В таборі на них
чекала приємна несподіванка, Рін прийшла до тями. Теа і Еллі вели з нею активну
суперечку з приводу того, що їй ще не можна ставати, та Рін, змінивши свій одяг
на сіру туніку, поверх чорних штанів, почала самотужки підводитись. Побачивши
Алена дівчата кинулись скаржитись йому, що Рін не хоче їх слухати. Лише згодом
помітивши Натаніеля і Габріелу, вони зменшили запал.
- Може допоможеш? –
сердита на власне безсилля, звернулась Рін до Ален, який розгублено стояв і
дивився на неї. Він відчував безмежну вину за такий її стан. Габріелла легенько
штовхнула в бік Натаніеля й обмінялась швидкими поглядами з дівчатами, ті
одразу зрозуміли в чому справ, і усі разом поспішили залишити їх наодинці.
Табір, про який
говорив Ален, був невеликим дерев’яним будинком на чотири кімнати. Його він
створив за допомогою формених рун тільки-но вони прибули в цей вимір. По одній
кімнаті відвели для поранених Рін і Рея, а в інших розташувалися Ален і Теа з Еллі.
Завдяки захисним бар’єрам він був невидимий для сторонніх очей.
- Мені ще довго
чекати? – ще сердитіше мовила Рін. – Чи ти від уявного почуття вини втратив ще
й слух?
Ален мовчки
підійшов і допоміг їй підвестись. Було видно, що Рін боляче давався кожен рух,
проте силою волі вона заставила себе пройти до вікна, щоб насолодитись свіжим
повітрям. Ален створив крісло і мовчки сів біля неї.
- Довго мовчатимеш?
- Я не знаю що
сказати, – тихо відповів Ален.
- Давай почнемо з
того, що це не твоя вина, ми усі прекрасно знали на що йшли. Якщо ти після
кожної поразки корчитимеш таку міну – далеко ми не просунемось!
- З кожним днем
успіхи все кращі й кращі…
- Так мені
подобається більше, а то набридло знаходитись на твоєму місці. Тижнями
очікувати: прийдеш ти до тями чи ні.
- Невдалий жарт, і
погане порівняння. Цікаво, що мав на увазі Війна, коли говорив про спогади, –
перевів Ален тему на інше.
- Хто знає… – не
відводячи погляду від пейзажів за вікном, задумливо мовила Рін.
- Ти знаєш, – кинув
Ален на неї косий погляд, проте Рін продовжувала дивитись у вікно.
- Можливо…
- І?
- І тепер мені
доведеться придумати правдиву історію, щоб в інших не виникало запитань, щодо
моєї особи, – повернула Рін розмову на інше.
- Не уникай
відповіді.
- Я думала ти вже
звик до моєї відповіді з цього питання.
- Раніше вона мала
логічний підтекст, та останні події похитнули цю думку.
- І?
- Хочеться нарешті
почути відповідь. Не розумію, що такого важливого ще можна приховувати.
- Раз ти задаєш
подібне питання – значить є, – сухо мовила Рін.
- Вичерпна відповідь.
Добре, підійдемо з іншої сторони, – в голосі Алена почулися сердиті нотки.
- Ти дуже допомагаєш
моєму одужанню, – перебила його Рін.
- Мені це подобається
не більше, ніж тобі.
- Тоді не задавай
питань, на які не зможеш отримати відповіді, принаймні поки що.
- Це «поки що» триває
від нашого знайомства, – в голосі Алена звучали все різкіші ноти. – Звідки
вершники можуть знати про тебе? Ангели, що прибули сюди, втратили спогади про
ту сторону, і не могли розповісти вершникам, а значить постає логічне
запитання: звідки другі знають більше, ніж перші?
- Простий збіг, –
стиснула плечима Рін. – Та й з чого ти взяв, що вершники з’явилися пізніше?
