Два дні знадобилось, щоб добратись до кордону з Суверенітетом. За цей час
не сказати, що вони стали ближчими, проте зрушення були. Якщо назвати
зрушеннями регулярний секс. Хоча кожні стосунки по-своєму унікальні… Єдиними
незручностями були хіба що викрики Злати посеред ночі. Як вона не старалась,
проте ту ніч було важко забувати. Совість, така річ, що дає про себе знати в
найнеочікуваніші момент. Данилу було якось байдуже на пережите. Капля в морі, в
порівнянні з тим, що довелось пройти за своє життя. Звичайно й бездушною
істотою його не назвати, проте він відносився до того типу людей, які прийняли
правила життя Гаргано, а вони говорили: «Або ти, або тебе». Його країна вже
давно відійшла від цивілізованого світу. Люди в Озерську живий тому приклад.
Якщо в Гаргано ще якось зводили кінці з кінцями, то після кордону Данило зі
Златою поринули в зовсім іншу реальність. Його маршрут чомусь передбачав рух
осторонь від інших машин гумконвою, тому вони сповна насолодились руйнуваннями,
розбоями, мародерством й іншими «радостями» війни. В одному з сіл на них напала
шайка зеків, що іменувала себе славними воїнами ополченням. Слова, що вони
везуть важливий вантаж, були пустим звуком. Їхні хижі очі позирали то на Злату,
то причеп фури. Порятунок прийшов звідки його найменше чекали. Нападників тупо
розстріляв спецназ СБФГ, який виник і зник, як привиди. Данило, недовго
думаючи, дав по газах.
-
Що це в
дідька було? – заговорила першою Злата.
-
Наші, –
гордо мовив Данило.
Злата зайшлась сміхом.
-
Не знала, що
ти ярий патріот.
-
Що поганого,
щоб любити свою батьківщину?
-
Я тебе
прошу, – скептично мовила Злата. – Ця батьківщина з’їсть тебе й не подавиться.
Система завжди працює на особливе коло людей і такі, як ми, до неї не входять.
-
Краще, щоб
було, як в Суверенітеті?
-
А що в
Суверенітеті? Жили собі люди, аж тут ми, зі своєю любов’ю прийшли й почали
віджимати території, дуже по-братськи.
-
Вони самі
обрали таку долю, почавши вбивати своїх же громадян, – стояв на своєму Данило.
-
Ті зеки,
тому яскравий приклад, аж дуже вони суверенів нагадували, зігнали сюди все
сміття країни, а такі, як ти, й радіють.
Останні слова істотно зачепили Данила.
-
І що накажеш
робити? Віддати країну в руки лібералів?
-
Чергова
пропаганда, – фиркнула Злата. – Подивись на Атлантіс, хіба їм погано живеться?
-
По вуха в
кредитах, – відрізав Данило.
-
Тільки вони
мають змогу їх виплачувати. Машина, будинок, гарна робота, страховка – у них це
буденщина, а у нас – непідкорений Олімп. «Діди воювали» вже давно не канає.
-
Хоч це не
зачіпай, – сердито мовив Данило, вже не радий, що розпочали цю тему.
-
Чому? Це ж
герої. Велика армія, за спиною якої стояли загороджувальні загони, що стріляли
у спину своїм же. Хоч-не-хоч, та подвиг здійсниш, – зіронізувала вона.
-
Не рівняй
усіх під одну мірку.
-
Ну так, як
же я забула про мільйони закатованих і вбитих, голодомори, примусову
колективізацію, знищення мови Суверенітету. Наші кричать, що їх права утискають
в Суверенітеті, та назви мені хоч одну відому тобі школу, яка б викладала на
суверенській? Чого мовчиш?
-
І що ти
хочеш від мене почути? Що ми живемо в гімні, що наш народ піддає геноциду своя
ж влада? Я це знаю, ти це знаєш, проте від цього нічого не зміниться. Ми це не
змінимо.
-
Для початку
перестань брехати самому собі. Якби ти проявив хоч трохи більше смі… – її
перебив Данило.
-
І що тоді?
Пристрелили й не згадали. Якщо ти не помітила, в Озерську система була за нас.
Тільки так можна щось змінити. Якщо система прагне змін. В мене немає дев’яти
життів чи очей на потилиці. Я не знаю, що буде після цього замовлення, а ти
кажеш про настільки глобальні речі.
-
Все у твоїх
силах, – стиснула Злата плечима, а потім несподівано прикрила рота рукою. Не
зволікаючи вона відкрила вікно, рвота тривала з хвилину. Врешті-решт Данило
вирішив зупинитись. Місцевість була відкритим полем. До фронту далеченько, тому
«шальной» кулі не доводилось боятись, хоча ті зеки були доказом протилежного,
та хлопець все ж наважився на подібний крок.
