Коли Ален розплющив
очі біля нього вже був Магнус і його (Алена) Іскра.
- А тобі ще є над чим
працювати, – мовив повчально Магнус.
- Для самоучки –
успіхи й так колосальні, – посміхнувся Ален. – Давно хотів запитати, чому не
бачу вашої Іскри? Як взагалі відбувається це спілкування?
- Моя Іскра зі мною,
просто ти бачиш її по-своєму.
- У вигляді
відображення? – припустив Ален.
- Так. Іскри – це ми
самі. Світло, яке ти бачиш, коли налагоджується контакт, і є Іскра. А в тій
формі, про яку запитуєш, швидше за все, зможеш побачити відкривши Вищу Волю.
Принаймні, я не знаю нікого, хто міг би бачити так.
- Навіщо Знаті
підніматися вище, і взагалі, чому ви тут?
- Якщо ти про
офіційну версію, то частково вже знаєш відповідь.
- Іеціра?
- Давай перейдемо на
зовнішній рівень, а то часу обмаль. – Ален схвально кивнув. Коли вони відчули
під ногами тверду поверхню, Магнус продовжив. – Освоївши ту силу я зрозумів, що
можна творити неймовірні речі. Допомагати усім на відстані. Уяви собі Землю,
яка б не тонула в гріху.
- Але інші вважали це
зневагою, прагненням стати божеством?
- Ви мудрі не по
роках, – скупо посміхнувся Магнус. – Немає нічого поганого, щоб підштовхнути
людей до правильної дороги, ми були створені для цього.
- Уявляю собі:
молиться хтось в церкві і чує голос, чи уві сні до нього приходить невідомий і
каже, що він неправильно живе… Це було б ще тим потрясінням.
- Ви в точності повторили
слова мого вироку. Згоден, тоді я не все продумав, та художник спочатку робить
ескіз, а вже потім малює. Ми троє погодились, якщо хтось ступить на неправильну
дорогу, то інші потурбуються про це.
- Ви застосовували на
практиці цю силу?
- Терра Інкогніта мій
полігон для випробувань. По очах бачу ваше наступне запитання. Так, я зумів
допомогти багатьом людям.
- А як же Ульрік?
- Його амбіції мали
колись вийти з-під контролю, – зітхнув Магнус. – Приналежність до Знаті зробила
своє. Він, як і вони, прагне віднайти себе, свою роль у Великому Задумі.
- Методи в них
сумнівні.
- Все залежить від
ситуації і людини, яка в ній опинилась. Раніше Знать відкидала мої методи,
однак зараз активно втілює їх в життя. Вони розчарувалися в цьому світі й
прагнуть побудувати новий.
- Як і ангели…
Тільки, що залишиться, якщо все зруйнувати? Якщо не вибирати методів, то кожна
нова спроба зазнаватиме невдачі.
- Саме тому ви й тут,
щоб направити заблудлі душі.
- Або знищити все…
- Це твій вибір.
Пам’ятаєш, що я говорив про знання й лідерів. Сприймай це як форму проявлення
людських прагнень і надій. Хтось прагне знищення, а хтось – миру й процвітання.
Тільки вони не розуміють, що все може збутись зовсім не так, як вони думають.
Та кому я це розповідаю, для себе ти вже все вирішив? – кинув Магнус на нього
косий погляд.
- Майже, залишилось
тільки з деталями розібратись...
- Ми прийшли, –
повідомив Магнус.
Перед ними була
величезна брама. Алену згадалися ворота Едему. Біля неї не було охорони чи
захисних механізмів. Магнус просто натиснув легенько й вона прочинилась.