- «Він і є: війна,
голод, чума і хаос» Мені продовжувати? – і тут Алена, немов перемкнуло, він вже
не міг, а може й не хотів стримуватись. – Ти говорила, що пам’ятаєш мою з
Серафіелем розмову, після Бастіани. Якщо б ти зрозуміла суть Серафіелевих слів,
і зіставила з моєю тодішньою внутрішньою стороною, то побачила, що служило
причиною такого плину мого життя. Найбільше я не люблю, коли мені щось
недоговорюють. Поступово це явище переростає в брехню, а згодом і у відверту
зневагу. Думаючи, що обираючи менше зло, можна когось захистити, люди не
усвідомлюють, що поступово це зло становиться частиною них самих. Бажання
захистити перетворюється на красиві слова, наповнені пустотою і фальшю. Важлива
людина стане такою ж пустотою, як і ці слова й бажання. Тільки-но потрапивши за
стіну я й справді був немовлям, яке й уявити не могло, що за сила керує цим
світом, з чим доведеться зіткнутись. Поступово мені відкривалась картина цього
світу, і я був вдячний тобі й Серафіелю за підтримку й терпіння. Ви навчали й
оберігали мене. До Ієроніна я розумів і поважав твої рішення. Та слова Війни
показали, що ти зневажила і розтоптала мою довіру, прирівнявши її до пустого
місця. Ти сама вже заплуталась у своїй брехні. Я звик давати дорогим мені людям
вибір. Ти це прекрасно бачила на
прикладі Адрі. Я мирився, яким би він не був, та зараз моє терпіння дійшло до
межі. Ти продовжуєш брехати, дивлячись мені прямо в очі. Тому не ображайся на
відповідні дії. Від сьогодні я більше не буду переконувати, наполягати чи
просити мені щось розповісти. Раз я «пусте місце», то й буду поводитись
відповідно. Тобі вдалося досягти своєї цілі. На цьому відкланяюсь, справи.
*****************
Проігнорувавши
запитання, які посипалися від дівчат, як тільки він вийшов від Рін, Ален
перемістився до порталу. Використавши затемнення – непомітно пройшов повз
хранителів і направився всередину печери, де знаходився портал. Зараз в ньому
не було ні злості чи розчарування, він просто прагнув змін. Зруйнувати
застарілий порядок і збудувати щось нове. На півдорозі роздуми перервали
повідомлення від Натаніеля, який не міг зрозуміти в чому справа, куди він так
раптово зник. Відповівши нашвидкуруч складеними інструкціями, доповнивши їх
словами, що скоро повернеться, Ален пройшов портал, перш ніж Натаніель встиг
щось заперечити.
Та сторона
виявилася тим ще місцем. З першого погляду Терра Інкогніта нагадувала фантомну
зону. Сіре небо, на якому постійно роздавався гуркіт грому і удари блискавок.
Непроглядна темрява навкруги, крізь яку прорізались височезні обгорілі стовбури
дерев. В теорії це був ліс, проте на практиці він нагадував швидше пустир,
після масштабних бойових дій. Відчувався нестерпний сморід гниючих тіл.
Роззирнувшись Ален зрозумів, де знаходилося його джерело. Метрів за десять було
нашвидкуруч змайстроване накриття з порваного полотна і шкур невідомих тварин.
Його невміло натягнули навкруг невеликого вогнища. Під накриттям спочивали
рештки власників. Осіб було п’ятеро. Судячи з розкладання – смерть настала день
– два тому. В голові Алена промайнула думка, що, можливо, вони прорахували
місце появи порталу і хотіли скористатися ним для втечі, та щось, чи хтось – перешкодило
їхнім планам. «Невдалий вони вибрали час, – зіронізував Ален подумки. – Навіть,
якщо б і пройшли, на тій стороні їх чекала неприємна несподіванка у вигляді
чотирьох командирів, не кажучи вже про охорону самого порталу».
