Через два дні відбувся обмін. Місце для передачі, було обране дивне.
Даніела спочатку подумала, що це якийсь трюк, та коли виявила в потрібній книзі
бібліотеки необхідну річ, заспокоїлась і перевела домовлену суму. Після цього
їй на пошту прийшов дивний пароль. Відкрити вирішила вдома, подалі від
сторонніх очей.
Відпустивши прислугу, вона тремтячими руками стала відкривати книгу.
Даніела понад усе прагнула хоч щось дізнатись про своїх батьків. На усі її
запитання дід знаходив відмовки, або посилався на невідкладні справи, а потім
присилав щедрий подарунок, щоб вибачитись. В їхньому родинному маєтку не було
навіть сімейних фотографій. Все, що Даніела знала, це те, що вони загинули в
аварії.
Розкривши книгу, вона завмерла в ступорі. Всередині нічого не було. Пустота
в книжці – перетворилась на пустоту всередині. З досади вона заплакала, а потім
розгнівано пожбурила книгу подалі від себе. Лігши на ліжко, дівчина поринули в
обійми подушки, яка за лічені хвилини стала вологою. Задзвонив телефон, проте
вона проігнорувала його. Зараз їй найменше хотілось з кимось розмовляти.
Надворі почувся шум, який поступово переріс у постріли. Даніела стривожено
підняла голову, а потім швидко підвівшись, направилась до вікна. Це сталось
акурат з дзенькотом розбитого скла. В кімнату залетіло дві димові шашки, а слідом
проникло двоє осіб в протигазах і військовій формі. Далі пам'ять дівчини
провалилась у прірву забуття.
Прокинулась в невідомому місці. Очі не зав’язували, тому змогла без проблем
роздивитись місце, де перебувала. Хоча, по суті, й роздивлятись то було нічого.
Крім чотирьох стін, півтемряви й єдиного дзеркала навпроти, нічого не було.
Подібні кімнати часто використовували агенти спецслужб у своїх допитах, тому
Даніела сміливо припустила, що з іншої сторони хтось спостерігає за нею.
Руки були сковані наручниками, а ноги прив’язані до крісла, тому усі спроби
підвестись не увінчались успіхом. Врешті дівчина змирилась й мовчки стала
очікувати, коли викрадачі вшанують її своєю присутністю. Мимоволі поглянувши в
дзеркало, вона помітила наскільки неохайно зараз виглядала. Її немов тягнули
через зарості джунглів. Подерте плаття, подекуди бракувало цілих шматків.
Укладка, на яку вона витратила декілька годин, зараз нагадувала кікімору, що
проживала в середньовіччі й не знала про блага двадцять першого століття. Їй
стало жаль свого білосніжно-довгого волосся. З макіяжем справи були не краще,
туш потекла, пудра і помада стерлись. Замість відтінку легкого загару, її
обличчя мало вигляд блідої смерті. Через особливості своєї шкіри, Даніела не
ходила в солярії чи перебувала довго на пляжі. Загар доводилось створювати
штучно й зараз все пішло коту під хвіст.
Самокритику перервало відкриття дверей. В кімнату зайшов чоловік в масці.
Дорогий костюм і брендовий одеколон свідчили про поважність персони, це був не
якийсь волоцюга з вулиці. Чоловік одразу почав з козирів, створивши для себе
крісло. Даніела встигла лише рота роззявити з подиву. В голову одразу прийшли
картини з фільмів жахів. Там все так починалось і закінчувалось.
-
Хто ви? –
тремтячим голосом запитала вона.
-
Обійдемось
поки без імен, все, що тобі потрібно знати, це те, що я друг.
-
Друг, який
викрав і утримує в цій кімнаті, – зіронізувала Даніела.
-
Так було
потрібно, – ухилився незнайомець від прямої відповіді.
-
Мені – точно
ні, – відрізала дівчина. – Вам відомо, хто мій дід? – вдалась вона до козиру.
-
Ще й як, –
на обличчі чоловіка з’явилась лукава посмішка. – Мені відомо про його персону
куди більше, ніж тобі… Виберемось звідси, а потім сама вирішиш, яку правду
прийняти.
Даніела подивились на нього здивованим поглядом, проте суперечити не стала.
Було б дурістю відмовлятись від шансу врятуватись. Немов прочитавши її думки,
чоловік клацнув пальцями, мотузка і наручники, в ту ж секунду безслідно зникли.
Наступне клацання перемістило їх в іншу кімнату, по всій видимості
придорожнього мотелю. Даніела завмерла в ступорі. Світ почав ходити обертом, і
якби не вчасно подана бутила мінералки, то на підлозі б валялось непритомне
тіло. Тремтячими руками вона схопила пляшку й жадібно відпила. Враження були
наче декілька днів пробула в пустелі. Нарешті, трохи оговтавшись, вона
звернулась до незнайомця.