Величезна порція світла вилилась на них, заставивши прикрити очі. Коли брама за
ними зачинилась, вони знову змогли нормально бачити. Місце в яке ввійшли,
нагадувало чорну безкраю пустоту (космічний простір), а в ролі світил були
сфери зі спогадами. Сфери зависли на рівні середньостатистичної людини. Кожна
сфера безперервно показувала якісь події. Хтось купував машину на Землі, хтось
перебував на Проклятих Землях й вбивав демонів… Картини були різні і не завжди
зі щасливим кінцем. Візуально це нагадувало зовнішній рівень, та на відміну від
нього, тут не було хаотичності. Все відбувалось поступову і за чіткою
хронологією.
- Відчинивши ці двері
ми отримуємо змогу в реальному світі, назвемо його так, для простоти
сприйняття, керувати стихіями, спілкуватися за допомогою Іскор… З відкриттям
воріт кожен отримує щось унікальне, окрім загальних здібностей. А тепер, щодо
самого світу. Бачите ці сфери? Це втілення верхніх рівнів. Все, що тут
відбувається – це результат наших думок, наших прагнень.
Магнус торкнувся
однієї сфери і краєвиди навколо змінилися. Замість порожнечі тепер вже була
Земля, а точніше банк, в якому відбувалось пограбування. Грабіжників було
п’ятеро, вони взяли в заручники співробітників банку, а потім, коли здобули
бажане, вбили усіх без винятку.
Наступним спогадом
був студент, що влаштовувався на престижну роботу. Магнус торкнувся ще
декількох сфер, після чого звернувся до Алена.
- Непросто бачити
таке й не могти нічого зробити.
- Звучить як банальне
виправдання. Навіть зараз я можу запропонувати вам мінімум три варіанти, що
змінили б ці події, і про втручання ніхто б не дізнався. Навіщо бажати
більшого, коли не можеш справитись з тим, що вже маєш...
Магнус нічого не
відповів, лише посміхнувся і вони продовжили дорогу. Далі були другі ворота.
Візуально вони нічим не відрізнялись, та їхнє відкриття далось Магнусу куди
важче. Декорації змінились і тепер навколо них вже була не порожнеча, а міста й
селища з різних куточків Землі, Едему й інших вимірів. Картина була настільки
реальною, що здавалось, можна торкнутись до будь-чого рукою і це б не виявилось
ілюзією й не зникло.
- Торкніться, перший
раз це не передати словами, – бачачи реакцію Алена, запропонував Магнус.
Ален торкнувся
плеча першої зустрічної жінки, в його голові одразу хтось, немов запустив
стрічку способів, як втілити той чи інший задум. Іноді шляхи були доволі
ризикованими й непередбачуваними. Забравши руку він ще декілька хвилин не міг
прийти до тями.
- В них легко
загубитись, тому завжди слід мати щось, що поверне назад.
- Це дійсно не
передати словами, – мовив Ален захопливо. – Я, немов був нею, жив її мріями! Я
міг підказати або вибирати за неї!
- Ейфорію, від такої
влади, важко погасити це, як наркотик, чим більше приймаєте, тим більше
хочеться.
- Я одного не
розумію…
- Чому зовнішній
рівень схожий на Малкут? Чому там порожнеча, хоча по ідеї має бути щось
матеріальне, в певній мірі – фізичне, як тут? Почну з останнього. Фізичним тут
і не пахне, все тут ілюзія, віддзеркалення реального світу. Ви торкнулися не
реальної людини, а її Іскри. Ввійшовши сюди ми прийшли в їхній світ. Іеціра –
це астральна проекція. Візуально, ми подорожуємо реальним світом, та запитайте
цю жінку там, і вона не згадає вас. Створюючи людину Творець заклав в нас один
з найскладніших і найпрекрасніших зв’язків. Ми можемо відчувати створений ним
світ на такому рівні, що іншим і не снилось. Те, що ви бачили, не обмежується
тільки нашим видом, ми можемо дослідити все, що захочемо, кожен куточок
Всесвіту. Особа, що відкрила ці ворота, отримує контроль над свідомістю.
Винаходити, творити… нас ніхто не обмежує. Можна зібрати знання сотень і
перетворити в щось матеріальне. Єдиним обмеженням будемо ми самі. Тут
відкриваються знання, які важко осягнути простій людині.
