Сьогодні Велеслав прокинувся рано. Думки, що ввечері доведеться покинути
Суверенітет й вперше відправитись закордон, не давали спокою всю ніч. Всього
дев’ятнадцять, а вже доводиться думати, як би заробити на прожиття. Батьки
Велеслава померли, коли йому ледь виповнилось чотири роки. Весь цей час його
виховували дідусь з бабусею. До недавнього часу вони ще мали можливість
працювати, та цьому щастю прийшов кінець, і їм толерантно натякнули, що пора
звільняти місця. Попри важко відпрацьовані роки, пенсія була не те щоб мізерна,
але й достатньою її не назвеш. Через це вони продали квартиру у Лембергу й
переїхали у село. Стало легше, однак хлопець зрозумів, що пора познайомитись зі
стороною суспільства під назвою
заробітки. Його довго відмовляли, та він був непохитним у своєму
рішенні.
Пакувати речі став ще зранку. Ретельно перевірив документи. Перший раз
вирішив їхати ненадовго. Три місяці – термін достатній, щоб побачити чи буде
даний намір до снаги. Закінчивши з приготуваннями, ще раз набрав номер водія,
який шукав йому роботу й мав завезти на місце. Той відповів, що нічого не
змінилось і він забере його о сьомій вечора. Поклавши слухавку Велеслав
спустився сходами вниз, щоб перекусити. Хоч в такий момент кусок в горло не
ліз, проте, вирішив не мучити організм й все-таки підкріпитись. Бабуся готувала
просто неперевершено. За лічені хвилини спорожнив тарілку з супом, а потім
закріпив його салатом. Закінчивши з трапезою, помив після себе посуд і вийшов
надвір подихати свіжим повітрям. На зміну дощовитій весні приходило жарке літо
й зараз садок, біля їхнього будинку, був сповнений найрізноманітнішими
пахощами. Це була гордість дідуся. Він ретельно доглядав за кожним деревцем.
Сівши на лавку, Велеслав витягнув з кишені шортів телефон і почав гортати
стрічку новин. Нічого особливого й нового там не було. Політичні сили звітували
про готовність до позачергових парламентських виборів. Дехто ще не міг відійти
від президентських. Чергові пости про бездіяльність правоохоронців. Політику
змінили гламурні новини. Переглянувши декілька фотографій силіконових барбі,
Велеслав плюнув і заховав телефон. Це сталося саме вчасно, адже біля воріт
зупинилась старенька Audi. Хлопець побіг відчиняти ворота. Дідусь з бабусею
повернулися з закупок. Велеслав лише головою похитав, побачивши кількість
торбин. Очевидно, останні заощадження потратили, щоб зібрати його в дорогу.
«Витратив більше, ніж заробив», – зітхав подумки хлопець, та сперечатись не
став, що зроблено, те зроблено. Взявши пакунки, попрямував всередину.
До вечора йому наготували цілу гору різноманітної всячини. Цього було
достатньо, щоб прожити не один тиждень родині з декількох осіб, не те, щоб йому
одному. На усі заперечення, що зіпсується, бабуся відповідала стримано:
«Домашнє краще за оту вашу хімію». Такі аргументи здобули переконливу перемогу
в дискусії, і Велеславу довелося виділити місце ще й для зібраного провіанту.
Замки тріщали, проте, все ж засунулусь.
За зборами не помітив, як настала година від’їзду й біля воріт показався
бус. Поспіхом винісши сумки, Велеслав почав процес вантаження. Шофер виявився привітним
сорокарічним дядьком, який ввічливо допоміг розподілити багаж по своїх місцях.
Слізливого прощання було не минути. Найбільше переживала бабуся, дід лише скупо
посміхнувся і міцно стиснувши внукову руку, поплескав того по плечу.
Нарешті хлопцю вдалося вирватись з бабусиних обіймів, і протиснувшись поміж
сидінь, вмоститись біля вікна. Ще раз помахавши через вікно своїм рідним, він
відкинувся на спинку крісла. Зачинивши двері водій повідомив, що вони ще
заїдуть в декілька місць, щоб зібрати людей. Після цього настала тиша. Через
хвилювання Велеслав не надто хотів розмовляти, а водій, очевидно розумів це
бажання, тому не став нав’язуватись. Непросто перший раз самому відправлятись,
хоч і не на таку далеку, але чужину.
