Спокій команди
дирижабля порушило сповіщення кристала про небезпеку попереду маршруту. Ален і
Рін одразу попрямували до центру управління. Через ілюмінатори було чітко видно
причину неспокою. На їхніх очах розгортався справжнісінький бій з використанням
бойових кораблів. Рін майже одразу визначила сторони протистояння. В битві
зійшлася перша дивізія велетнів під командуванням конунга Сурта, з одною з
дивізій чотирнадцятого регіуса. Останні помітно поступалися велетням. Це було
зумовлено в першу чергу величезним флагманським кораблем велетнів по типу
земного авіаносця, тільки в півтора рази більшого за розмірами, з палуби якого
злітали не літаки, а модифіковані спайаери. Вони, мов бджоли, старалися
болючіше вжалити супротивника. Озброєні легкими швидкострільними гарматами, які
за допомогою кристалів, типу того, що був на дирижаблі, й накладених формених
рун, могли вести безперервний вогонь по супротивнику. Снаряди миттєво
створювалися в спеціальному заряджувальному відсіку, а потім направлялися в дуло,
де відбувався постріл коштом залишкової енергії від поглинання ефіру. За схожим
принципом працювали й великокаліберні гармати флагмана. Розміщені по усій
верхній палубі, вони посипали ворога градом снарядів. Велетні, в цей час,
керували усіма процесами з командного мостика й центрів управління на нижніх
ярусах. В Етері у рух цю махіну приводив величезний двигун, розміщений позаду,
а під час заходження у Сферу процесом керували шістнадцять двигунів, розміщені
паралельно під кораблем. Запуск спайаерів відбувався зі спеціальних відсіків,
тобто команді непотрібно було знаходитись на палубі. Групою підтримки флагмана
являлись шість фрегатів зроблених вже з дерева. У них не було щогл чи вітрил,
лише двигун позаду й розставлені по палубі й нижніх ярусах гармати, по типу
тих, що на Землі використовували у шістнадцятому – вісімнадцятому столітті. Однак, на відміну від вищезгаданих
зразків, ці працювали по принципу зброї авіаносця й спайаерів.
У розпорядженні
супротивника були виключно дерев’яні бригантини й бриги. Флот регіуса більше
нагадував торговий або транспортний конвой. Не бажаючи ризикувати, Рін віддала
команду ядру зупинитись. Втекти вони б все одно не зуміли, та й це непотрібно
було. Велетні були у їхньому списку переговорів, а це був чудовий шанс поєднати
приємне з корисним. Коли бар’єри останнього корабля здалися під натиском флоту
Сурта, то майже одразу всі погляди були спрямовані на старенький дирижабль, що
затаївшись очікував свого часу. Декілька спайаерів направились в їхню сторону.
Ядро повідомило, що з ними хочуться зв’язатися. Завбачливо створивши
маскування, Рін відповіла згодою. Над однією з панелей з’явилася голограма з
зображенням обличчя велетня. Після формальних запитань і визначення мети
їхнього перебування в Етері, велетень наказав чекати поки він доповість
командиру. Відповідь останнього не забарилась і їм наказали прямувати до
флагмана. По підльоті їх поспішили оточити фрегати. Наступна команда була
вимкнути двигун і переміститись на флагман. Рін, пославшись на необхідність
ручного вимкнення деяких процесів, сказала Алену переміститись першим. Він без
зайвих думок так і зробив, та по прибутті, майже одразу, прийшло розуміння
наслідків цього кроку. Його тут же оточило близько десятка велетнів, хоча й на
велетнів вони не були схожі. Дивлячись на них він припустив, що в них є щось на
зразок двох форм, як в ангелів. Друга сягала хмарочосів, а перша досягала від
двох з половиною, до трьох метрів.
Усі велетні
поділялись на три категорії. Вогняні, льодові й штормові. У вогняних і льодових
велетнів було відсутнє волосся на голові. Характерною їхньою ознакою були довгі
чорні, руді або білі бороди. У них була розвинена мускулатура. З одягу лише
стегнова пов’язка, на руках металеві наруччі. На ногах сандалі з ремінцями, що
сягали колін. На пов’язку і сандалі були накладенні формені руни, очевидно, щоб
під час перетворення не траплялось казусів. У вогняних і льодових, очі являлись
відображенням їх стихій. Зустрівшись вночі з таким супротивником, можна було зі
страху справ наробити. Слід також зазначити, що тіло льодових було повністю
синього кольору, коли вони йшли, то позаду утворювались льодові відбитки, які
за секунду зникали. В деяких представників частину тіла покривав синій лід. Під
час бою вони могли повністю покривати себе ним, створюючи таким чином, свого
роду обладунки. Щодо вогняних, то найчастіше вогонь покривав їхню бороду й
голову, утворюючи подобу волосся.
