Три місяці в навчальному центрі минули як одна мить, ну, майже одна. З
кожним днем, що наближав Велеслава до фронту, він все більше відчував неспокій.
Це, немов бачити перед собою дуло пістолета й чекати коли з нього вилетить
куля. Звичайно, була й купа інших проблем. Не усі витримували курс навчання,
були спроби дезертирства й самогубств. Не останню роль в цьому відіграв
відгомін минулого, який всіма силами старалися викорінити нові офіцери й
інструктори з країн союзників. Ситуація не мала обрисів стихійного лиха, але ще
було над чим працювати…
Не сказати, що навчання Велеслава було аж надто райдужним, причетні до
зникнення Аїди люди про це постарались. Ще на початку його записали в розвід
роту. Підвищені критерії, плюс моральний тиск через те, що доведеться
ризикувати життям в найгарячіших місцях фронту. Та хлопцю, в деякі мірі, було
до цього байдуже, його життя вже давно не належало йому. А такий подарунок він
прийняв з ентузіазмом, адже той відкривав широкі можливості для пошуків Аїди.
Перше завдання ввело його в легкий ступор. Це була не бойова операція, а
супровід бійця з ООС. Пункт призначення – одне з сіл Олександрійської області.
Коли колона з автомобілів заїхала в село у Велеслава перехопило подих. Люди на
колінах зустрічали героя. Тут були люди усіх поколінь, від дітей, до сивих
старців, що пам’ятали ще Другу світову. Усі вони зібрались, щоб віддати шану
тому, хто віддав життя за них, за мирне небо й землю без присмаку металу.
Тіло несли товариші загиблого, на чолі з командиром. Слідом прямував
Велеслав з іншими солдатами супроводу. За думками й не помітив, як до нього
підійшла дівчинка років восьми і взявши за руку – подякували за захист. Хлопець
ледь стримався, щоб не пустити скупу чоловічу сльозу. Хотілось сказати: я ще
нічого не зробив, та слова так і застрягли в горлі. Для цієї дівчинки він вже
був героєм.
-
Це, щоб ви
пам’ятали за що воюєте, – пролунав шепіт в нього під вухом, і дужа рука
стиснула плече.
Велеслав розгублено повернув голову. Позаду нього стояв командир бійця,
якого вони зараз проводжали. Хлопець і не помітив, як він з перших рядів
перейшов в останні. Саме під його командуванням Велеслав мав продовжити службу.
Чоловіку вже було під сорок і Велеслав годився йому в сини. Та й судячи з
відношення Олександра до підлеглих, у підрозділі панувало щось на зразок
родинного зв’язку, на чолі з «батьком» Від цього й виник його позивний «Батя».
Схоже, вперше за останні місяці, у житті Велеслава наступила біла смуга.
Після закінчення церемонії Батя запросив усіх в найближче кафе, пом’янути
полеглого товариша. В вибраному закладі було доволі людно. Декілька молодих пар
з дітьми, літні люди, усі про щось мирно розмовляли. Та найбільше виділялась
група з п’яти захмелілих чоловіків, років тридцяти п’яти, які все прагнули
добавки.
Всівшись за вільний столик, Батя покликав офіціантку. Записавши замовлення,
так кулею метнулась його виконувати. Непотрібно було бути Нострадамусом, щоб
спрогнозувати майбутні дії п’яної компанії. Після декількох тостів, вони почали
викрикувати різну маячню й вимагати включити їм обрані пісні. Мотивували це
тим, що у них товариш загинув від рук карателів. Враховуючи гарганівську
говірку, здогадатись, хто у них виступав в ролі карателів, було не важко. Проте
вступати у прямий конфлікт з військовими, за сусіднім столиком, вони не
наважувались, натомість – всіляко обзивали Суверенітет і його жителів.
Адміністрація кафе не наважувалась їм суперечити, тому дійство продовжувалось.
Батя і його товариші, лише посміхались з цього цирку.
Вистава дійшла до кульмінації, коли одна пара вирішила забрати своїх дітей.
Їм на перешкоді стали диванні герої, що на все горло кричали Гарганівську
попсу. Вони підсіли до цієї пари й на очах у дітей почали приставати до їх
матері, а коли чоловік спробував заступитись, був одразу відправлений в
тривалий нокаут. П’яне бидло посмілішало настільки, що почало тикати пальцями в
підрозділ Баті й говорити – карателі. Батя кивнув товаришам, а потім
підвівшись, поклав руку на плечу Велеслава. Це був знак і новенький одразу ж
його прочитав. Вдвох вони відправились до компанії, що діставала пару, решта
попрямувала до столика, де куняла основна маса героїв. Сівши за стілець, Батя
простягнув руку сепаратисту.