******************
Бус помалу заповнювався людьми, в основному старшого віку. Дивлячись на
деяких, важко було повірити, що особи, які б вже мали внуків няньчити, змушені скитатись по світу в пошуках кращої
долі, можливості краще жити на батьківщині за рахунок покладеного здоров’я на
чужині. Салон заполонили жваві розмови, учасником яких мимоволі став й сам
хлопець. Спочатку він відповідав на запитання про походження, а коли
співрозмовники чули відповідь, то одразу виплескували чергову бурю емоцій,
оскільки дізнавались, що там проживають якісь їхні знайомі чи родичі.
Посмілішавши Велеслав і сам почав ставити питання про роботу й відношення до
заробітчан з Суверенітету. Співрозмовники відповідали чесно, не прикрашуючи чи
перебільшуючи, щоб залякати хлопця. Так за вікном настала темрява. Присутні
почали діставати заготовлені заздалегідь наїдки. Здавалося, що приємна
атмосфера триватиме до кінця їхньої поїздки, та останні пасажири змінили ці
надії. В салон з лайкою та обуреннями, протиснулись двоє чоловіків напідпитку й
молода дівчина. По говірці й гонорі було видно, що вони аж з самої столиці, а
акцент дівчини, який вона всіма силами намагалась приховати, говорив про східні
області Суверенітету на яких йшла війна.
Покричавши які вони молодці, і як їх бояться пани, вони почали діставати
дівчину. Мовляв, вона підстилка гарганівська, це через неї гинуть наші хлопці,
й все у цьому роді. Дівчина опустила голову й мовчки вислуховувала все. Ніхто з
присутніх не заступився чи, хоча б, слово сказав п’яному бидлу, інакше їх не
назвати. Усі мовчки жували їжу й «насолоджувались» виставою. Бідна дівчина ледь
сльози стримувала. Насмішки перервались з прибуттям до кордону. Черг не було й
прикордонники швидко пропустили машину. Як тільки переїхали кордон, чоловіки
поновили знущання з подвійною наснагою. Велеслав попросив водія зупинитись в
туалет, бо вже не було сил терпіти. Той не сперечався, а звернув на найближчу
заправку. Та хлопець і не думав прямувати в туалет. Відчинивши двері, він в
декілька ударів відправив хлопців поспати. У пригоді стали заняття змішаними
бойовими мистецтвами, на які він ходив змалку. Люди, які до цього мовчки
сиділи, тепер стали у все горло обурюватись. Виявилось, що чоловіки були
родичами водія, а оскільки дані пасажири їздили з ними давно, то не хотіли
вступати в конфлікт, щоб не жертвувати гарними робочими місцями. До обурення
долучився й водій, але в пряму конфронтацію не ризикнув вступити. Натомість
лаючись, він попрямував до багажного відділення з якого за мить викинув
декілька сумок, а потім презирливо повідомив Велеславу й дівчині, що їхня
поїздка завершилась. Хлопець плюнув тому в обличчя, а потім додав:
-
Здачі не
треба.
Двері з грюканням зачинились і машина зірвалась з місця. Велеслав з досади
копнув свою сумку. Дівчина сиділа на бетонному бордюрі й тихо схлипувала.
Позбиравши розкидані сумки, Велеслав підійшов до дівчини й почав ненав’язливу
розмову.
-
Давай хоч
познайомимось, – мовив він зніяковіло.
Дівчина перестала плакати й підняла голову. Через сльози чорна туш потекла
і тепер її обличчя нагадувало бойове фарбування індіанців. Та, попри це, вона
виглядала доволі симпатично. Розправивши чорні закручені локони волосся, вона
невпевнено відповіла:
-
Аїда.
-
Радий
знайомству, я Велеслав.
-
Не впевнена,
що радий, – схилила голову та, й здавалось – знову хотіла заплакати.
-
Не
переймайся дурницями, – поспішив він її підбадьорити.
-
Ми невідомо
де, надворі вечір, а зі світанком не стане краще, – похнюплено мовила вона.
-
Завжди
потрібно шукати позитив.
-
Мій позитив
полягав у тому, що я нарешті оформила документи й знайшла роботу, щоб допомогти
родині, а тут… – і вона знову схлипнула.
-
Краще зараз
зірвати маски, а ніж потрапити у справжнє рабство. Думаєш цей козел завіз би
тебе в пристойне місце?
-
Мені вже все
одно… – важко зітхнула дівчина.
-
Викинь ці
дурниці з голови. Ми не раби, щоб нами торгували. Земля кругла, ще зустрінемось
з цим покидьком.
-
Я так і не
подякувала тобі, – трохи оговтавшись, мовила дівчина.
-
Потім
подякуєш, а зараз слід думати, де ніч провести. Хоча, постривай, є в мене одна
ідея, вірніше план Б, який я склав саме на такий випадок, – Велеслав швидко
витягнув з кишені телефон і почав шукати в списку контактів потрібний номер.