-
Може знімеш
цю чортову маску, чи ти зібрався в садо-мазо гратись, – до Даніели поверталась
колишня пихатість.
-
Про чортів
ти вірно підмітила, – і незнайомець зняв маску.
Під нею виявилось обличчя прекрасного незнайомця з невеликими рогами на
чолі. Дівчина не одразу помітила їх, а коли все ж погляд ковзнув по них, то з
горла вирвався хрипкий зойк, а в сторону істоти полетіла пляшка з якої вона
недавно пила. Істота без проблем зловила пляшку, а після, слідував дзвінкий
сміх.
-
Вибач, не
зміг стриматись, Завжди кумедно спостерігати за реакцією землян.
-
Забирайся! –
вигукнула Даніела істерично, а потім стала шептати незрозумілі слова, схожі на
молитву.
-
Гадаю, слід
прибрати їх, поки ти не провела обряд екзорцизму, – засміявся він. – Я б назвав
своє ім’я, проте не впевнений, чи не гепнешся без свідомості, не хочеться потім
пояснювати твоєму батьку, що між нами нічого не було, – останні слова влучили
точно в ціль.
-
Мій батько
мертвий! – вигукнула Даніела.
-
Можливо, а
можливо й ні, хто знає, – загадково мовив чоловік.
-
Чергова
спроба видурити гроші, ти такий же, як і той журналіст. Стоп… – Даніелі спала
на думку раптова ідея. – Це частина шоу. Як же я раніше не здогадалась, ви
хочете видурити в мене більше грошей.
-
Цих грошей?
– і незнайомець клацнув пальцями, після чого в кімнаті з’явились пачки готівки.
– Непотрібна мені ця макулатура, – вже серйозніше мовив він. – Тут питання
виживання.
-
Це вже
точно, коли дід дізнається…
-
Тому й треба
зробити, щоб він не дізнався, – перебив її той.
-
Правильно
робиш, що боїшся, – в очах Даніели заблищали підступні вогники.
-
І ти б
боялась, знаючи, що він за особа.
-
Так може
просвітиш?
-
Це у тебе є
всі відповіді, – і він простягнув її вже знайому книгу.
-
Макулатура,
там немає нічого вартісного.
-
Хто знає,
використай пароль, коли читатимеш наступний раз, – порадив незнайомець. – А
тепер, вибач, я в душ, не звик до пилюки, – і поставивши книгу на стіл, в
центрі кімнати, він відправився в сусідню.
Даніела з недовірою взяла в руки книгу й присівши на одне з крісел,
розгорнула її. Очікування, що зараз її очам відкриються незвичайні дива, не
справдились. На білосніжних сторінках не було інформації, вони були пустими. В
голові мимоволі промайнула думка, навіщо створювати пусту книгу? Потім згадала
пораду з паролем, однак, куди його вводити? Даніела стала прокручувати в голові
слова паролю: «Я хочу пізнати істинну реальність». Немов по команді сторінки
книги почали оживати. З несподіванки, дівчина ледь не пожбурила книгу подалі
від себе. На першій сторінці великими літерами красувався напис: «Вітаю доню».
Даніелі довелось три рази перечитати, щоб зрозуміти суть слів. Свідомість і
підсвідомість, в той момент влаштували справжню битву. Та сюрпризи тільки
починались. Під написом з’явилось зображення дівчини й хлопця, не набагато
старших неї. В хлопцю Даніела впізнала журналіста, що передав їй книгу. Від
раптового припущення вона затулили рота рукою, щоб стримати вигук, що так і
рвався з грудей.
Саме в цей момент з душу повернувся незнайомець.
-
Вже почала
читати? – кинув він косий погляд на книгу.
-
Хто ти? –
прошепотіла Даніела, ледь стримуючи сльози.
-
Впевнена, що
хочеш знати?
-
Пора
закінчувати з сюрпризами на сьогодні, – рішуче мовила Даніела.
-
Сюрпризи
тільки починаються, – постарався мовити він тепло, та вийшло зловтішно. – Мене
звати Люцифер.
-
Гарний жарт,
– байдуже мовила Даніела.
- Як сказати, – стиснув він плечима. – Треба змінити подобу, а то поруч з тобою відчуваю себе стариганем, – і не гаючи часу він перетворився на двадцятилітнього хлопця. – Люблю свою силу, – задоволено виголосив він. У Даніели ледь очі на лоб не полізли від побаченого. – А я попереджав, – зіронізував він. – Ти почитай краще книжку, багато цікавого дізнаєшся, я й сам тільки частину знаю.