Вони з’явилися за
декілька кілометрів від міста, тому мали змогу зі сторони насолодитись
дійством, що наближалося до свого апогею. Сотні нижчих демонів, вкупі з гекатонхейрами
– десятирукими велетнями, колосальна сила й міць яких не йшла в жодне
порівняння з простими велетнями, зараз штурмували стіни міста. Істотами ніхто
не командував, принаймні явно, усі їхні дії були підпорядковані простим
інстинктам: вбивати й знищувати все на своєму шляху. Очевидно, не останню роль
в цьому зіграла й Порожнеча. Десь дуже глибоко всередині них говорив голос
Порожнечі, він й підсилював ці самі інстинкти. Свідомо, вони не відчували
жодних емоцій, щодо Світлих по той бік мурів, та підсвідомість нашіптувала
своє.
Прибуття непроханих
гостей спочатку ніхто не помітив. Та це швидко змінили дека спалахів, що
роздалися в небі. Промені за мить очистили поле від половини нечисті. Наступ
завмер. Проте затишшя тривало недовго. З мурів роздався ще один яскравий
спалах, який поширився поміж рядами нападників у вигляді хвилі. Ті з істот, що
володіли хоч якоюсь силою, зуміли захиститись техніками.
Гекатонхейри не
відставали від інших. Створивши величезні кам’яні стіни, вони зупинили атаку
Люцифера зі стін міста. Однак, відволікшись на лобову атаку, вони випустили з
виду повітря, чим одразу поспішив скористатися Серафіель, направивши на їх
голови сотні розрядів блискавок і вогняний дощ, від якого вже не було захисту.
Від величезної
орди, що ще декілька хвилин тому здобувала впевнену перемогу, залишилась тільки
зграя наляканих істот, що поспішила покинути місце битви. Місто отримало шанс
побачити на один світанок більше. Коли
Ален приєднався до трійці, містяни вже активно їм дякували за порятунок. Поява
одразу трьох командирів Захарії була ще тим подарунком, на який вони й
сподіватися не могли.
Від містян вони
дізналися подробиці початку хаосу. З їхніх слів утворювалась наступна картина.
Про прибуття Вести і її ескорту, ніхто не знав. Їм вдалося якось пройти захист
Альмаріса. Зміни почали проявлятися за декілька днів до прибуття Алена з
Люцифером. Спочатку це був простий жар і легкі запаморочення, та згодом все
перейшло у часті спалахи агресії і сутички, які нерідко закінчувалися смертями.
Світлими все більше заволодівали природні інстинкти. Зі змінами в свідомості
приходили й фізичні. Вони поступово перетворювались на істот Порожнечі, а тих,
кого оминули зміни, вбивали або перетворені, або орди, що пройшли з розриву.
Вціліти вдалося одиницям, вони спочатку гуртувалися по важкодоступних місцях, а
коли й там їх настигали демони, то вирішили заховатися за мурами одного з міст.
До останнього часу демони оминали його, та згодом, немов по чиємусь велінню,
все змінилося і орди посунули в атаку. Світлим пощастило, що кожен з них
володів певною стихією, а дехто й декількома. При поєднанні з високими й
міцними мурами – це дало змогу протриматись до минулої атаки. Не останню роль в
атаках відігравали й часові аномалії про які розповіли Михаїл з Серафіелем.
Якщо ззовні могла пройти година, то тут – цілий день. Тому захисників міста
можна було сміливо назвати справжніми героями, які вистояли проти ворога
чисельно переважаючого їх в тисячі разів.
Відповівши на усі
запитання і заспокоївши містян Михаїл, Люцифер і Серафіель заходилися укріпляти
місто й готувати шляхи можливих відходів, в разі загострення ситуації. Попри
усі спроби Алена допомогти, він отримував шквал критики в свою сторону. Трійця
наполягала на його відпочинку. Тільки він здатен був витягнути їх з цього становища.