Під чисельними відео в інтернеті подібні ситуації часто згадувались, контекст
там, правда, був іншим, але поради, щодо подальших дій, були одними.
Пояснивши ситуацію, Велеслав швидко домовився з іншим водієм, що був в
даному окрузі. Той пообіцяв їх забрати через пів години.
-
От і все, –
виголосив радісно Велеслав. – Одна проблема вирішена. Тепер до іншої.
Аїда здивовано й водночас запитально поглянула на нього.
-
Хоч ми
знайомі недавно, та не хотілось би повторення даної ситуації, тому пропоную
наступне: оскільки місце роботи у нас буде одне, то вдамо пару.
Дівчина закашляла з несподіванки.
-
Вибач, що? –
посміхнулась вона розгублено.
Велеслав почервонів, проте не відмовився від своїх слів.
-
Ти правильно
почула.
-
І як ти це
собі уявляєш?
-
Ти як
маленька, – пожартував він.
Тепер вже почервоніла Аїда.
-
Ну… я це… –
завагалась дівчина.
-
О Боже. Я ж
тобі пропоную зіграти невелику виставу, от і все, для твого ж блага стараюсь, –
і він галантно подав їй руку. Та, спочатку завагалась, та потім все ж прийняла
пропозицію. – Тримай, – простягнув він їй вологі серветки. – А то ще подумають,
що я маніяк якийсь, – пожартував Велеслав.
Дівчина привітно посміхнулась і заходились витирати туш.
-
Ти вже два
рази мене врятував.
-
Дрібниці, –
засоромився Велеслав. – Вибач за несвоєчасне запитання, а ти справді зі сходу?
-
Так. Раніше
ми жили в Сталеварську, та через однойменні події довелось переїхати на
підконтрольну Суверенітету території. Батько й старший брат, одразу записались
добровольцями й дотепер воюють, а ми з сестрою і матір’ю обживали, до
недавнього часу, невелике господарство, – останні слова прозвучали з особливою
гіркотою.
-
До
недавнього часу? Якщо не хочеш, можеш не розповідати.
-
Все
нормально, – рішуче мовила та. – Затяті «патріоти» зі сторони найманців,
дізнались про нашу родину й вирішили помститись батькові з братом, викравши мою
сестру. Щоб її повернути нам потрібні гроші. Саме тому я відправилась на
заробітки. Знаю, що це краплина в морі, проте, хоч щось, – Аїда ледь стримала
сльози, а в горлі Велеслава застряг гіркий клубок.
-
Мало я тим…
-
Викинь ці
думки з голови, – сердито мовила Аїда. – Подібним ніколи й нічого не доведеш.
«Не суди й не судимий будеш». У кожного
є вибір, і вони зробили свій.
-
А якщо цей
вибір шкодить іншим?
-
Час все
розставить на свої місця. Повір, я знаю про що говорю. Ми є одним народом,
громадянами однієї країни, тільки постійно про це забуваємо.
-
Може ти й
права… – зітхнув Велеслав.
Розмову перервала машина, що під’їхала до них. Це був чоловік з яким
Велеслав домовився про нову роботу.
******************
Велеслав і Аїда відпрацювали на теплицях три місяці. Господарями була літня
пара, вони добре відносились до молодят, більше того, під кінець, вважали їх
ледь не членами сім’ї. Коли ті від’їжджали, вони ледь не зі сльозами на обличчі
прощались. В подарунок надавали купу всячини й запрошували знову приїхати. Аїда
і Велеслав спочатку відмовлялась від такої щедрості, та згодом їхній супротив
було зламано. За ці три місяці безтурботний задум Велеслава перетворився на
повноцінні стосунки між ними. В останні дні перед від’їздом, вони ніяк не могли
дійти згоди, щодо плану на майбутнє. Хлопець хотів, щоб вони спочатку
відправились до нього, а потім вже разом вирушили до неї. Однак Аїда була
категорично проти. Вона не хотіла наражати його життя на небезпеку. Дівчина
планувала роз’їхатись по домівках, а потім вже зустрітись у нього. Не допомогли
й слова батька, який всіма силами намагався переконати дочку взагалі не їздити
додому, аргументуючи це тим, що вони самі у всьому розберуться. Закінчилось все
тим, що Велеслав запропонував Аїді вийти за нього заміж. Шок був ще тим, але
вона не роздумуючи погодилась. Врешті-решт спільні зусилля увінчались успіхом і
Аїда здалась, пообіцявши залишитись у Велеслава.
