Осінній вечір видався напрочуд теплим. Немов сама природа старалась зігріти
зранені серця воїнів. Група просувалась максимально швидко. Хлопці були з цих
країв, тому добре знали місцевість. Однак, на деяких ділянках, все ж доводилось
сповільнювати хід, через можливі розтяжки й міни. Бойовики полюбляли гратись з
пастками. Вони називали це сафарі на карателів. Хоча, чого гріха таїти, наші
також віддячували їм своїми подарунками.
Сьогодні був повний місяць, тому дорогу було добре видно. Батя наказував
час від часу перегруповуватись, щоб не втрачати пильності, а то, якщо довго
йдеш в авангарді чи замикаючим, увага притуплюється, а такі зміни давали
можливість переводити подих. Чорні тіні дерев, немов велетні, височіли
вгорі, іноді здавалось, що якась
невидима сила оживляла їх й вони намагалися дотягнутись своїми вітами до
подорожніх. Велеслав не часто бував в подібних місцях, тому окрім загальної
тривоги, всередині росла ще й якась невідома. Саме атмосфера лісу була
просякнута тривогою. Немов природа знала те, що не могли побачити люди й усіма
силами намагалась попередити їх.
Та ось, тишу порушив тихий свист і Андрій, а за ним і Макс – впали на
землю. Батя першим зрозумів в чому справа і штовхнув Велеслава, вони перебували
біля якогось рову, тому приземлення останнього відбулося не одразу. Котячись
вниз Велеслав встиг почути голоси нагорі, що скомандували схопити Батю та
Арсена живими. Потім показались обличчя в масках. Очевидно розшукували його.
Раптовий приступ паніки дезорієнтував увагу Велеслава і він не зміг вчасно
знайти укриття. Декілька куль зі свистом пронеслися біля вуха, а одна, особливо
наполеглива, поцілила в бік, проте пройшла на виліт. Ще дві потрапили в
бронежилет. Не сказати, що потрапляння в бронік було настільки радісною подією.
Судячи з того, як стало важко дихати, то декілька зламаних ребер Велеславу було
забезпечено. Світ поволі занурювався у темряву.
Прокинувся від холодного душу. Невідомі вилили на нього відро води. Через
силу він зміг побачити місце, де перебував. Це був невеликий сарай, на підлозі
якого була протухла солома. Навпроти лежали ледь живі Батя й Арсен. Судячи з
їхнього вигляду – інквізиція нервово курили в стороні.
Велеслав спробував поворухнутись, та різкий біль у грудях дав ясно
зрозуміти, що цього не варто робити. Він відчув, як бинти на грудях стали
вологими. Його, як і товаришів, не зв’язували. Безпечність або зарозумілість
бойовиків? Хоча, куди вони, в такому стані, могли втекти. Хіба що на той світ.
Двері відчинилися і яскраве світло заставило примружити очі. Незнайомців було
п’ятеро, вони підійшли спочатку до Баті з Арсеном, взяли їх під руки й потягли
в невідомому напрямку. Наступним був Велеслав. Світ, за стінами сараю, являв
собою невелике село з декількома десятками напівзруйнованих будинків, оточених
густим листяним лісом. Чи через покидання сараю, чи від свіжого повітря,
хлопець відчув якусь дивну радість. Вона переповняла його зсередини, пульсувала
кожною клітиною тіла. «Невже саме так відчувають себе люди перед обличчя
смерті?» На одному з дерев закрякали ворони, що привело Велеслава до тями. Він
нарешті усвідомив, що за виставу приготували для них бойовики.
В центр села зігнали місцевих, а також жителів сусідніх сіл. Натовп з
захопленням і острахом очікував початку. Щоб не заставляти публіку довго
чекати, бойовики привели останню дійову особу. Коли Велеслав обмінявся з нею
поглядами, то зрозумів, що від тої Аїди залишилась лише бліда тінь. Вона
існувала, в прямому значенні цього слова. Прагнення смерті тепер стало єдиним
її бажанням. Коли вона дивилася на нього, в її очах не було емоцій. Він був
маренням з минулого й колись прекрасного життя. Голосом, що вже давно не
сподівалась почути.
-
Дорогие
жители нашей республики! – на правах ведучого виголосив один з бойовиків. –
Сегодня поистине большое событие. Мы накажем изменницу, что продала нашу идею.
