Ранок почався з неприємних сюрпризів. Тій сімдесятилітній жінці таки
вдалося переконати сільського голову й бойовиків, що вона бачила карателя. По
селі почалися обшуки. Згадалися часи Радіонського Союзу, коли виявити зрадника
було справою честі. Доноси оформлялись на рівному місці.
Хоч Василь і перебував на особливому рахунку у місцевої влади, але
вищезгадані події не оминули і його. Прийняти рішення потрібно було швидко.
Благо усі роботи в полі сьогодні скасували й Василеві не довелося розриватись.
-
Не знаю чому
саме зараз вирішив поставити це запитання, та все ж, хочеться дізнатись, чому
бойовики не чіпають вас? – запитав Велеслав Василя під час розробки плану дій.
-
Бо вовк
вчасно начепив овечу шкуру, – посміхнувся той. – Я з чотирнадцятого вдаю, що
являюсь активним прихильником гарганівського миру. Всіляко допомагаю новій
владі закріпити свої позиції. Враховуючи рани з минулих воєн, і бойові
нагороди, мене комісували, так сказати. Хотіли навіть призначити головою, та я
відмовився, мовляв, серед народу з мене буде більше користі. Щодо брата, то
його і племінників, я офіційно не бачив десять років, це може підтвердити
будь-хто з села.
-
То виходить
ви…
-
Такий же
донощик, як і половина села, – посміхнувся Василь.
-
А як же
могили? Хіба ні в кого не виникло питань?
-
В наш час
головне грамотно все подати, – хитро примруживши очі, мовив Василь. – Вибух машини,
на якій ти приїхав, фальшиві паспорти громадян республіки на місці вибуху,
підкинута форма, декілька випадкових свідків бою з групою розвідки карателів, і
почесні похорони гарантовані. Довелося, для правдоподібності, поховати їх біля
ще двох бойовиків, думаю племінниця не образиться.
-
Тобто, та
процесія? – ледь не вигукнув Велеслав.
-
Саме так, –
ствердно кивнув головою Василь. – Я спеціально тоді попросив тебе залишитись
вдома, щоб не спровокувати ще одних поминок.
З кожним днем Велеслав дізнавався все більше цікавого про Василя.
Інформація була ще тою. В такому маленькому селі чоловік організував справжній
партизанський рух.
-
Раз мова
зайшла про машину, мені на думку спала одна ідея. Намір ризикований, та зараз
тільки подібне може тебе врятувати.
-
Що за план?
– зацікавився Велеслав.
-
Є в нашого
партизанського руху є свій канал вивозу людей на ту сторону фронту, однак, до
цього, ми використовували його виключно для перевезення прекрасної половини. З
чоловіками, ще й твого віку, можуть бути проблеми, – і Василь задумливо потер
бороду. – Ще й ці обшуки...
-
З приводу
останнього є одна ідея…
-
Уважно
слухаю.
-
А що, як
організувати декілька липових доносів? Мовляв, в будинку котроїсь з наглядачок,
заховався гість з тої сторони. Любов, романтика й все таке. А смерть тієї
наглядачки – це подяка за притулок й банальна спроба поділити сфери впливу.
Звучить як сценарій Голлівудського блокбастера, та це тільки підігріє інтерес і
розбавить рутинне життя місцевих. За бажанням коханця можна замінити на
чоловіка, що воював проти республік, потрапив в полон, вирвався й тепер
повернувся додому. Та це вже самі вирішуйте, виходячи з інформації про
місцевих, ви їх краще знаєте.
-
Хм… –
задумався Василь. – Ідея непогана, але є один нюанс, що після?
-
Не після, а
під час, – посміхнувся Велеслав. – Для правдоподібності слід підкинути вибраній
особі мою форму, і поки народний суд вершитиме правосуддя, ми закінчимо з моєю
схованкою.
-
Схованкою? –
слова Велеслава все більше підігрівали зацікавленість Василя.