- І як ви справились
з контролем?
- Спочатку – було
важко втриматись, та коли я дізнався про Терру Інкогніту, її справжню мету, то
мій запал одразу стих, навіть більше того, я був наляканий до півсмерті, і
поклявся, в той момент, що не заходитиму надто далеко в своїх дослідженнях. Я
обмежився тільки необхідним. А тепер – перейдімо до інших пояснень. Зовнішній
рівень – це підготовка, він віддзеркалює всі рівні, без розділення. Ти бачиш
все від початку й до кінця. Свого роду блукання, де ти маєш віднайти своє я, щоб
потім не загубитись тут, чи на інших рівнях. Він фокусує на головному, на тобі,
відкидаючи все інше. Тепер, щодо Малкут. Він – це кінець для одного і початок
для іншого. Кінець, кінцева форма для того, що робиться в нашій голові, в
нашому житті, але водночас – це початок для нового розвитку. Під розвитком
мається на увазі життя на Землі, смерть, і подальше переродження. Тому він
стоїть саме в такій позиції. Ми, як би, знаходимось на кінці, але в той же час
починаємо з початку, рухаємось до першоджерела. Не побачивши наслідок – не
зрозумієш причину. Ці рівні створені для нас, щоб ми краще зрозуміли себе й
оточуючий нас світ.
- Я вже боюся уявити,
що буде далі, – пожартував Ален.
- Це вже вам
доведеться вияснити самому.
- Ви не підете зі
мною? – здивувався Ален.
- Ні. Моє тіло не
витримає подібного навантаження, та й мені це непотрібно. Я досяг своєї межі.
Ви це могли помітити на попередніх воротах.
- Але як мені
відчинити їх? – розгубився Ален.
- Ви не зрозуміли
цього, оскільки перший раз тут, але я, чи ті, хто відкрили попередні ворота, не
можемо провести кандидатів. Якби це було можливо, то Знать би вже давно знайшла
спосіб заставити нас. Я не можу відповісти, що чекає вас там, та одне знаю
напевно: у вас вже є провідник. Це ваш світ, ви невід’ємна чистина всього цього.
Бажаю удачі, і сподіваюсь на скоре повернення, – мовив Магнус на прощання і
зник.
*****************
Ален залишився
розгублено стояти на місці. Та його швидко привела до тями Іскра.
- Нагадаю, що ваші
суперники не сплять.
- Я поняття не маю
куди далі йти, – розгублено мовив Ален.
- В тебе в руках всі
знання Всесвіту, а ти не хочеш ними скористатись, – дорікнула йому Іскра. – Не
сумнівайся, Магнус правильно говорив, що досяг своєї межі. В тебе ж подібного
немає. Не бійся скористатись своєю силою.
- Ну, добре, хоча, я
все ще знаю, що з цього вийде.
Ален зосередився.
Весь світ перемішався в його голові. Він відчував надії, прагнення, мрії…
мільйони планів складалися в дороги життя. Він відокремлював необхідне, часто
дивився до кінця. Поступово заходив все далі в глибини свідомості. Він
відчував, як губиться в тисячах особистостей, і водночас – віднаходить себе,
стаючи їхньою частиною. Обличчя, події… поступово зникали, натомість він знову
бачив пустоту, що все розросталась. Образи то з’являлися, то зникали. Тепер це
вже були не такі радісні картини. Людина, яка бажала стати відомою, не
планувала, що буде важко працювати, вона хотіла віднайти легкий шлях. Це
зароджувало в ній темряву. Внутрішнього демона, що, мов вірус, ріс з кожним днем.
Він поглинав її й перебудовував на свій лад. Заволодівав свідомістю і в
результаті вона ламалась. Всього одна думка, один невірний крок, надавав йому
сил. Безмежна сила й потенціал спрямовувалися в зовсім інше річище,
розповсюджуючи темряву. Іскра такої людина гасла й остаточно набувала
демонічної форми.