Дочекавшись, коли
його Воля остаточно налаштується на цей світ, він відправився на пошуки ознак
життя. Ален хоч і знав про вигляд і місцеперебування Магнуса, однак одразу
відправлятися не хотів. Тут було достатньо істот з силою, та й Магнус міг в
будь-який момент перестрахуватися, а потім шукай вітра в полі. Зв'язок через
Іскру, також був не варіантом. Пояснення хто він, і чого хоче, виглядали б не
більше, чим розповідь божевільного. Був ще варіант через Драгона, та він
залишився на тій стороні. Хоча, Ален і до цього варіанту ставився скептично. У
них вистачало проблем, та й не виняток, що Знать спостерігала за ним. Один вже
виклик до порталу міг породити зайву кількість уваги з їхнього боку. Перебравши
доступні варіанти, Ален вибрав найоптимальніший: трохи освоїтись, а потім вже діяти.
За допомогою стихії
землі він швидко знайшов перше поселення. Воно складалось з двадцяти невеликих
дерев’яних будинків, і такої ж кількості наметів. І першим, і другим – не
завадив би ремонт. Дірявий дах, напівзруйнований паркан. Біля деяких розміщувались
невеликі сараї з яких чулися голоси кіз і свиней. Ален припустив, що це місцева
валюта, інакше як пояснити їх наявність. Голоду тут не відчували. Жителів
поселення налічувалось близько тридцяти. В основному чоловіки років сорока,
хоча, траплялися і жінки. Біля наметів горіли вогні. Швидше за все, зараз було
щось на подобу вечора. Такий висновок він зробив з декількох наметів, в яких
спали люди.
Проходячи біля
чергового намету Ален запримітив двох ельфів, які вели дискусію з приводу
знайдених речей. Далі Ален вирішив не слухати, щоб не спровокувати сутички.
Після декілька хвилин блукань ніхто не звернув на нього жодної уваги. Схоже,
подібні подорожні не були рідкістю, або ж усі приймали його за свого – через
вигляд. У всякому випадку: раз ти тут – значить не від гарного життя. В центрі
табору йому пощастило і він натрапив на місцевий зразок таверни. Вона мала
кращий вигляд, ніж інші будівлі. Очевидно, справи хазяїна йшли непогано.
Піднявшись дерев’яними сходами, Ален прочинив двері і зайшов всередину. Від
різкого запаху тютюну ледь не закашляв, та вчасно стримався. Відвідувачів було
четверо. Усі, крім одного, одягнені в порваний одяг, на останньому же була
легка шкіряна броня і короткий меч на поясі. На Алена ніхто не звернув уваги.
Сівши за вільний столик – став роззиратися в пошуках хазяїна. Той з’явився
хвилин за десять у супроводі молодої з вигляду дівчини, років двадцяти семи.
Помітивши нового клієнта господар направив дівчину до його столика.
- Вітаю, чого
бажаєте? – холодно мовила дівчина.
- Мені б кімнату.
- На який період?
Ален почав швидко
прикидати в голові варіанти відповідей.
- Скажи до світанку,
а заплатиш золотими, така валюта тут особливо цінна, – порадив Серафіель.
Ален в точності
повторив слова Серафіеля. Дівчина схвально кивнула і запросила йти за нею. По
дорозі один з четвірки почав розпускати руки, не даючи дівчині пройти. В
ситуацію втрутився хазяїн таверни, швидко остудивши запал чоловіка.
Піднявшись нагору
дівчина повернула ліворуч і стала, що було сили, штовхати старі дерев’яні
двері. Заржавілі завіси скрипіли, проте не піддавалися. Ален вже хотів було
допомогти, та почувся скрип і зусилля дівчини увінчались успіхом. В кімнаті
було темно, хоч око виколи. Дівчина не розгубилась і швидко запалила свічки на
невеликому дерев’яному столі. Окрім нього, в кімнаті ще було ліжко і стелаж,
останній, очевидно, був для кількості, оскільки книжками на ньому і не пахло.
- Щось ще? –
звернулась до нього дівчина.
- Запитай про тутешні
новини, – мовив Серафіель. – Звісно ж за додаткову плату.
- Хотілось би почути
останні новини, звісно ж за додаткову плату.
Дівчина спочатку
завагалась, та потім все ж погодилась. Додатковий заробіток, в такій
місцевості, був питанням виживання. Сівши на єдине крісло, вона пильно поглянула
на Алена.
- Не зрозумій
неправильно, та хочеться побачити гроші, а то шарлатанів тут вистачає.