Що ж до штормових
велетнів, то вони більше нагадували людей. Не такі суворі риси обличчя, деякі
являлись справжніми красенями. На головах красувалися різноманітні зачіски, а
бороди часто заплетені в дреди. Невід’ємною частиною гардеробу був рогатий
шолом. Стихією штормових було повітря. Це, швидше за все, й зумовлювало вигляд
більш наближений до інших Світлих.
У супроводі
ескорту, Ален попрямував на командний мостик, де мов на троні, сидів конунг
вогняних велетнів Сурт. Окинувши Алена вивчаючи поглядом, він кивнув воїнам,
включаючи й тих, що працювали за панелями, щоб ті покинули їх. Сурт безмежно
довіряв своїм людям, та іноді були ситуації, які вимагали діалогу з ока на око.
Зараз був саме той випадок.
- Я думав ви прибули
з дипломатичною місією? – мовив велетень громовим басом.
- Ну, так… –
невпевнено відповів Ален, якого застало зненацька подібне питання. – Ми ж
повідомили вашого підопічного, – вже впевненіше мовив Ален.
- Тоді, де ваша
супутниця? – кивнув Сурт на ілюмінатори правого борту.
Ален повернув
голову у вказаному напрямку. Між фрегатами була лише порожнеча. Глибоко
вдихнувши, Ален вилаявся подумки, а потім звернувся до Сурта.
- Схоже, дипломатом
тепер являюсь тільки я один.
Подібна відповідь
розвеселила велетня і він гучно розсміявся, здавалося, що від того сміху зараз
тріснуть усі ілюмінатори.
- А Захарія ніколи не
шукав легких шляхів. Посилати команду, від якої залежить майбутнє Світлих,
знаючи, що вона може розпастись будь-якої хвилини – це в його стилі, – і він
знову засміявся.
- Так ви знали про
нас?
- Доходили чутки, що
після падіння столиці, Захарія щось планує, однак можливості перевірити не
було. Зворотний геном перекреслив усі плани.
- Так він й до вас
добрався? – здивувався Ален.
- Добрався не те
слово. Нагльфар…
- Корабель мертвих? –
перебив його Ален.
- А ти починаєш мені
все більше подобатись. Так, корабель мертвих, саме такими ми стали після цієї
хвороби. Усе наше майбутнє в Пустоту. Битва, що ти бачив, спроба забрати
якомога більше Темних з собою.
- У Захарія є
розв’язання проблеми, саме для цього він збирає нараду семи королів.
- Тоді тобі до нашого
короля Іміра, – вже стриманіше мовив Сурт.
- Ідея гарна, але… –
натякнув Ален на відсутність транспорту.
- А й справді, –
потер бороду велетень. – Ситуація… Що ж, іншого вибору немає, як доставити тебе
в наш світ.
- Буду вдячний, –
зобразив Ален поклін головою.
- Але у мене одна
умова.
- Уважно слухаю.
- Ти розповіси як
поживає мій старий друг, і як взагалі проходить війна.
- Думаю – це гідна
плата, – і вони обмінялись схвальними посмішками.
******************
Батьківщина
велетнів без перебільшень являлась справжнім витвором Творців. Чотири величезні
острови розташувались в водах Тартаруса, серед незчисленної кількості монстрів.
Центральним островом був Іґдрасіль. Названий в честь величезного дерева,
коріння якого напувалось водами Тартаруса, а віти виходили далеко за межі
гравітаційного поля й сягали самого Етеру. Ефірні частинки останнього й
виступали джерело живлення вічнозеленого Іґдрасіля. Від Іґдрасіля йшло три
мости – Біврести, по яких велетнів подорожували між островами. Біврести були
настільки великими й міцними, що могли запросто витримати велетнів у повний
зріст. На півночі розміщувався найбільший з чотирьох островів – Йотунгейм.
Найбільшим він був через одну особливість. Половина острова була домівкою
штормових велетнів, а інша – Утгард, в минулому являлась домівкою
гекатонхейрів. Вони стали першими зі Світлих, на кого подіяла ідеологія Темних.
