Всесвіт немов
стиснувся до розмірів невеликої кулі, а потім знову повернувся до попередніх
розмірів. Навколо була лише чорна безкрая порожнеча. Єдиним світлом, в цьому
царстві темряви, являлись білосніжні обладунки Алена. Саме про них говорив
Захарія, маючи на увазі покров Іскри. Тепер Ален по-справжньому зрозумів
значення його слів. Зайди сюди в чомусь іншому й ти попросту розчинишся в цьому
місці. Темрява заволодіє твоїм розумом, підкорить волю й зробить своєю
маріонеткою. Опиратись подібному дуже важко. Це, немов відчувати над собою
прес, що от-от роздавить. З реакції Серафіеля було видно, що подібне явище
відчував тільки той, хто створював міст. А значить, якщо Ален втратить
контроль, то їх обох чекатиме однакова доля.
- Хто ти такий і де
ми?! – вигукнув Серафіель.
Хоч це й було
минулими, та Серафіель тут не сильно відрізнявся за виглядом від себе
майбутнього. Окрім, хіба що, бунтарського погляду й ноток виклику, що
вічувалися в його голосі. Незважаючи на численні шрами, наслідки теплого
відношення Темних, він був все таким же молодим і енергійним.
- Мене прислав
Захарія…
- Командир? – перебив
його Серафіель. – Він не міг піти на такий безрозсудний крок.
- Порятунок життя
одного зі своїх, ти називаєш безрозсудством? – посміхнувся Ален.
- В нас існує
негласне правило, якщо ти потрапив в руки Темних, то шляху назад немає. Жодних
операцій по порятунку чи, тим більше, витівок, подібних твоїй. Тому запитаю ще
раз: хто ти й де ми?
- Вибач, не прихопив
з собою жодних документів з наказами Захарії, – стиснув плечима Ален. – Був
зайнятий в темницях Темних. Краще б подякував, що витягнув з того свята.
- Дякувати?! –
обурено скрикнув Серафіель. – Ми невідомо де, а єдине пояснення яке чую – це
фантастична маячня. Звідки мені знати, що ти не сила Азаріаса? Цей хворий
покидьок і не на таке здатен. Як тобі взагалі вдалося переміститись звідти? Там
була вся верхівка імперії. Тільки істоти з геномом Перших… Стоп, почекай, –
раптова здогадка осінила Серафіеля. – Хочеш сказати, що ти власник геному
Перших, тобто тоді на арені…
- Ага...
- А що це була за вистава з цією, – погляд Серафіеля
наповнився люттю, – істотою в тілесній оболонці…
- Скажемо так, на це
у мене було свої причини…
- Причини?! Та
будь-який Світлий, тільки наблизившись, мріє всадити їй кинджал в груди!
Алена пройняла
легка досада, він починав розуміти, чому Рін не бажала відкривати правди й що
очікує його в цьому часі. Стіну такої ненависті й гніву непросто пробити.
- Зараз це неважливо,
– сухо відповів Ален. – Потрібно вибиратись звідси, а то відчуваю, що надовго
мене не вистачить. По прибутті Захарія все пояснить, – навів останній аргумент
Ален, чим перехилив терези недовіри на свій бік.
- Згоден, – зітхнув
Серафіель. – Якщо й доведеться померти, то хоч не на потіху Темним.
- Смерть не входить в
мої плани, – пожартував Ален.
- То куди далі?
- Нікуди, –
посміхнувся Ален.
Серафіель здивовано
на нього поглянув. Ален нічого не промовив, а лише зосередився. Навколо них
почала формуватися картина Тріксіонського лісу, згодом вона перетворилася в
місце, де Ален залишив Люцифера.
- Роби, як я, –
скомандував Ален і попрямував на зустріч створеному образу. Серафіель без
зайвих слів зробив те саме.
