив свій плин, щодо них, а може – це йому зробили такий виняток? Його
чимраз більше проймав страх. Усвідомлення, що все це правда, поступово
приходило в його голову.
-
Так. Він
швидко пройде, – відповів ангел смерті.
-
Поглянемо,
що покажуть терези, – виголосив Ієремиїл, і підійшов до Сафіра. – Доторкнись до
них, – рука хлопця слухняно попрямувала назустріч металу. – Проклята Земля, –
не роздумуючи виголосив архангел, коли один бік терезів переважив інший.
Далі, все відбувалось, немов в тумані. Біля них з’явилася істота в чорній
мантій і поклала рука на плече хлопця. Час настільки швидко повернув свій плин,
що Сафір ледь не виблював сніданок. Згадалися гірки, які він часто бачив по
телевізору. Зараз в нього виникло відчуття, що побував саме на таких. Мить, і
вони перемістились в темну, смердючу кімнату. Запах сірки був настільки
сильним, що у Сафіра на очах з’явились сльози.
-
Новенький? –
почувся голос, схожий на бекання козла.
-
Так, –
відповів Жнець.
Коли Сафір побачив хто перед ним, то став судомно намагатися знайти вихід.
Істота й справді було схожа на козла. Довгі закручені роги, хазяїн добре їх
доглядав, оскільки вони аж блищали. Все тіло покрите густою білою шерстю. З-під
столу виглядали копитоподібні ноги. Єдиним «людським», були руки, якими він
заповняв якісь папери. Побачивши реакцію хлопця, на видовженій морді істоти
з’явилось щось на подобу усмішки.
-
Шустрий,
значить буде пуття на шахтах, – про себе мовила істота, а потім звернулась до
хлопця. – Приструнимо трохи норов, а там, гляди й в армії місце з’явиться.
-
Яка к чорту
армія?! – закричав Сафір. Він знову нагадував того безумця, що розстрілював
отруєних газом людей. Недовго думаючи, він спочатку вистрибнув на стіл, а потім
прийнявся душити козла. – Мене дістало це дешеве шоу! Мене не завербувати
такими трюками! Чуєте! – почав він бігати по кімнаті, в пошуках камер.
Дійство тривало не більше хвилини. Роздратований демон, порухом руки,
заставив Сафіра притиснутись до стіни.
-
Той ще
клієнт, – мовив холодним тоном Жнець.
-
Унікальна
сукупність тупості й впертості. Потримаю його, поки будеш оголошувати
інструкції.
-
Буду
вдячний, – відповів Жнець, а потім звернувся до Сафіра. – Грішнику, в тебе є
можливість очистити свою душу від гріха, шляхом проходження семи кіл пекла. Щоб
скористатися можливістю: окропи кров’ю цю пентаграму й подумки виголоси своє
бажання, – і підійшовши до Сафіра, Жнець поклав кістляву руку йому на плече.
Сафір хотів скрикнути від болю, та сила демона не давала й рота розкрити.
Коли Жнець закінчив, Сафір відчув полегшення.
-
На цьому
все, – повідомив Жнець і зник.
-
А в нас
тільки початок, – хіхікнув демон. – За твою витівку на хліб і воду посаджу.
Охорона.
До кімнати зайшло двоє кремезних демонів. Вони нагадували буйволів, яких хтось навчив ходити на двох і дав руки. Схопивши Сафіра під руки, вони потягнули його в невідомому напрямку, залишивши розпорядника чекати нового грішника.