Карателей, – вказав він на Батю й Арсена. – А также незваного гостя,
вторгшегося в наш дом. Народный суд вынесет им приговор.
«Народний суд? – Велеслава аж перекосило всередині. – Хто ви такі, щоб
судити мене? Зрадники, вбивці, сепаратисти, манкурти, що продали свою мову й
землю. Ви будете судити нас? Ті, що продали свою країну за тридцять срібняків».
-
Убить! –
заревів натовп.
-
И народный
суд вынес приговор! Но мы не каратели, мы милосердны. Ведь так? – звернувся
ведучий до натовпу. Ті відповіли ствердними викриками. – Мы – не они! Поэтому
дадим возможность им завоевать помилование, – вказав він на полонених, а потім
простягнув пістолет Велеславу. – В нем один патрон. Выбирай, кого спасти. Если
выберешь девушку, мы освободим вас обоих. Если же твой выбор падет на
карателей, один из них сможет покинуть это место. Выбирать тебе, – на останніх
словах він наголосив особливо гучно.
Не сказати, що рішення взяти зброю було свідомим, швидше спрацювали
рефлекси. Тремтяча рука сама потягнулась до пістолета. Ніколи не думав, що
холодний метал може викликати стільки тепла. І настала пора обирати. Це було не
кіно, де з’являлося несподіване підкріплення й визволяло усіх без жертв.
Реальність була іншою, набагато безжаліснішою.
-
Если не
выберешь, мы это сделаем самостоятельно, – підбадьорив його ведучий.
«Чорт і як же я вляпався у все це? Обирати? Між смертю і смертю – вибір
очевидний. – Якби ж у мене було більше сил… Більше куль… Хіба я вбивця? Вони
самі вложили зброю мені в руки…» Велеслав мимоволі поглянув на Батю та Арсена,
потім погляд переключився на Аїду. Її безжиттєвий погляд благав про закінчення
мук. Батя кивну, мовляв, не роздумуй, ти знаєш, що робити, ми й так вже трупи.
І раптом Велеслав побачив дивного хлопця з білим волоссям. Він стояв біля
полонених, його не бентежило місце й події, що відбувалися, сам час немов
припинив свій плин. «Хто ти?» – так і хотів вигукнути хлопець, та не зміг. Як і
спустити гачок. Натомість пролунав з десяток ударів грому, як йому тоді
здалося, і тіла Аїди, Баті й Арсена опустились на землю.
«Що ви за люди такі? Ви гірші звірів» – звернувся він подумки до натовпу,
що в екстазі викрикував «смерть карателям». – Ви достойні участі цих людей», –
і Велеслав вистрілив в одного чоловіка з натовпу. Настав хаос, в якому був
тільки один повелитель.
Велеслав сам не знав звідки взялися сили. Блискавичним рухом він вихопив в
одного з бойовиків гранату і жбурнув її в натовп. Удар руків’ям пістолета – і
ще один бойовик схопився за закривавлене обличчя. Велеслав не роздумуючи
схопив його автомат і почав
розстрілювати усіх, хто потрапляв під приціл. Зупинявся лише тоді, коли
потрібно було змінювати магазин. За хвилин п'ятнадцять список жертв налічував
сотню. Добивши ще живих, він попрямував до припаркованої неподалік Ниви. Ключі
були на місці. Забравши тіла Аїди, Баті й Арсена, він завів двигун, і
натиснувши, що було сил, на педаль газу, попрямував до місця, куди планував
відправитись разом з Аїдою.
******************
Велеслав постукав у двері. Після нетривалої паузи на порозі з’явився
чоловік років п’ятдесяти. Сиві пасма волосся свідчили про непросте життя. Хоча,
в кого воно зараз було просте. Побачивши машину він спочатку подумав, що Велеслав
з-поміж бойовиків, та коли той звернувся до нього на чистій суверенській, його
зацікавленість вмить змінилась обережністю, він вже хотів було прогнати хлопця,
та той промовив всього декілька слів, які все розставили на свої місця..
-
Де вона? –
запитав чоловік хриплим голосом.
Велеслав кивнув на машину. Чоловік не роздумуючи попрямував до неї.
Відкривши багажник, він швидко взяв закривавлене тіло Аїди й поніс до будинку.