-
Ага, –
ствердно кивнув хлопець. – Ми викопаємо в якомусь непримітному місці цвинтаря
ще одну могилу, в ній я і заховаюсь.
-
Якщо вже ти
сам про це заговорив… – Василь зробив паузу. – Цей трюк може подіяти, якщо
могила буде старою, або вже відомою.
-
Я очікував
чогось подібного. Це навіть трохи символічно, якщо…
-
Всі «якщо»
викинь з голови. Ти ще маєш принести нам перемогу. А зараз відкланяюсь, потрібно все підготувати,
– і Василь рвучко підвівся з крісла.
******************
Хочеш, щоб все вдалося – придумай божевільний план і доручи його виконання
таким же безумцям. Саме так і сталося у випадку Велеслава. Ніхто, в здоровому
глузді, не міг подумати, що хтось дасть закопати себе живцем, та ще й в могилі,
де вже перебував мрець.
З вибором місця Велеслава довго не роздумував. Якщо вже зустрічати кінець,
то з коханою людиною. За життя не змогли бути разом, так хоч спочинуть в одному
місці. Коли остання підпора була забита, Велеслав ліг на розстелену солому, а
Василь встановив зверху дві дошки. На повноцінну труну не було часу, та й це б
могло викликати зайві підозри, тому довелось використовувати підручні
матеріали. Благо на народний суд зійшлися усі мешканці села. Серед бойовиків
також був ажіотаж. Така зрада похитнула їхнє самолюбство, а тому обшуків
зазнали інші наглядачки. Пославшись на невідкладні справи по господарству,
Василеві вдалося вислизнути. Завантаживши на причеп трактора декілька мішків з
картоплею, в одному був сам Велеслав, і необхідний інструмент, він відправився
на поле, що було найближче до цвинтаря. Далі стандартна схема з показовим
ремонтом. План розписали по секундах. Кожен рух був ювелірно точним і
направленим на виконання конкретного завдання.
Коли дошки були встановлені й Василь готувався засипати, він раптом
зупинився і простягнув хлопцю дві гранати. Велеслава схвально кивнув і
перевіривши трубку, через яку мав дихати, приготувався бути заживо похороненим.
Перші кидки землі його свідомість прийняла спокійно, а після – була легка
паніка. Він думав, що вже давно розівчився цінувати життя, однак, коли кістлява
рука потягнулась до нього – мислення кардинально змінилось. Немов всередині
спрацював якийсь запобіжник. Щоб заспокоїти нерви, він міцно стиснув гранати.
На деякий час це дало потрібний ефект. Все-таки тримаючи в руках зброю чоловіки
відчували певну ейфорію і спокій. Влада, яка п’янила і водночас заставляла
задуматись. Не усі це, звичайно, розуміли або не хотіли розуміти, проте історія
людства – це історія пов’язана зі зброєю і способами її застосування.
Велеславу, як нікому, було знайоме подібне твердження. Ще недавно він був
простим хлопцем, що планував одружитися, а зараз лежав в могилі й очікував, чи
прийдуть по його душу. Абсурдність і логіка стали одним цілим в даній ситуації.
Хоча, враховуючи наш світ, то це хитромудре сплетіння було не тільки в його
житті. Весь Суверенітет жив у своїй реальності і він, як і тисячі інших, що
відправилися на фронт, стали її породженнями. Особи на яких скоса дивилось
суспільство. Особи, які перестали цінувати власне життя, прагнучи щось змінити.
Та змінити реальність буває дуже важко, а іноді – неможливо. Для того, щоб
вибратися з власноруч викопаної могили, потрібні сили й бажання. Простіше ось
так лежати й чекати кінця, нарікаючи, що хтось придумав інструмент, за
допомогою якого викопали цю саму могилу. Життя складна штука й не кожен візьме
його, подібно зброї, у свої руки.