Свого часу
представники Темних посіяли між ними зерно сумнівів, щодо їхнього місця у
вертикалі влади велетнів. Це зерно проросло й дало плоди на які Темні й
сподіватись не могли. Гекатонхейри кинули відкритий виклик королю Іміру,
побажавши заперечити його становище. Враховуючи, що велетні попри наявність
свого куточка у Всесвіті, все ж являлись кочовим народом з правилом: сильніший
на вершині, то подібне не викликало спочатку подиву. Цим правом міг
скористатися кожен. На нараді конунгів для битви був обраний ненаселений світ.
Узгодивши всі деталі, як це вимагала церемонія, конунги – запорука чесності
битви, чинний король і представник гекатонхейрів, що кинув виклик, відправилися
в обраний світ. Та гекатонхейри й не думали проводити чесну битву, вони взагалі
були проти битви. Задум полягав в іншому. Чинний їх конунг – Хель, в парі з
Грунгніром – велетнем, що кинув виклик Іміру, прикликали Деміурга – короля
Ефірних. Все дійство було першою формальною спробою Темних підібратись до
Ефірних. Задум полягав в створенні прецеденту, покликаного порушити баланс. На
титул короля їм було байдуже, Темні вже запропонували їм набагато більше.
Поява Деміурга у
Сфері являлась порушенням столітніх законів, які свято шанували ельфи й Ефірні.
Тобто Світлі ступили у власноруч створену пастку. Баланс тріщав, як товстий лід
під вагою велетня. Щоб уникнути хаосу, ельфи прийняли єдине правильне, на їх
думку рішення. Частина їхньої раси перейшла на сторону Темних. З того дня вони
отримали контроль над всіма світами Темних, а інша частина їхнього народу стала
контролювати світи Світлих. Дана жертва дала змогу Деміургу покарати
зухвальців, забравши у них свідомість і перетворивши на бездумних маріонеток
Темних. На їх батьківщині – Утгарді, були стерті найменші згадки про них.
Два інші острови
називалися: Муспельгейм і Ніфльгейм. Перший являвся домом вогняних велетнів,
його природа – суцільні вулкани й ріки лави, а другий – царство вічної зими й
пристановище льодових велетнів. Кожен вид велетнів мав свою культуру й
традиції, однак після зради гекатонхейрів одне у них стало спільним – це метод
обрання конунгів і короля. Конунгів обирали шляхом голосування серед рядових
велетнів, а короля таким же методом, тільки вже між конунгами – голосами
народу. Королем не міг стати хтось з-поміж конунгів. Останні висували
найкращого воїна свого народу, а вже за того голосувала рада старійшин.
Переможець отримував нове ім’я Імір і проходив переродження, яке давало йому
силу усіх трьох народів.
Усі острови
оточувала величезна льодова стіна, яка була сформована, а надалі й підтримувана
незвичайним джерелом, назва якому – Хвельгельмір. Особливий потік води,
насичений ефірними частинками. При взаємодії з атмосферою, що була навколо
островів, він замерзав і так утворювалась велика льодова стіна. На островах
непотрібна була їжа і вода, тому велетні й не думали змінювати обжиту
територію. Кочовий спосіб предків тепер допомагав їм в набігах на світи Темних.
******************
По прибутті, Ален і
Сурт одразу направилися на Утград, де знаходилася резиденція Іміра. Будівля
короля, схоже, була єдиною спорудою на усіх чотирьох островах. В цьому Ален
встиг переконатися пролітаючи над ними. Її основа складалась з каменю, а каркас
і дах з дерев’яних колод і дощок. Розписана різноманітними декоративними
рунами, вона справляла досить своєрідне враження. Постукавши у двері завбільшки
з ворота якогось міста, Сурт зайшов всередину, а Ален залишився чекати ззовні.
Сам Утгард був гірською місцевістю на якій зрідка виднілись зелені плато.
Велетні жили в основному в наметах, або під спеціально зробленими навісами.
Подібне рішення було зумовлене їхніми розмірами й способом життя. В разі
прийняття природних розмірів, вони б й оком не моргнувши, розтрощили споруди по
менше. А спорудження чогось більшого – означало відречення від столітніх
традицій. Тому велетні обрали третій варіант. Єдиним винятком були хіба що
доки, в яких пришвартовувались, і за необхідності ремонтувались кораблі,
споруджені гномами.
Обговорення
верхівки велетнів затягнулось і Ален зумів сповна насолодитись краєвидами,
включаючи й Іґдрасіль, стовбур і віти якого, попри відстань, було чудово видно,
немов знаходились зовсім поруч. Та ось двері прочинились і його запросили зайти
всередину.