Проходження
нагадувало повільне занурення у воду, з тою відмінністю, що непотрібно було затримувати
дихання. Занурившись повністю, вони знову опинились в Дрейксі. З часу їхнього
відбуття він не змінився ні на краплину, немов пройшла всього секунда. Азаріас
продовжував владно сидіти на своєму троні й бездумним поглядом вдивлятись в
далечінь.
Алену з Серафіелем
було добре видно його могутню постать, адже вони зависли в повітрі над місцем
їхньої недавньої страти, якраз навпроти платформи членів імператорської сім’ї.
Серафіель з острахом поглядав в сторону імператора і Ален прекрасно відчував чому.
Його сила діяла подібно пресу того місця. Тільки на відміну від останнього,
тиск якого був стабільним, сила Азаріаса збільшувалась з кожною секундою, немов
він знав про їхню присутність.
Біля них почав
формуватись невеликий дерев’яний міст.
Пройти по ньому можна було хіба що по черзі. Ален кивнув Серафіелю, щоб той
прямував першим. Той, не гаючи часу, направився до нього. Переміщення в цьому
просторі нагадувало ступання по невидимих сходинках. Ви, немов літали, не маючи
крил за спиною. Дивне і водночас захопливе явище.
Міст, по всій
видимості, розрізав сам простір і час. Щоб вони не робили, світ внизу чи
навколо них, не рухався. Ален вже хотів було попрямувати за Серафіелем, та на
заваді стали дві істоти, що з’явились на мосту, позаду Серафіеля. Вони не мали
крил за спиною, тому Ален одразу виключив Темних чи Світлих в особі ангелів, та
й на демонів вони не були схожі. Ельфи, звіроподібні… Ален подумки
перераховував можливі варіанти, та кожен виглядав абсурдним. «Невже сила
Азаріаса? – раптом виникла в нього думка. – Захарія попереджав, що у власників
геному є сила протидіяти подібним переміщенням, невже він вирішив діяти саме
зараз?» Та роздуми Алена перервали невідомі, що сформували в руках по катані.
Один з них направився до Серафіеля, який з невідомих причини не побачив і не
відчув загрозу. Інший попрямував до Алена. Вилаявшись подумки, через такий
поворот подій, Ален направився до моста. «Що ж робити: нав’язати бій одному,
означає пропустити іншого, якби ж я зміг стати між ними й Серафіелем… Стоп, якщо
цей світ пряма проекція в тій порожнечі, то чому б не змінити трохи декорації».
Ален став на ходу «малювати» в уяві нові декорації. Прийнявши Вищу Волю,
подібні дії, тепер для нього були грою. Мить, і він стояв за спиною Серафіеля,
перегородивши шлях обом невідомим.
- Не зупиняйся, щоб
зараз не відбулося! – вигукнув Ален до розгубленого Серафіеля, що зупинився. –
Зараз ти мені нічим не допоможеш.
- Ти впевнений?
- Так. Не знаю чи
зможу довго утримувати міст і протистояти їм.
Серафіель не став
задавати зайвих питань, мовчки попрямував мостом до кінцевої точки призначення.
З його пам’яті ще не зникли чіткі інструкції Захарія, щодо подібного
переміщення: «Скажу біжи й ти маєш витрати останні сили, але одразу виконати
наказ», – говорив він йому. Подібне переміщення, вони робили всього два рази,
та й в Захарія все відбувалось по-іншому, але той холодний погляд, що був в
командира під час них, він довго не забуде.
Істоти не поспішали
наближатись до Алена. Його дії змусили їх переосмислити свій початковий план.
- Хто ви? –
сформувавши в руках одну з реліквій, а саме меч Війни, звернувся до них Ален.
- Увірвався на кордон
й смієш ставити подібні питання? Пихатості
людям не бракує, – мовила одна з істот. Голос явно належав жінці.
Сказати, що тієї
хвилини Ален впав у ступор – це нічого не сказати.
- Значить ти п’ятий,
раз нас бачиш, – голос іншої істоти нагадував чоловічий. – Вже недовго
залишилось…
Після цих слів невідомі зникнули, залишивши спантеличеного Алена наодинці з думками.