Пара довго блукала навколишньою територією, оминаючи головні дороги, по
яких часто проїжджали відступаючі бойовики. Ідея приєднатися них була
заманливою, проте можливість зачистки на кордоні, не дуже приваблювала.
Куратори подібних операцій, не сильно любили свідків, позбавляючись від них за
першої нагоди. А враховуючи завдання Данила, то його розстріляли б не
задумуючись, тому рішення, що вони прийняли, було не те щоб розумним, швидше
необхідним.
Ніч застала в листяному лісі. Золотава осінь вже встигла навести у ньому
свої порядки, тому довелось просуватись з подвійною обережністю. Пощастило, що
вечірнє повітря було теплим, однак голод і спрага давали про себе знати. Злата
не витримала і першою зажадала привалу. Данило мовчки махнув рукою, в знак
згоди, після чого всівся під сусіднім деревом. Дівчина не втрималась, і
напочіпки подолавши відстань між ними, пригорнулась до нього.
-
На романтику
потягнуло? – пожартував Данило, обійнявши її за плече.
-
Старість, –
зітхнула вона. – Краще вже так подихати.
-
Після
Чорнобиля ж якось жили, – підбадьорив її Данило. – Там була набагато більша
доза.
-
Після всього
– смерть не таке погане рішення, ми не були святими, щоб нас пам’ятали.
-
Святий і
грішниця, – засміявся Данило.
-
Дякую за
комплімент, – і собі посміхнулась Злата, після чого ще міцніше пригорнулась до
нього.
Нічне небо раптом освітили невідомі спалахи, згодом вони отримали обриси
гриба, що підіймався високо в небо. Вони не встигли й слова вимовити, як місце,
де перебували, накрила ударна хвиля. Навкруг творилось справжнє пекло, вогняні
язики не залишали шансу навіть найменшим піщинкам. Ліс, небо – все палало, а
потім настала тиша. Мертва, холодна, гробова тиша. Данило й Злата застигли, мов
кам’яні статуї, не в змозі поворухнутись. Повернення до реальності було ще тим.
Їх оточило близько двадцяти осіб у формі радіонського союзу. Ударом прикладу
вони відправили їх поспати.
Данило прокинувся сидячи прив’язаним на стільці. Кімната була наскрізь
прокурена, через що хлопець закашляв. Темрява за вікном свідчила, що був вечір.
Тьмяне світло настільної лампи освітлювало постать молодого хлопця за столом. З
пагонів виходило, що він капітан.
-
Де я? –
простогнав Данило. – Де дівчина, що була зі мною?
-
З нею
працюють наші, – сухо відповів капітан.
-
Вона ні в
чому не винна, – Данило сам здивувався такій емоційності. Час проведений зі
Златою зробив своє.
-
Всі невинні.
Розвалили таку країну, за що ми воювали…
-
Ти що хворий?
– роздратовано вигукнув Данило. – Ви не бачили ядерного вибуху?!
-
Вибуху? –
вдав здивування капітан. – Ах, ти про ті вибухи.
-
Велеслав,
припиняй ігри, у нас мало часу, – звернулась до капітана дівчина, що вийшла зі
сусідньої кімнати.
-
Добре,
добре, – буркнув капітан під ніс. – А так хотілось насолодитись миттю, –
посміхнувся він.
-
Приклад
Алена заразний, – пожартувала та, а потім переключила увагу на Данила. – Мене
звати Адріана, для друзів просто Адрі. Ми апостоли, ті що несуть судний день.
-
Гарні у мене
глюки, – мовив Данило скептично.
-
На жаль чи
на щастя, друже, це все сувора правда. Я сам недавно став ним.
-
Стоп, ти ж
новообраний Президент Суверенітету, – немов вирок, виголосив Данило.
-
Був, до
недавнього часу, – відкинувся Велеслав на спинку крісла. – Зараз я передаю
естафету тобі.
-
Мені? –
розгубився Данило.
-
Саме так. Ти
завершиш почату нами справу.
-
Нами, тобто
є ще? – запитав Данило.
-
Так, –
відповів Велеслав. – Не рахуючи присутніх в цій кімнаті, є ще двоє. Вірніше:
один чорт знає де, а четверта зараз розрулює питання нашого існування в цілому…
-
Ні, це точно
глюки, ви моя підсвідомість, – не здавався Данило.
-
Навряд би
хтось вижив в епіцентрі ядерного вибуху, – долучилась до їхньої розмови Адрі. –
Та й той вантаж вже б давно прикінчив вас.
-
Вас відправили
з розрахунком зупинити мої війська на кордоні, – мовив Велеслав.
-
Давай
зекономимо трохи часу, – і Адрі торкнулась чола Данила.
-
З такими
новинами я точно скоро ласти склею, – похитав головою Данило.
-
Перший раз я
ледь не наробив зі страху, тому, твоя реакція, ще нормальна, – пожартував
Велеслав.
-
Який у нас
план? – запитально погляну на них Данило.
-
Магія Сафіра
продовжує діяти, цими вибухами нам вдалося лише створити шанс завершити
переродження, – відповів Велеслав.
-
Я правильно
зрозумів, що почалася Третя світова? – запитально поглянув на них Данило.
-
Можна й так
сказати, проте від радіації ніхто не помре, радіація потрібна для повернення в
цей світ демонів і ангелів, – пояснив Велеслав. – Вибухи утворили тріщини, що, у
свою чергу, породили часові аномалії, точки пересікання двох світів. Для
простих жителів Землі все й справді виглядатиме, як буденність, проте – це
далеко не так. Ти маєш створити суперечності, повернути стрілки годинника у
зворотному напрямку. На даний час існує п’ять масштабних аномалій.
-
І що буде,
коли я розберуся з ними?
-
Кінець, –
посміхнувся Велеслав. – Це має відбутися до того, як Колос добереться до цього
світу.
-
Ті солдати у
формі? – натякнув Данило на осіб, що їх полонили.
-
Одна з п’яти
аномалій. Мої війська потрапили в неї й тепер думають, що вони солдати червоної
армії, а їх ворог засів у столиці Гаргано.
-
Символічно,
– Данило скоса поглянув на Велеслава.
-
Цей сценарій
мені також подобається, – виголосив Велеслав задоволено.
-
Що буде зі
Златою? – запитав Данило.
-
Від тебе
залежить, можеш взяти з собою, а можемо посадити в зал очікування, – відповів
Велеслав.
-
Краще вже
хай мені допомагає, – зніяковіло мовив Данило.
-
Ех, мені б
таке щастя, – зітхнув Велеслав. – Моя одразу відправилась очікувати.
-
Романтики, –
похитала головою Адрі. – Один хоч признався у своїх почуттях, а інший…
-
Часи
складні, – постарався виправдатись Данило.
-
Одні
відмазки, – насупила Адрі губи.
-
Ти то, коли
пару знайдеш? – контратакував Велеслав.
-
Я в
активному пошуку, – постаралась віджартуватись та.
-
Гляди в
дівках засидишся, вже не перша тисяча минула, – підколював її Велеслав.
-
Займись
краще справами, – відрізала та.
- Які ми сердиті. Добре, добре, натяк зрозумів, – змінив тему Велеслав, коли крісло, на якому він сидів, піднялось разом з ним в повітря. – Приймай командування над своєю армією, а ми відлучимось шпигувати за четвертою… – звернувся він до Данила, після чого вони з Адрі зникли.