На вирізьбленому
дерев’яному троні сидів Імір. Він і справді поєднував риси трьох видів
велетнів. Тіло штормових, очі вогняних, а густу білу бороду покривав тонкий
лід. На голові також була вогняна зачіска. З одягу стегнова пов’язка й накидка
зі шкури одного з жителів Тартаруса. Остання, по всій видимості, була трофеєм,
який, в результаті, став символом влади. Його обличчя не виказувало жодних
емоцій, а погляд дивись кудись далі, немов і не було світу навколо. Коли Ален
зайшов, Імір лише злегка повернув голову в його напрямку. Імір був вищий за
інших велетнів, його зріст досягав чотирьох метрів. Дивлячись на нього Ален
відчував себе комахою.
Перед троном короля
розміщувався стіл, де засідали три конунги. Було видно, що перед його приходом
вони щось жваво обговорювали. Та найбільше уваги привертали гості, яких Ален не
одразу помітив через легке хвилювання. Невідомих було четверо. Окинувши їх
швидким поглядом він одразу зрозумів, що за птахи перед ним. Тінь іронії
промайнула на його обличчі. Імір заговорив першим. На відміну від Сурта, його
голос звучав не так гучно, у певному сенсі, навіть мелодійно.
- Вітаю в Асгарді,
батьківщині велетнів, – шанобливо мовив Імір.
- Дякую, радий
відвідати край славетних воїнів.
- Чи такі ж твої
наміри, як і слова, – звернувся до Алена конунг льодових велетнів Бергельмір.
- А в когось є
сумніви? – кинув Ален косий погляд на послів дракнестів.
- Наші побратими, що
прибули зі славного світу Дракайнесту, принесли вельми сумні новини, – заговорив
тепер вже конунг штормових велетнів Трім. – Конунг Сурт завіряє нас, що це
наклеп, тому ми вирішили вислухати обидві сторони.
- І що ж такого вам
розповіли шановні брати? – останнє слово Ален виголосив з особливою огидою.
- Що посол, себто ви,
причетний до вельми безчесних вчинків, – акуратно добирав слова Бергельмір.
- Напевно ті, де
Актеон підняв повстання проти спадкоємиці престолу дракнестів, чи може ті, де
він вбив королеву-опікуна, хоча ні... – Ален вдав, що роздумує. – Напевно ті,
де все той же Актеон зв’язався з Темними й хоче переманити на їх сторону усіх
дракнестів. Хоча, постривайте, як же я забув, що все це помста Лайлі, яка
виявилась напівкровкою, себто дочкою Зейнел і Захарія. Очевидно останнє стало
причиною того, що шановний Актеон взяв в руки зброю Темних, він же зворотний
геном, і заразив нею Лайлу, уникнувши при цьому законного поєдинку. Ящось
забув? – звернувся Ален до дракнестів, які явно не очікували побачити його
тут.
- Ах ви ж coyotl
(гавкаючі пси)! – не стримався Сурт, і схопивши перше, що попало під руку, а це
була здоровезна дворучна сокира, жбурнув її в найближчого дракнеста. Сила удару
була настільки великою, що сокира розрубала супротивника на двоє. Троє інших
вже хотіло було перетворитись, та Бельгельмір випередив їх, поповнивши залу
двома льодовими скульптурами. Третього залишили на десерт.
- Передай цій
безчесній собаці, щоб якнайшвидше тікав до своїх нових дружків, а то, якщо я
доберуся до нього першим, то це» – вказав Сурт на калюжу крові й дві розрубані
частини тіла. – Він проситиме зробити з ним! А тепер – згинь з очей, а то можу
передумати.
До смерті наляканий
дракнест, сам не усвідомив, як створив руну й перемістився геть.
- Перш за все хочу
принести щирі вибачення за цей неприємний
інцидент, – звернувся Імір до Алена. – Признаючи чесно, до ваших слів у
мене ще були сумніви, та тепер вони остаточно розвіялись.
- Радий чути, що
подібне не зашкодить моїй місії, – схвально кивнув Ален.
- Приєднуйся до
нашого столу, – запропонував Сурт. – Ти заслужив це право.
Коли Ален вмостився
на чималого стільця, Імір звернувся тепер вже до присутніх.
- На одну зі станцій
гномів напали Темні, вони просять про допомогу.
- А як же їхній флот?
– запитав Трім.
- Не встигне вчасно,
– відповів Імір. – Я б направив декілька наших дивізій їм на допомогу, але у
світлі подій, свідками яких ми щойно стали, зібрання семи королів і дракнести,
виходять на перший план. Останнє являється особливо гострою проблемою. Як я
зрозумів, не усі підтримують Актеона, тому нам слід надати їм підтримку й
врятувати кого можна. А ви, що скажете, Ален?