Ален хотів
допомогти, тягнувся до них, та вони відвертали свій погляд. Зібравшись з силами
він схопив за плече одну людину. Вона повернулась… і він завмер на місці. Це
був він сам... Він не розумів як, та щось вище підказувало, що так і має бути.
Ален розплющив очі.
Поселення зникли, а їхнє місце зайняла порожнеча, посеред якої стояли величезні
ворота. Ален натиснув на них і вони поволі відчинились. Він знову перебував в
космічному просторі, проте, цього разу перед ним був всього один об’єкт.
Величезна чорна планета. Мить, і роздався вибух. Від планети відділилось дві
величезних сфери. На підсвідомому рівні Ален зрозумів, що має робити. Він
потягнувся рукою до цих сфер й вони відповіли на його поклик. Картина знову
змінилась. Він стояв посередині білосніжної кімнати. За столом сиділи й щось
обговорювали троє осіб. Два чоловіки й жінка. По їхніх вбраннях Ален зрозумів в
чому справа.
- Ти довго, –
привітно звернувся до нього чоловік в чорному.
- Довго? – здивувався
Ален.
- Ти вже напевно
зрозумів, де знаходишся й що бачив? – мовила жінка в білому.
- Гелактіон, Едем і
Земля. Однак я не розумію чому…
- Бріа, передостанній
вимір має таку форму? – перебив його чоловік в чорному. – Ти побачиш все
по-іншому. Це не те місце, яке розкриє правду про ваше походження й мету в
Великому Задумі. Такий варіант був би надто простим для тебе.
- Але чому?
- Кожен рівень
уособлює певний етап в вашому житті, ваше бачення й зв'язок з Всесвітом, а те,
що ти прагнеш побачити, ще не трапилось. Вірніше, для тебе ще не трапилось, –
відповів чоловів в чорному.
- Щось я нічого не
зрозумів, – розгубився Ален.
- От тому-то Рін
нічого не розповідала, ти б не зрозумів. Для тебе це майбутнє, для неї –
минуле.
- Ви говорите про
подорожі в часі?
- Так, – ствердно
кивнув чоловік в чорному.
- Але чому зараз,
хіба це не…
- Змінить всього? Ні,
ти не дізнався нічого конкретного, всього лише чергові непідтверджені здогадки.
А тепер давай поговоримо про те, що тебе тривожить в даний момент.
- Чому, після Діту, я
все забув? Чому ви втрьох тут?
- Почнемо з
останнього, – заговорив чоловік в білому. – Те, що ти бачиш, це інтерпретація
зв’язку Іскор. Ми, як би тут, і водночас – нас тут немає. Він встановився після
твого дисбалансу. Забігаючи наперед скажу, що ти це згадаєш дисбалансу,
повернувшись в реальний світ. Тепер, щодо причини. Ти сам побажав цього,
пославшись на неготовність, прагненні розібратись в причинах і краще зрозуміти
самого себе. Ти вже тоді розумів складність ситуації, що склалась.
- Ситуації?
- Добро і зло, світло
і темрява – алегорія, та скільки прихованого змісту, – мовив Гелактіон. –
Темрява завжди прагнутиме погасити світло, як і світло – розвіяти темряву. Така
суть цього світу. Ми не відчуваємо ворожості один до одного, чи до вас. Ми
просто даємо вам свою силу, а що з нею робити – вирішуєте ви. Так було
споконвіку. З нашим розділенням змінилися тільки декорації.
- Хочете сказати, що
весь сенс нашого існування в пустій боротьбі?
- Звичайно, що ні.