- Без проблем. – Ален
засунув праву руку під накидку вдаючи, що вони в нього там, а сам, в ту ж
секунду, створив їх. – Ось, – і він простягнув їй дві золоті монети.
- Це забагато, –
поспішила заперечити дівчина.
- Вважай бонусом за
те, що погодилась, постарайся максимально їх відпрацювати.
- Ти не тутешній? –
скоса поглянула вона на нього.
- Скажемо так –
недавно прибув.
- Воно й видно, –
ввічливо посміхнулась дівчина. – Тутешні ніколи так не розщедряться. Золото
надто цінна валюта тут, як зброя чи одяг.
- А як щодо тих
сараїв в поселенні?
- В основному для
таверни, іноді подорожні, на подобу тебе, купляють. Можу запитати за які гріхи
тебе сюди відправили? – трохи посмілішала дівчина.
- Скажемо так, після
подій в Ієрихоні порядки в ордені змінились.
- Чули, чули,
говорять від міста каменя на камені не залишилось?
- Не те щоб, але
приємного мало, – скупо посміхнувся Ален. – Ти не дуже радієш з цього?
- А чому радіти? –
фиркнула дівчина. – Якщо не стане ордену – вся ця нечисть втече звідси, і тоді
живі позаздрять мертвим.
- Дивне мислення, як
на таке місце, – зобразив Ален скупу посмішку.
- Не всі тут
закоренілі злочинці, багато хранителів і простих людей, які оступилися. Після
відбування терміну вони відправляться на сім кіл, а потім і в Едем.
- Про це я не чув, –
здивувався Ален.
- Страшилки, про це
місце потрібні, як стримуючий фактор. Багато хто тільки почувши цю назву –
всіма силами старається виправитись. Ти хранитель? – раптом видала дівчина. – Я
хоч і втратила більшість здібностей, проте своїх ще відчуваю.
- Не думав, що
першим, кого зустріну, буде хранитель, – спробував пожартувати Ален, та дівчина
не оцінила цього.
- Тобі слід бути
обережним. Одне лише згадування цього звання
тут – рівноцінне смертному вироку.
- А як же інші?
- Переховуються, або
сформували групи. З останніми рахуються і обходять стороною, а от в одинаків –
не такі радісні перспективи.
- Ти, я бачу,
виняток?
- Мені пощастило з
хазяїном, він знає про моє минуле, однак хранителі, свого часу, допомогли його
сім’ї, і з почуття вдячності він допомагає мені й іншим. Про останнє раджу
забути, з міркувань тієї ж безпеки, – навіть при такому освітленні Ален
прочитав в погляді дівчини рішучість перерізати його горлянку, якщо буде
потрібно. Цей світ бездоганно робив свою справу, навіть найвитриваліші приймали
його правила.
- А як щодо істот з
силою? Яка їхня роль тут?
- Таких небагато. В
основному – це представники Знаті або ельфи з відьмаками. Вони стоять на чолі
угрупувань, які керують Террою Інкогнітою.
- Значить, вони
розділили території?
- Так. Кожне
поселення платить данину своїм покровителям. Вони ж, в свою чергу, забезпечують
їх усім необхідним, включаючи захист від ворогів. Тобі, в певній мірі, не
пощастило, ти одразу потрапив на територію Сінодрійського угруповання. Воно
наймогутніше з усіх, її члени прославилися надмірною жорстокістю. Хоча, якщо
зарекомендуєш себе перед ватажком –
зможеш отримати певні привілеї.
- Зараз це мене
найменше цікавить, – вдав Ален байдужість.
- Доведеться
зацікавитись, без покровительства когось з ватажків – тут і дня не протягнеш.
- Коли я прибув, то
виявив біля порталу рештки табору і декілька тіл, – перевів Ален тему на інше.
– Вони що – змогли вирахувати місце появи порталу?
- Розвідники, вони
мають найбільше привілеїв в угрупованнях, адже займаються пошуками місця появи
чергового порталу. Однак, все це марно. Навіть, якщо вони й вираховують його,
то приходять стражі і роблять зачистку території. Так тут це називають.