Містяни поділяли схожу думку, тому, врешті-решт, Ален здався і відправився
прогулятись лісом, що ріс недалеко міста. Не вельми здорова думка, з точки зору
простих смертних, та поведінка Алена, як і він сам, не вкладалися в звичайні
поняття. Йому навіть хотілося зустріти якогось перевертня, та очікування не
завжди втілюються в тій формі, що ми уявляємо.
Коли роздумуючи він
вийшов на чергову галявину, то одразу зрозумів, що доля приготувала для нього
подарунок, про який він й подумати не міг.
За мить галявина
розчинилась і Ален опинився на березі моря.
- Ваш величносте, –
мовив Ален насмішкуватим тоном, після чого зобразив поклін. – Не очікував
зустріти тут.
- Роль блазня тобі не
дуже личить, – холодно мовила Рін.
- Хто знає… Що
привело вас сюди? Невже не давала спати думка, що моя голова ще при мені?
- Ага… Думок мені
вистачало… – тихо мовила Рін і відвела погляд вбік. – Вам слід забиратись
звідси, – ще тихіше додала вона.
- Слід було гінця
послати, я недостойний такої високої честі, – продовжував розмовляти він в
саркастичному тоні.
- Гінця?! – сердито
вигукнула Рін. – Я цілий гарнізон послала. Чи ти думав, що в спогадах простих
солдатів можна знайти інформацію про плани на цей вимір? Але ти, як завжди,
проявив впертість і зробив по-своєму!
- Як завжди? –
здивувався Ален.
- І за що мені
дістався такий геній…
- Стривай, хочеш
сказати...
- Дійшло нарешті!
- Тобто тоді…
- Іншого способу
передати частину спогадів я не бачила.
- Частину?
- Це зараз неважливо.
Не встиг Ален
опам’ятатись, як Рін перемістилась до нього і їхні вуста злилися в пристрасному
поцілунку. Льодова стіна, яку вони обоє старалися вибудувати в майбутньому,
тепер остаточно рухнула, не в силі стримувати натиску сердець, які понад усе
старалися не помічати своїх почуттів.
- Навіть не думай
бовкнути один з тих жартів, що в тебе зараз крутяться в голові, – з посмішкою
на обличчі, мовила Рін.
- Злиття душ
розірвано, звідки ти можеш знати, що робиться в моїй голові? – в такому ж
теплому тоні відповів Ален.
- Назвемо це новим
етапом нашого розуміння.
- Нашого… Ну не знаю,
– і Ален вдав, що роздумує. А потім швидко обійняв Рін, не давши її відповісти.
– Ех, сказав би хто ще рік назад, що мене чекатимуть такі події, то…
- То що? – запитально
поглянула нього Рін.
- Прискорив би шлях
до них.
- Дурень, –
посміхнувшись, тепло мовила вона.
- Виходить ти стільки
часу чекала… – з печаллю в голосі мовив Ален.
- Дрібниці, – тихо
відповіла Рін, зрозумівши його натяк.
- Навіть не знаю, як
тепер бути.
- Якщо ти про мого
батька й Темних, то за це можеш не турбуватися, я зробила свій вибір, – в
голосі Рін не промайнуло й тіні вагань.
- Знаю і безмежно вдячний за це й всі інші
жертви, на які тобі довелося піти заради мене, – ніжно мовив Ален. – Та зараз в
моїй голові крутиться одна єдина думка, що я не хочу відпускати тебе нікуди.
Натяк вловлюєш? – турботливо мовив Ален.
- Я… – Рін на мить
замовкла. – Я не знаю, що тобі відповісти.
- Тоді зробимо, як
раніше, – і він посміхнувся.
- Хочеш, щоб я
перебувала для всіх у незримій формі? – грайливо мовила Рін.
- Майже, пора перевести
все у видиму площину.
- Ти знаєш, які
наслідки це спричинить... – похнюплено мовила Рін.
- Ми через стільки
пройшли, що косі погляди хвилюють найменше, – рішуче мовив Ален.
- Якби ж все
зводилося до косих поглядів, – зітхнула Рін. – Ти бачив мене справжню…
- Ти, справжня, стоїш
переді мною, а все інше – немає значення. На моїх руках не менше крові, –
поспішив доповнити він своє твердження ще одним аргументом.