Згадане вище формує лише правила. Сенс полягає в розвитку й розповсюдженні
ідеалів, прагнень тих, хто нас створив. Вони подарували вам Іскру, частинку,
яку ви повинні розвинути в щось більше. Ви – незакінчена форма, в хорошому
сенсі цього слова. У вас безмежний потенціал. Ви архітектори самих себе. Яку
долю обрати – вирішуєте самі. Ваша роль –
будувати нові світи, – пояснив Гелактіон.
- А як же ангели,
Армада?
- Армада – це сила,
що прагне оспорити вашу роль у Великому Задумі. Саме в цьому і полягає боротьба
світла і темрява. В прагненні стати першими. Чиї ідеали переможуть, хто
вирішить подальшу долю інших… Ви усі, як діти, що прагнуть стати першими в очах
батьків. Все це дорога, етапи, які маєте подолати на шляху до чергового
переродження. Нерідко долаючи щось подібне ви забуваєте про мету, заплутуєтесь
в прагненнях, як це сталося з ангелами. Вони по-своєму праві, але й грань, на
якій балансують, тонка.
- І що буде в кінці?
- Хто знає, до цього
ви маєте дійти самі. Немає абсолютного світла чи темряви. Ворота Істини не
відгородили вас від темряви, просто у вас вона набула іншої форми. Ти вже
переконався у цьому на Іецірі. Вона – частина вас, як і світло. Це ще одна
особливість, через яку Армада знищить вас, або ви її.
- Тепер починаю
розуміти своє бажання відгородитись, я не знав, що робити з цією особливість.
Бажання втримати рівновагу врешті-решт похитнуло мою волю.
- В точку. Ти не
хотів надавати перевагу чомусь одному, оскільки вважав: раз в вас поєднується
щось подібне, то пригнічувати ту чи іншу сторону – означало б позбутися частини
себе. Через подібні роздуми я допоміг тобі відновити контроль і поділився
силою. Я не обираю фаворитів, просто, допомагаю, як і Едем з Землею тим, хто
віднайшов дорогу. Згодом ти побачиш, що хоче показати тобі Бріа.
- А як же Ацилут?
- А ти ще не
зрозумів, хто ти, для цього, і всіх інших світів? Ти і є проявленням Ацилуту.
Абсолютний щит, сила здатна захищати й знищувати водночас, – мовив Едем. –
Тепер, коли ти відкинув сумніви, можеш сміливо приймати її і починати будувати
майбутнє. Ми тобі в цьому допоможемо.
- Від себе додам
лише, що я з нетерпінням стежитиму за тобою й чекатиму на нашу зустріч…Ледь не
забула, не сердься на Рін, постарайся зрозуміти її мотиви, нелегко жити з такою
ношею, – звернулась до нього Земля.
- Постараюсь у всіх
смислах, – посміхнувся Ален.
*****************
Ален розплющив очі.
Вони все ще перебували в фантомній зоні. Алексіс й Магнус не відводили від
нього очей. Коли повернувся, вони не приховували свого хвилювання. Воно й не
дивно, якщо відкинути всю епічність ситуації, то від нього залежали їхні життя.
- І? – не стрималась
перша Алексіс.
- Зараз побачиш.
Залишайтесь тут, – стримано мовив Ален.
Ален перемістився в
реальний світ. Стражі й на сантиметр не зрушили з попереднього місця. В небі постійно
роздавалася спалахи – наслідок їхньої техніки. Вона являлась віддзеркаленням
прориву грані Алена, фази бомбардування, тільки замість простої біоаури –
джерелом служив Ацилут. Для когось іншого це б стало останньою подією в житті,
Ален же спокійно підійшов до них. На зіницях сформувався візерунок гексаграми:
на правому оці блакитного кольору, на лівому – червоного. Він витягнув вперед
праву руку. Один зі стражів зробив те саме. На його долоні було чотири персні –
чотири печаті вершників Апокаліпсису. Ален повільно надягнув два на праву руку
і два на ліву. Після цього стражі шанобливо вклонились і зникли. Далі Ален
розвіяв фантомну зону і Магнус з Алексіс приєднались до нього.