Кордон перетнули без проблем. Коли до села залишилось декілька хвилин їзди,
Аїда стала помітно нервувати. Майбутнє знайомство бентежило її більше, чим
перше покидання рідної країни. Велеслав, як міг, заспокоював її. Нарешті
знайома брама. Хлопець видихнув радісно. На порозі вже чекали дідусь з бабусею.
Заплативши й подякувавши водієві, Велеслав швидко вивантажив сумки й обійнявши
Аїду, вони попрямували знайомитись з його ріднею.
******************
Знайомство пройшло в теплій і радісній атмосфері. Рідні Велеслава не могли
повірити, що їхній онук скоро одружиться. Неповторне враження справила і його
майбутня дружина, яка спочатку сором’язливо мовчала, а потім звикнувши, вела
жваві розмови, розповідаючи про їхню першу зустріч і людей, в яких вони
працювали.
Застілля тривало до пізньої ночі. Нарешті втомлені люди згадали про сон.
Попри бажання Аїди допомогти з прибиранням, їй відповіли категоричним – ні, й
ненав’язливо попросили відправлятись відпочивати. Велеслав заснув найщасливішою
людиною на світі. Ще три місяці тому він і мріяти не міг про щастя, що зараз
клубочком згорнулось на ліжку. Виявилося, що людині не так багато й потрібно,
щоб бути по-справжньому щасливою.
Зранку прокинувся, коли сонце вже було високо в небі. Поїздка й тривалі
посиденьки, дали про себе знати. Повернувшись на бік він здивовано констатував,
що його коханої немає. «Невже прокинулась перша?» – здивувався хлопець.
Потягнувшись, вирішив спустись вниз. Сонний, спочатку не звернув уваги на
злегка розкидані речі, та чим далі він просувався будинком, тим більше
всередині росла тривога. У випадковості Велеслав не вірив, тому підсвідомо
готувався до найгіршого. Та, коли будинок відкрив йому свою таємницю, у
Велеслава підкосились ноги. У вітальні на першому поверсі, у величезній калюжі
крові лежали його дідусь з бабусею. Кров ще була свіжою, а отже події сталися
не так давно. Хлопець не пам’ятав, як підповз, щоб перевірити пульс. Очі
заливали сльози, а тремтячі руки забарвились в червоні тони. Падаючи й знову
піднімаючись, він доповз до телефону й викликав поліцію. Світ, перед очима,
чимраз сильніше заповнювала густа пелена туману. З останніх сил він кинувся
шукати Аїду. Відчиняючи чергові двері, Велеслав все надіявся побачити її за
ними. Серце видавало воістину скажений ритм і врешті-решт, щоб не сталось
непоправного, організм занурив тіло у сон...
Прийшов до тями вже в лікарні, коли медсестра, під час чергового обходу,
перевіряла його крапельницю. Побачивши, що він прокинувся, вона швидко вибігла
в коридор. За мить в палату зайшов невідомий чоловік в недешевому костюмі. В
руках замайоріло посвідчення співробітника СБС. Велеслав поглянув на букви
бездумним поглядом, тим часом незнайомець взяв крісло, що стояло під стіною й
почав пояснювати суть справ.
-
Ситуація
наступна, хлопче: твоя дівчина агент гарганівських спецслужб. Під вигаданим
ім’ям вона проникла вглиб нашої країни, щоб зібрати розвіддані, а коли ми її
вже майже схопили – скористалась купленим заздалегідь паспортом і перетнула
кордон з Варсовією. Наші колеги, на тій стороні, вже зібрали чимало доказів й
готують паралельні звинувачення. Так от, до чого я веду. Хлопець, бачу, ти
хороший, тому не хотілось би псувати тобі життя остаточно. Держава допоможе з
похоронами рідних, натомість, ти маєш назавжди забути про дівчину. Жодних
контактів чи спроб її знайти. В протилежному випадку станеш співучасником.
Сподіваюсь я доступно пояснив, – в останніх словах читалась явна погроза.
Та Велеславу, на той момент, вже було байдуже. Чимраз більша відраза
зростала в його серці. Відраза до людей, які замість того, щоб захищати свій
народ, продалися ворогу, який не один рік паплюжив їхню землю. Влада, що
прогнила до самих коренів. Нові обличчя, що нагадували розжирілі старі.
Корупція, вбивства, рейдерство – цей список можна було продовжувати дуже довго.
В чому винна бідна дівчина, яка всього лише хотіла врятувати свою сестру? Та й
зрештою він, круглий сирота. Чим він завинив, що в нього забрали останнє?
Велеслав мовчав, і чоловік прийняв це за згоду співпрацювати. Попрощавшись, він швидко покинув палату, а хлопець, закривши очі рукою, поринув у сон.