Велеслав лежав й думав про дрібниці на які, до цього, не звертав уваги.
Вони висковзували з поля його уваги, а насправді були важливішими за все інше.
Іноді, його проймав холодний піт, оскільки вчувалися голоси знизу. Немов Аїда
його кликала. Серце немов старалося виграти марафон, настільки частими були
його удари. Попри стабільний доступ повітря, все ж було важко дихати. Щоб хоч
якось заспокоїти нерви, він став планувати. Вперше Велеслав задумався про
помсту, жорстоку, криваву помсту. Щоб винуватці всього цього «свята», сповна
насолодилися його плодами. Навіщо жаліти світ, який не пожалів тебе?
Реальність, яка побажала стерти своє творіння?
Велеслав ледь не заснув, та вчасно привів відчуття до тями. Вдихання
свіжого повітря тепер нагадувало легке сп’яніння. Раптом нагорі почувся
невідомий шум. Він це добре відчував, через вібрації землі. З кожною хвилиною
вантаж над ним зменшувався. Хлопець приготувався до найгіршого. Рука мимоволі
потягнулась до кільця.
-
Сподіваюсь ти
ще не встиг витягнути кільце? – почувся голос Василя.
Велеслав полегшено видихнув, проти руки від кільця не прибрав. В таких
ситуаціях розслаблятись не доводилось. Хоча, з іншої боку, з ним могли й без
цього розібратись, не тратячи сил на розкопування. Нарешті останній шар землі
був прибраний і очі Велеслава стали звикати до нічної темряви. Він ніколи не
думав, що може бути настільки приємно вдихати свіже осіннє повітря.
-
Герой, –
мовив незнайомець, що допомагав Василеві. Велеслав не одразу його помітив. – Я
б точно в штани наробив зі страху. Маєш сталеві яйця.
-
Знайомся, –
Василь поспішив розрядити тривожну атмосферу. – Мій кум Петро. Це і є той
канал, про який я говорив.
Петро простягнув руку, в знак вітання, Велеслав зробив крок на зустріч і
потиснув її. Ноги, ще правда, не дуже слухались, доводилось інтуїтивно шукати
опору, благо Василь передбачив подібне, захопивши з собою палицю.
-
В машині
знайдеш чим зігрітись, а ми, тим часом, закінчимо тут, – звернувся Василь до
Велеслава. Той схвально кивнув і попрямував знайомою стежкою.
-
Не заздрю я
хлопцю, – мовив Петро. – Стільки всього звалилось.
-
Я боюся за
те, що буде після...
-
Думаєш –
зірветься?
-
Не знаю, і
це лякає найбільше, – кинувши чергову лопату землі, мовив Василь. – Ти сам, як
би поводився, після пережитого? Він – особа без емоцій і співчуття. Все «його»,
ми зараз другий раз хоронимо.
-
То може...
-
Якщо не
допоможу переправитись на ту сторону – ніколи собі цього не пробачу. Якби ця
територія належала Суверенітету, ще можна було б переконувати залишитись, а
так… – зітхнув Василь витягнувши з кишені цигарку.
-
Знаєте що
куме, а ну його до біса ці роздуми. Пропоную найкращий спосіб розслабитись.
-
Ви читаєте
мої думки, – посміхнувся Василь.
******************
Після повернення Велеслав відправився на горище нарешті поспати, а Василь з
Петром вирішили влаштувати мозковий штурм, а в простонародді – знешкодити
декілька пляшок оковитої. Коли посиденьки були у самому розпалі між Василем і
Петром зав’язалась жартівлива розмова.
-
А скажіть,
куме, чому ви запросили Гаргано у нашу країну? Невже вам так погано жилося?
Стільки наслухався цього телевізора і вчених мужів, проте зрозуміти так і не
зміг.
-
Бо ви, куме,
не знаєте, як то добре тепер стало жити. Ми стали такими розумними, перш ніж
щось сказати – думаємо десять, а то й сто разів.