- Що це в тебе? –
вказала Алексіс на персні.
- Печаті вершників, –
відповів за Алена Магнус. – Не думав, що побачу всі чотири одночасно.
- І що далі? –
запитала Алексіс.
- Зустрінемо гостей.
Потрібно ж віддячити за подарунок, – відповів Ален вдивляючись в далечінь.
Гості не заставили
себе довго чекати. Їх було двадцяти, навіть на відстані відчувалась подавляюча
сила. Серед них був і некромант, що атакував раніше. Охорона з маріонеток
виділяла його на фоні інших. Хлопець, з тієї трійці, очевидно, був у них за
головного, він вправно маскував свою розгубленість – роздратуванням.
- Як вам вдалося
врятуватись? – звернувся хлопець до Магнуса.
- Чудо, друже мій, в
цьому світі ще є для нього місце, – відповів Магнус глузливо.
- Ми припускали щось
подібне, тому підготувалися, – вже без попередньої зверхності мовив хлопець.
Нічну темряву
освітило близько тисячі смолоскипів, позаду двадцятки. Між ними й цією армією,
було приблизно три – чотири кілометри.
- Заберіть Алексіс, я
потім до вас приєднаюсь, – скомандував Ален.
- Ніби ми це
дозволимо, – посмілішали гості.
- Говорите так, ніби
маєте вибір, – посміхнувся Ален.
Магнус схвально
кивнув і зник. Декілька осіб хотіли йому завадити, та Ален зупинив їх
відправивши в політ за допомогою телекінезу.
- Сам напросився!
Вони нікуди не дінуться, а тебе ми вбиватимемо
повільно, – мовили вони підвівшись і струсивши пилюку.
- Спробуйте. Я навіть
дам вам фору, не буду сходити з цього місця.
- Як зарозуміло, –
мовив командир авангарду і випустив в небо сигнал у вигляді вогняної кулі. – Не
заперечуєш, якщо ми скористаємось такою форою?
- Ваше право.
З’явіться кам’яні колоси, – скомандував Ален. З-під землі, приблизно за
кілометр позаду нього, виросли кам’яні статуї, і перш ніж супротивники встигли
оговтатись, вони відкрили вогонь. – Прорив грані, фаза бомбардування, – над
тією тисячею роздалися спалахи вибухів і вогнів смолоскипів не стало. Ніч
перетворилась на день, а навколишня тереторія на справжнє пекло. – Здається в
нас є чемпіон, – звернувся Ален до вцілілого хлопця. Передай свої господарям,
що скоро я прийду за ними й краще б вони, до того часу, склали зброю.
- Хто ти? – ледь
перебуваючи при тямі, запитав хлопець.
- Кінець…
*****************
Ален з’явився
поблизу входу в печеру, він розміщувався на значній висоті від землі. Навкруг
були одні гори й лише невелике плато миготіло внизу. На одній з брил сиділи й
мовчки очікували Магнус і Алексіс.
- А ти швидко, –
мовила вона першою.
- Ще є над чим
працювати, – сухо відповів Ален. – Це те, що я думаю? – звернувся Ален до
Магнуса.
- Вхід до в’язниці.
Про те, що ти зараз почуєш, знають одиниці. – Ален сів навпроти них й став
уважно слухати. – Терра Інкогніта з незапам’ятних часів служила в’язницею, та
не для істот з Едему чи Проклятої Землі. Ми називаємо його генезис.
- Його?
- Якщо пояснювати
доступними словами, то він, як серафими, тільки в нього чорні крила.
Ален розгублено
дивився на Магнуса. З його слів виходив портрет сили Рін.
- Почекайте секунду –
це якась нісенітниця. Рін говорила, що вона єдина представниця цього світу з
подібною силою. Як взагалі вдалося ув’язнити когось подібного?
- Я думав Вища Воля
відповість на це питання, – розгублено мовив Магнус.