- Я чув про них,
однак, ти могла б детальніше розповісти?
- Це два демони, силу
яких ні з чим не порівняти. Говорять, що сюди їх запечатали вершники, тільки їм
під силу справитися з цими монстрами. Не раджу випробовувати долю і йти в
розвідники, – дівчина одразу припустила, що подібна цікавість не є простою. –
Ці телепні довго не живуть. Навіть, якщо зібрати найкращих тутешніх бійців,
вони не протримаються проти них і декількох годин.
- Тоді навіщо
відсилати цих розвідників?
- В кожній обороні є
своє вразливе місце.
- І вони шукають
таке?
- В десятку. Для тих,
хто відбуває тут довічне ув’язнення – це єдиний шанс вибратися. Та ці телепні
забувають, що на тій стороні їх чекають хранителі і Тіньовий Легіон. Одного
разу мені доводилось бачити їхню силу в дії.
- Що ще за випадок, якщо
не секрет? – зацікавився Ален.
- Відвідини з тої
сторони, не є рідкістю для цього місця, під час одного з таких, група
розумників вирішила взяти заручників й таким чином купити собі свободу.
Спочатку все йшло за планом, та як тільки вони висунули вимоги – одразу стали мішенню. Прибулих було всього
двоє, двоє чорт забирай командирів Валькірії і Скваду. Це справжні монстри в
плані сили. Звернувшись до викрадачів, вони запропонували їм, і їхнім
прибічникам здатися, коли ті відмовилися, вони знищили два міста, –
розповідаючи про ті події дівчина не приховували свого захоплення і страху
одночасно. – Ця подія відбулася досить недавно. Здається, одночасно з подіями
на семи колах.
- Так от чому їх тоді
не було на нараді, – подумки мовив Ален, а вголос додав. – Значить – центрами
кожного угруповання являються міста?
- Так. Вони не
зрівняють зі своїми протеже ззовні, однак кращі за помийні ями, вроді цієї.
- Раз тут так погано
– чому не покинеш її?
- Перспективи не
вельми. Молодій дівчині, в такому світі приготовлені дві долі, – зобразила вона
легку посмішку. – Тому я вибрала третій варіант.
- А що хранителі?
- Виживають
потихеньку, ми допомагаємо їм чим можемо. Не раджу приєднуватись до них, раз ти
новенький – зможеш обрати трохи кращу долю. Приєднавшись до них – доведеться
виростити очі на потилиці. Повір людині, яка перебуває тут досить довго.
Звичайно, перші дні перебування з представниками угрупувань можуть здатися
справжнім моральним випробуванням, та згодом звикнеш і зможеш побачити на один
світанок більше. Вибір за тобою. Звичайно, є ще варіант зібрати свою банду, та
один на мільйон, що вас не поглинуть більші і сильніші.
- Перспективи ще ті,
але як кажуть: «поживемо – побачимо». Як далеко звідси центр?
- Сіндрі за сто
кілометрів, але пішки ти навряд чи доберешся живим. Якщо маєш достатньо грошей
– можеш купити мітку Сіндрі, її власника не посміють зачепити, або ж, можеш
приєднатися до торгового каравану. Щодо останнього, то це також і можливість
підзаробити. Власникам караванів потрібні добровольці. Приємне – поєднається з
корисним. Якщо це все – я залишу тебе, робота сама не зробиться, та й тобі
потрібно відпочити.
Ален схвально
кивнув і подякував за цінну інформацію, після чого дівчина поспішила покинути
його.
- Ти віриш їй? –
запитав Серафіель.
- Як і всім тут, –
зіронізував Ален. – Коли вона розповідала ці байки, я мав достатньо часу, щоб
вивчити її спогади. Щодо устрою вона не брехала, а от з приводу її ролі, в цій
виставі, трішки недоговорила.
- Приманка? –
припустив Серафіель.
- Саме так. Це від
початку добре спланована вистава.
- Значить – будемо
очікувати на гостей.
- Поки що все йде за планом, а далі побачимо.