- У вас відбувається
переродження…
- Якщо смерть, не
смерть, то і вбивство – не вбивство?
- Я не це мала на
увазі.
- Знаю, але це не
змінює ситуації. Я не очищу твої думки від минулого, я можу подарувати тільки
майбутнє, як би банально це не звучало.
- Романтик, – і вона
грайливо посміхнулась.
- Стараюсь, –
відповів такою ж посмішкою Ален. – Давай прогуляємось, природа тут чудова, – і
він галантно подав їй рук.
- Навіює певні
спогади, – замріяно мовила Рін.
- Ти про першу
зустріч?
- Ага, хоч той вимір
й був штучним, та все розпочалось з прогулянки, – і Рін ще міцніше пригорнулась
до Алена.
- Приємний парадокс,
– а потім зітхнувши, Ален продовжив. – Як би мені не хотілось, та все ж
доведеться перейти до справ насущних.
- Це одна з причин,
чому я тут.
- Що ви… Темні
намагаються тут втілити?
- Називай речі своїми
іменами, в подіях, що зараз розвиваються в цьому вимірі є і мій внесок. А, щодо
їх суті, то вдамся в невеликий екскурс історією. Захарія напевно тобі
розповідав про Перших?
- Так, я знаю про них
й історію Геному.
- Тоді – це
зекономить трохи часу. Перед зародженням наших Світів і прибутті в них Перших,
були тільки Творці й Темрява. Та «були» не зовсім те поняття, що правильно
відображає суть тодішніх речей. Це були дві окремі форми існування зі своїми
правила й законами.
- Щось не можу
вловити суть розповіді.
- Представ Едем і
Прокляті Землі. Щось подібне було й в ті часи, тільки кордоном служила непросто
стіна, а Порожнеча, подолати яку можна було тільки за допомогою моста Творення.
- Постривай, хочеш
сказати, що цей міст…
- Це шлях через
кордон, схожим відділяється Земля з Едемом від Гелактіону.
- От що вони мали на
увазі, коли говорили, що я увірвався на кордон.
Рін різко
зупинилась і занепокоєно поглянула на Ален.
- А з цього місця
попрошу детальніше.
- Пам’ятаєш моє
переміщення під час страти…
- Тільки не говори,
що ти використав міст Творення, – перебила його Рін.
- Це була єдина
можливість врятуватись, – спробував Ален виправдатись.
- І чого ти не
передав мені спогади раніше, – зітхнула Рін. – Тепер зрозуміло, чому батько
поводив себе так спокійно.
- А тепер я уважно
слухаю.
- Сила мого батька –
це феномен для цього світу, розгадати який намагається кожен. Вони думають, що
це спосіб його перемогти. Та неможливо стрибнути вище голови, а вірніше:
переступити через еволюційні сходинки доступними способами.
- Тепер починаю
вловлювати хід твоїх думок, хочеш сказати, що йому допомогла третя сила?
- Не допомогла, а
виявила прихильність, у відповідь на відданість і самопожертву.
- І хто ж це
настільки «добродушний»? – зіронізував Ален.
- Батько називав її
Тенебріс. Вона – це все й водночас нічого, – Ален зблід після останніх слів. –
Тобі не почулось, – бачачи його реакцію мовила Рін.
- В порівнянні з нею
ми прості комахи, – ледь виговорив Ален, в той момент він нарешті склав усі
частини головоломки докупи й усвідомив в яку ситуацію було поставлені Світлі і
безпосередньо люди. Це вже виходило за прості поняття: добра і зла, світла і
темряви. На кін було поставлено набагато більше.
- Батько хоче, щоб
Даріус зайняв його місце й очолив Армаду і Ріосар.
- Той портал?
- Енергія, щоб
пробитись через кордон, а точніше покров, що приховає його від стражів Світлих.
Потрапивши на ту сторону він планує зустрітись з Тенебріс й отримати стигму –
особливу печать Темних, яка дозволить йому стати на один рівень з Першими.