-
Ти що
залетіла? – допомігши їй вийти з машини, запитав Данило.
-
Діти – квіти
життя, – пожартувала Злата.
-
Не маю
нічого проти, та таким, як ми, ще рано ставати батьками, – зніяковіло посміхнувся
Данило. – Та що з тобою? – занепокоївся хлопець, коли її знову вирвало. – Їв же
те саме.
-
Дай води, –
попросила Злата.
Данило заскочив в кабіну й відшукав пляшку мінералки. Злата випила трохи, а
потім освіжила обличчя.
-
Я не
розповідала, проте мої батьки були спеціалістами в області атомної енергетики,
вони загинули через недотримання належних заходів безпеки керівництвом «Маяка».
Взагалі аварії на «Маяку» не така рідкість, проте усі ретельно замовчуються. До
чого ця лекція? Батько часто розповідав страшилки зі своєї роботи, щоб я ніколи
не пішла їхнім шляхом. Одна з таких описувала симптоми променевої хвороби, –
Данило одразу зрозумів до чого та вела, проте подібне було на грані фантастики.
– Де вантажили машину?
-
На «Маяку».
Вірніше, я залишив фуру біля готелю, її завантажували без мене.. Ні, цього не
може бути.
-
Відкрий
фуру, ми нічого не втрачаємо.
Данило вагався, та якщо підозри Злати правдиві, то й він скоро відчує
подібні симптоми. Озброївшись ломом і молотком, вони попрямували зривати пломби.
Робота просувалась швидко і за хвилину їхнім очам відкрилась картина, що
заставила брюнета Данила посивіти. Причеп до верху був забитий бочками без
маркування. Майже одразу вони відчули металевий присмак в роті. Данило вже
хотів було закрити двері, та Злата заперечно похитала пальцем, мовляв почекай,
прислухайся. Хлопець напружив слух. Звук нагадував тікання будильника.
-
Твою ж мать.
Ми ходяча ядерна бомба! – сплюнув Данило.
-
От тобі й
особливе ставлення. Формально, ми вже напевно покійники.
В повітрі роздався шум, а за мить з десяток листівок приземлилось на їхні
голови. Данило взяв одну з них і бігло прочитав. Злата зробила те саме.
Закінчивши читати вона перевела погляд на Данила, який, схоже, поділяв ті самі
емоції.
-
Це не може
бути брехнею, тільки не у глибокому тилу.
-
Тут повинно
ловити радіо, – припустила Злата.
Не гаючи часу вони направились до кабіни. Переключивши декілька частот,
Данило нарешті натрапив на потрібну. Голос диктора повідомляв про смерть
Президента Гаргано й початок війни з Суверенітетом. Війська останніх активно
наступали. Виключивши радіо, ДАнило відкинувся на спинку крісла.
-
Виходить не
збрехали, – задумливо мовив він. – Дивний спосіб деморалізувати противники.
Продовжуйте боротьбу, – вголос озвучив він зміст листівок.
-
По всій
видимості цей гумконвой остання надія нашої держави, – припустила Злата.
-
Відправили
смертників, хоча… Якщо твоя здогадка правдива, то у нас більше немає держави...
-
У тебе
з’явився шанс навіки ввійти в історію, – скупо посміхнулась Злата.
-
Клав я на
такі шанси! – приречено мовив Данило.
-
Залишається
шанс, що ця фура єдина у своєму роді, інших би також відправили окремими
маршрутами, – з надією в голосі мовила Злата.
-
До цього у
нас було три варіанти розвитку подій: повернутися назад, здатись в полон
суверенцям, або пробитись до Чорнобиля й там залишити цю хрінь. Зараз залишився
тільки один…
-
Здатись?
-
Померти, –
констатував Данило. – Нас розстріляють за першої можливості, або, якщо
пощастить, променева хвороба вб’є швидше.
-
Або ж
залишимо цю чортову машину й розчинимось серед місцевих.
-
Варіант, –
стиснув плечима Данило, а потім відкрив дверцята й вийшов з машини. – Потрібно
знешкодити або, принаймні, мінімізувати ударну хвилю.
-
Все ж хочеш
стати героєм? – пожартувала Злата.
-
Помирати,
так з музикою, – скупо посміхнувся Данило. – Досить цього ідіотизму, ми сповна
натерпілись в цьому житті.
Далі працювали мовчки. Благо вибухівку заховали ближче до виходу. Відкотивши потрібні бочки якомога далі від причепа, Данило заходився копати яму, щоб поховати злощасний подарунок. Документи й речі поховали в тій же могилі. Закінчивши з усім, Данило й Злата відправились на пошуки місцевих.