- Ваші слова мудрі й
доцільні, однак пропоную розв’язати питання дракнестів по їх же законам, інакше
вони можуть не прийняти нового лідера. Перед зустріччю з вельмишановним Суртом
я саме направлявся за Лайлою.
- А де вона, до речі?
– запитав Сурт.
- За моїми
припущеннями відправилась до Ефірних.
Згадування останніх
викликало помітне сум’яття в рядах велетнів.
- І ви вирішили
самотужки відправитися до них? – в голосі Тріма пролунав скептицизм.
- А чого боятись? –
посміхнувся Ален, натякнувши на і так скору смерть більшості Світлих. Сурт
голосно засміявся вловивши суть його слів. – Я пропоную наступне: декілька
дивізій вирушить на допомогу гномам, а решта, включаючи тих, що зараз
перебувають на центральному острові, нехай відправляються до Захарія. Все одно,
після втілення його плану, незаражені мали до нас приєднатися, а так виграємо
трохи часу. Разом з тими дивізіями до гномів відправлюсь і я, вони у моєму
дипломатичному списку. Закінчивши там я зроблю зупинку у світлих ельфів, а потім
Ефірні і розв’язка з дракнестами. Розділяти сили на чотири частини буде вельми
ризиковано.
Імір потер бороду.
- Розумно, так і
вчинимо.
На цьому нарада
завершилась. Бергельмір і Трім почали готувати кораблі для відправлення до
Захарія, а Ален і Сурт готуватися до походу проти Темних.
******************
При підльоті до
станції гномів Сурт, порадившись з Аленом, вирішив розділити свій флот на три
частини. Одна мала обійти найближчу планету й стати лівим флангом. Інша – зайти
з правого флангу й підтримати наступ на станцію. А його ж флагман очолив лобову
атаку. Наказавши створити дистанцію, в разі перехресного вогню супротивника,
кораблі стали наближатись до станції. Дивлячись на неї Алену згадувались фільми
фантастики, які бачив на Землі. Дана конструкція була точним їх відображенням.
Станція складалась з командного центру у центрі, що за формою нагадував
надкушене з обох сторін яблуко. Від центру відходили промені, або так звані
тунельні галереї. По них персонал подорожував від центру до основного кільця,
яке служило одночасно житловими й технічними приміщеннями. На кільці також
розміщувалися й основні захисні системи станції.
Підлетівши
максимально близько до станції Сурт і Ален вирішили провести невелику
розвідувальну місію, оскільки на всі спроби зв’язатись станція відповідала
мовчання. Металеві коридори зустріли їх гробовою тишею. Повільно просуваючись,
вони направились до командного центру. Подекуди доводилось шукати обхідні
шляхи, через розірвані трубопроводи. Чим ближче вони були до цілі, тим
сильнішим ставало відчуття тривоги в учасників десантної місії. І нарешті усі
побоювання підтвердились, коли вони почали зустрічати тіла вже мертвих гномів і
ельфів. Сурт одразу припустив, що раз тут є ельфи, то швидше за все на планеті
знаходиться одна з гробниць. Картина утворювалась не вельми радісна. Коли до
центру залишались лічені метри, у тунелі раптом повіяло холодом й стіни почали
замерзати, Ален мимоволі порівняв його з могильним. Вилаявшись про себе, Сурт
спробував розтопити його своїм вогнем, та все було марно. Це тільки додало йому
сил. Несподівано вгорі над ними почувся невиразний шум, що з кожною хвилиною
ставав все гучнішим. Сурт наказав своїм людям приготуватись до бою. Та бою не
відбулось. Невідома істота попросту розрізала навпіл тунель, розділивши Алена з
велетнями.
Одночасно з цим
навколо Алена з’явилось чотири руни і він перемістився в командний центр. Тут
становище було куди гіршим, ніж в інших частинах станції. Розплавлені панелі,
десятки розірваних трубопроводів, з яких виходили ефірні частинки. Через них
було важко дихати, легені буквально палали. Ален не міг зрозуміти навіщо хтось
перемістив його сюди.
Переступивши
черговий труп рудоволосого гнома, він підійшов до дивної платформи з опущеними
кільцями. Якась невидима сила манила його, врешті Ален незчувся, як ноги
зробили крок й він ступив на платформу. Кільця миттєво зреагували, піднявшись
вгору, після цього його огорнуло сліпуче світло.