- Почекай, хіба Перші
– це не поєднання світла й темряви?
- Я говорила на один
рівень, а не Першими, – скупо посміхнулась Рін.
- Припустимо він
стане настільки сильним, що далі?
- Тотальна війна зі
Світлими й повномасштабний наступ через кордон.
- Що далі, то
цікавіше. Чому тоді Творці не втрутяться? Це вже не сутички між їхніми
нащадками, а прямий виклик їм самим.
- Правила,
домовленості… Фактично, ніхто нічого не порушує, попри нетривалі перерви, війна
продовжується і в наші дні.
- Виходить нам
потрібно зупинити Даріуса?
- З відомих нам
причин – це не вдасться, а от врятувати якомога більше Світлих ми можемо. Для
цього в наш світ і прибув один з Творців, Захарія напевно згадував про це?
- Так, тільки жодної
конкретики. Він натякав, що я поговорю з ним, та коли саме це відбудеться, я не
знаю.
- Скоріше за все,
вони дали тобі час на цю розмову, – злегка зашарілась Рін.
- І я безмежно радий
цьому, – і Ален обійняв Рін за плече. – Стоп, якщо я ще не народився, а перші
вершники не могли поєднувати світло й темряву, то яким же чином чотири цикли до
цього, вдавалося зупиняти Даріуса? Вони говорили, що це робила ти, але як? Я
звісно не сумніваюсь в твоїй силі, та все ж?
- Згодом зрозумієш,
це суто твоє рішення було…
- Хотів би я сказати:
ти знову за своє, та зараз це трохи недоречно, – посміхнувся Ален. – Виходить
мене перемістило акурат перед початком створення мого… нашого Всесвіту.
- Саме так, –
ствердно кивнула Рін.
- І коли розпочнеться
вистава?
- Завтра. Частина
Армади, на чолі з батьком і знаттю, прибуде для цієї церемонії.
- А вони не бояться,
що Світлі можуть вдарити усіма силами по цьому виміру?
- Для цього імперія
Ріосар й затіяла повномасштабний наступ на Астеріас, інші регіуси вжили схожих
кроків, щодо інших королівств Світлих. Та й не забувай, що ніхто не знає, що
тут відбувається. Навіть, якщо хтось і потрапить всередину, то вийти не зможе
до кінця церемонії. Головне його завдання полягатиме у виживанні, сам бачиш
скільки тут нечисті й часових викривлень.
- Значить в нас є час
на підготовку.
- Ти можеш хоч раз
послухати мене й не викидати жодних фокусів? – суворо поглянула на нього Рін.
- Нам же потрібно
якось звідси вибиратись, чи ти впевнена, що Армада дозволить нам пересидіти тут
спокійно, вони вже знають про нас, а якщо й ні, то тебе обов’язково шукатимуть.
І одразу відповім на наступні слова – повернутись
я тобі не дозволю!
- Як же я «сумувала»
за подібними дискусіями.
- Звикай, –
посміхнувся Ален. – Я так зрозумів, що майбутні гості перебуватимуть тут в
майже однакових з нами умовах, тобто не зможуть покинути Альмаріс до
закінчення?
- Так.
- А чому саме цей
вимір?
- Таким чином батько прагне
підірвати авторитет Захарії і посіяти неспокій в інших прикордонних вимірах, де
за домовленостями не може бути військових баз.
- Нічого не роблячи,
одразу перемістити лінію фронту, хитро.
- В цьому весь він, –
зітхнула Рін. – То в чому полягає твій план? А то уявлення не маю, як можна вибратись звідси до
закінчення.
- Повідомлю після
зустрічі з Михаїлом, Люцифером і Серафіелем.
- А можна якось
уникнути цієї зустрічі...
- Чесно? Я й сам би
хотів відгородити тебе від усього цього, але ситуація диктує свої правила, та й
я не можу покинути їх напризволяще.
- Знаю… – тихо
відповіла Рін.
- Тоді приступимо, а то затягування зменшує й без того короткий час.