-
Може й нам
їх закликати? – засміявся Петро.
-
Е, ні, куме,
в підвалах тільки ми можемо ту мудрість здобувати.
-
Та що ж, в
Суверенітеті підвалів мало? – обурився Петро.
-
Таких у вас
точно немає. Тут потрібна атмосфера, духовність. От ви наскільки духовні?
Петро потер свої довгі козацькі вуса.
-
До вашої
духовності звісно ще далеко, але незалежність наші попи вже отримали, – мовив
Петро гордо.
-
Тю, яка там
незалежність. От у нас свобода, попи самі зброю беруть і допомагають нести
слово боже, чи то Аллаха… їх вже самі чорти не розберуть, що вони там несуть і
за кого агітацію проводять.
-
То ви, куме,
невіруючий? То про яку ж духовність ви тільки що говорили? – запитав Петро.
-
От і я
думаю, про яку духовність нам говорять, – відповів Василь. – Та то таке, ви
краще скажіть, що у вас з тими дітьми твориться. То розпинають, то їдять... Я
сивію біля того ящика з картинками.
-
От ви
від’єднались і голод настав, кожен рятується, як може, як в тридцять другому.
Коли ваші нас на дієту посадили.
-
Зате
дивіться, які орли виросли, – посміхнувся Василь. – Віддячили за нашу доброту
свинцем, – похитав головою Василь.
-
Та то, куме,
щоб до вас радіація не добралась з тої зони, якою Радіонський Союз нас так щедро нагородив. Скільки блага від нього, я
сплю і бачу, як він повертаєтьсяя. Тільки біда, що з теперішніми злодіями буде
тільки назва, нічого не зміниться, дешевої ковбаси більше не буде. Зміниться
обгортка, але не начинка.
-
Однак, нам
дозволять на великім і могутнім розмовляти.
-
А хто вам
забороняє? Певно – ті підвали? «Бо якраз така
біда в моєї корови: має, бідна, язика і
не знає мови» (Павло Глазовий). От так і у вас. Замість того, щоб кричати:
«Діди воювали». Краще почитайте за що, і за кого вони воювали. Скільки крові
пролили жителі цих земель за Суверенітет, – виголосив Петро.
-
Що ж ви,
куме, пропонуєте мені фентезі наших істориків перестати читати. Там такі
історії – письменники нервово курять в стороні. Іноді так зачитуюсь, що й
самому хочеться повоювати, та благо самогон закінчується швидше.
-
І все ж,
куме, як ми докотились до такого життя? – хитро підморгнувши Василеві, Петро
закрутив свої вуса.
-
Бо, куме,
дурнів забагато по обидві сторони. Голос розуму завжди лунає десь тихо. Щоб
його почути треба спершу всі дурощі з голови вибити.
-
«Застав
дурня Богу молитись, він і лоба розіб’є», – мовив Петро.
-
Істину
кажете. Хто не чує голосу німих, почує голос
зброї за вікном. І сліпі прозріють, а глухі почують, бо голос цей нестиме
істину. Істину, що говоритиме устами мертвих.
-
Скоро цей шепіт досягне кожного… Давайте вип’ємо за те, щоб ми змогли отак
поговорити, ще не один раз, – і обоє чоловіків гучно засміялись.
Далі Велеслав не слухав, він поринув у власні думки, а вірніше – обдумував почуте раніше. Простий діалог, а скільки сенсу… Дві людини, яких доля розвела по різних таборах, зібралися ось так просто і без сторонньої допомоги обговорили те, через що можна було кулю отримати, або ж стати об’єктом прокльонів за стінами цього будинку. Як же в цьому житті все просто, якщо захотіти. Петро не зважав, що завтра ризикуватиме життям вивозячи його за межі окупованої Гаргано території. Він жив сьогодні й заради інших. Завтра буде не його, а з друзями, знайомими й просто земляками. Якби усі думали так само.