-
Вітаю «брата
по зброї, що бореться за свободу». – Очі бойовика зробились квадратними. –
Давай вип’ємо за швидкий мир і знищення окупантів. Офіціантка! – гукнув Батя. –
Принесіть нам випити й закусити, – та швидко помчала виконувати замовлення, а
інші працівники затамували подих, очікуючи подальшого розвитку подій.
-
Какой я тебе
брат?! – заричав бугай, з яким привітався Батя.
-
А як же не
брат? А хто тоді? Ми ж однієї національності, можливо й земляки. Я зі
Сталеварська. Там моя земля, а ти звідки?
-
Какой к
чорту земеля?! – ричав чоловік, мов ранений звір. – Все наши воюют на той
стороне! А ты, продажная морда!
-
Почекай, –
перебив його Олександо. – Якщо наші там, то що ти тут робиш?
-
Я…. я, –
затнувся чоловік.
-
Отже ти: ні
за «наших», ні за «ваших». Що ж ти тут робиш, «друже»?
-
Забираю то,
что по праву принадлежит мне, – буркнув незнайомець.
-
І що ж
такого цінного ти знайшов в Олександрійську?
-
Я здесь
работаю, – на одному диханні видав чоловік.
-
Працюєш? –
вдав здивування Олександр. – А як же найбагатший у всьому Суверенітеті регіон?
Хіба там немає достойної роботи?
-
Вы разрушили
его.
-
Чекай,
«друже», – заперечно похитав пальцем Олександр. – Навіщо руйнувати те, що
приносило мільйони в бюджет?
-
Потому что
мы были не согласны.
-
Незгодні з
чим, «друже»? Тобі щось забороняли, чи ти погано жив?
-
Мы кормили
всю страну, а она захватила нас! – і сепаратист гримнув кулаком по столі.
-
Подивись на
цих людей. Хіба вони голодують? Так кого ти годував? Де тепер наш регіон? Він
був одним з найрозвиненіших у всій країні, а тепер став всенародним кладовищем,
через ідіотів, на подобу тебе. Ви кричите, закликаєте орду, а потім піджавши
хвости тікаєте на нові території, щоб потім і їх знищити. Знаєш чому я не
підійшов раніше? Солдат ніколи не образить дитину, а ти саме така дитина.
Навіть цей хлопчина, – погладив Батя по голові шестирічного хлопця, що ловив
кожне його слово. – Вже зараз розуміє різницю між нами. Сьогодні ти створив
собі ворога, який підрісши обов’язково згадає сьогоднішній день. І таких
тисячі, тисячі сиріт, яких ви залишили без батьків. Так давай же вип’ємо за цей
прекрасний і водночас трагічний день. День, коли поминаємо двох людей, що не
пожаліли своїх життів за те, у що вірили. День, коли на одного дурня стало
менше… – і Олександр залпом випив налиту чарку. – А тепер прошу по-доброму покинути це кафе,
не будемо давати цим прекрасним дітям зайвих приводів для наслідування, – і
Батя кивнув парі, щоб вони спокійно забирали дітей.
П’яна компанія хотіла було заперечити, та Олександр вдався до хитрого
трюку. Витягнувши з під стола пістолет, він направив його на ватажка. Обличчя
останнього спочатку пожовтіло, а потім зблідло.
-
Друг, ты ж
не станешь брать грех на душу, – завиляв чоловік хвостом, в кафе настала
гробова тиша, усі з острахом очікували розв’язки.
Та кінець перевершив усі сподівання. До Баті підбіг хлопчик, якого він
декілька хвилин тому гладив по голові, й схопив за рук, що тримала пістолет.
-
Гріх в мене
тільки один, – і Батя натиснув на гачок, за мить з дула показався вогник, яким
він прикурив сигарету. – Що вчасно не випровадив тобі подібну нечисть зі своєї
області, тепер дітям доводиться розплачуватись за мою легковажність. Ця дитина
не промовила і слова, але зробила більше, чим такий герой, як ти, – і Батя
кивнув своїм, що пора вирушати.
В кафе залишились ошелешені відвідувачі, адміністрація, і компанія, ватажок якої зробив калюжу під столом.