Така ж процедура чекала і на Батю з Арсеном. Велеслав стояв як вкопаний,
спостерігаючи за діями дядька Аїди.
-
Не стій
стовпом! – гукнув він до Велеслава по закінченню. – Я віджену машину, а ти
проходь всередину й чекай мого повернення.
Будинок відображував внутрішній стан хлопця. Сірі стіни, що попри погожий
день, слабо пропускали всередину денне світло. Могильна прохолода, вочевидь,
чоловік ще не топив в пічці. Хоча, це тепло навряд би зігріло його. Зараз він
був схожий на блідого мерця, що піднявся з могили й тривожив спокій живих. Та
чи живі це, а може – такі ж «мерці», як і він? Прокручуючи в пам’яті ще свіжі
події, він ніяк не міг прийняти таку реальність. Реальність, нав’язану кимось
стороннім, тим, хто вирішив обірвати життя трьох осіб, що зараз лежали на
ліжках однієї з кімнат. А може – це він та особа. Не підпиши він контракт – не
зустрів би Батю і хлопців, можливо й Аїда залишилась жива.
За роздумами незчувся, як повернувся хазяїн, побачивши його застигло над
столом, він відвісив смачного запотиличника.
-
Не уявляй
себе Творцем, – суворо мовив Василь. – Що сталося, те сталося. Ми не в силі
осягнути всю велич Великого Задуму.
-
Задуму? –
перепитав Велеслав хриплим голосом. – Виходить, хтось вже давно це задумав? –
поглянув він на Василя холодним, бездушним поглядом, в простої людини, від
такого би мурашки по шкірі пробігли, та Василь був не з лякливих. Надто багато
смертей вже довелось побачити на своєму віці.
-
Все у цьому
світі має свій початок і кінець – це і є Великий Задум. Не думай, що тобі зараз
найгірше. Другий день мені доводиться хоронити своїх рідних. Так що прибери це
кисле обличчя і давай пом’янемо тих, хто вже не з нами. Сподіваюсь, там їм буде
краще, ніж тут, – і він витягнув з
серванта пляшку горілки й закусити. В той день світло у помешканні Василя
горіло довго.
******************
Машина зупинилась і з неї не поспішаючи вийшло двоє людей. Цвинтар більше
нагадував пустир, оскільки доглянутими були лише поодинокі могили, усі інші
заросли травами й чагарниками. Природа по-своєму охороняла спокій мертвих. В
цьому місці навіть живі відчували спокій, якийсь неприродно холодний спокій. Чи
то людські сльози зробили свою справу, чи упокоєні своєю незримою рукою
заспокоювали відвідувачі, мовляв, це тільки одна з доріг, на тій стороні
зустрінемось.
Василь і Велеслав пройшли добре втоптаною стежкою до п’ятьох ще свіжих
могил, що вишикувались, в один ряд, на краю цвинтаря. Велеслав підійшов до тої,
яка, по словах Василя, належала Аїді. Сльози самі полились струмками. В
пам’яті, немов грім, пролунали ті рокові постріли. З тієї ночі вони стали його
хрестом, кошмаром, від якого він прокидався в холодному поті. Він воював за
мільйони, проте не зміг захистити одну. У Велеслава всередині все більше росла
злість на себе, і на світ, в якому його залишили. Чому, навіщо? Навіщо життя,
коли воно перетворюється на існування?
«Якби ж сил, щоб все змінити. Змінити? Але на що? Цей світ прогнив до самої
основи. Він не живе, він існує. І разом з ним існують люди. Так згинь же в
пітьмі мороку, який сам і породив…» Велеслава кинуло в холодний піт від таких
думок. Голос всередині був і його, і водночас чужий. Його єство боролось само з
собою, вирішувало якою дорогою піти. «Щоб ти порадила? – звернувся він подумки
до могили Аїди. – Звичайно ж пробачити й жити далі. Та я не можу. Надто багато
було вибачено й забуто… Я не суддя, та я стану тим, хто відправить якнайбільше
на Верховний Суд».
Велеслав незчувся, як Василь поклав йому руку на плече. Світало й пора було їхати, щоб місцеві їх не побачили. Ще раз окинувши оком могили, Велеслав подумки попрощався з усіма й попрямував за Василем.