- Ці знання поки що
закриті від мене, і тепер починаю розуміти чому... Значить орден охороняв його
на протязі тисяч років?
- Так. Сюди під видом
заслання відправляли найсильніших істот, які разом зі стражами стежили, щоб
ніхто випадково чи цілеспрямовано не випустив його.
- І кому прийшло в
голову ув’язнити, разом з цією істотою, тисячі злочинців? – саркастично мовила
Алексіс. – Це ж готова армія, в разі потреби.
- Можливо, але
проживши стільки часу в цьому світі ти хоч раз думали про щось, окрім виживання
і втечі? – запитав Магнус. – Збоку це виглядає по дурному, та на практиці
в’язні стали додатковим захистом. Тут і кроку неможливо ступити, не наткнувшись
на якусь пастку чи засідку. А тепер до найцікавішого: Знать заручилась
підтримкою Ульріка і прагне віднайти це місце. Вони думають, що це ключ до
їхньої сили.
- Які ж ви дурні, –
вихопилось у Алексіс. – Не ви, звичайно, а інші представники Знаті, – поспішила
вона уточнити.
- Згоден, та це не
зарадить ситуації, – зітхнув Магнус.
- Вони знають, як
його звільнити? – запитав Ален.
- Не повіриш, коли
скажу.
- Не знаю, чи щось
сьогодні мене здивує, – посміхнувся Ален.
- Тоді порадую тебе
двічі. Його в’язниця знаходиться в штучному вимірі, вхід всередині цієї печери.
Конструкція виміру настільки складна, що він прирівнюється до Іеціри, або ж і
Бріа.
- Беру свої слова
назад. Тепер все стає на свої місця. От навіщо їм встановлювати мости з
Гелактіоном. В цих людей подвійна роль.
- Драгон бігло про це
розповідав, це справді реально?
- Не знаю, як зараз,
та раніше контроль давався слабо.
- Обнадійливо.
Внизу, на плато,
роздалися спалахи переміщень. Прибулих було близько п’яти тисяч. Від простих
людей, до Знаті, ельфів, відьмаків, велетнів й різних магічних істот. В повітрі
роздалося ричання драконів й віверн.
- Навіть дивуватись
не буду, – скептично похитав головою
Магнус.
- З одного пекла в
інше, – зітхнулаАлексіс. – І що робитимемо? – та не встигла вона це сказати, як
біля них роздалося ще одне переміщення, це був Натаніель і Габріелла.
- Перейду одразу до
справ – дівчата у них, – мовив Натаніель переводячи подих.
- Усі…
Натаніель одразу
зрозумів прихований підтекст запитання Алена.
- Ні. Вона
відправилась до вершників.
Ален злегка прикусив
губу, та потім швидко опанував емоції.
- Коротко викладіть
суть, – звернувся Ален до Габріелли і Натаніеля.
- Вибач, братику, це
ми надто розслабились й не помітили загрози, – Габріелла винувато схилила
голову.
- Одразу після твого
зникнення Рін, обдарувавши нас скупими поясненнями, відправилась до вершників,
здається, та ваша розмова сильно підкосила її, – Ален нічого не відповів, лише
мовчки слухав. – Батько з Марко розповіли куди ти направився. Я вже хотів
попрямувати слідом, та вони відмовили мене. Батько сказав, що це його
обов’язок, і нічого не пояснивши, також пройшов через портал, а ми втрьох
залишились охороняти дівчат і Рея. Перші дні все було спокійно, та на третій
почали прибувати загони Знаті. В ході тривалих боїв ми змушені були відступати,
весь гарнізон, біля порталу, знищили. В ході чергової атаки їм вдалося нас
розділити й таким чином захопити дівчат і Рея. Оцінивши ситуацію, ми з
Габріелою, відступили на Терру Інкогніту, а далі: скориставшись твоїми
інструкціями, змогли відшукати тебе. Вони, швидше за все, відстежили наше
переміщення.
- А Марко?
- Залишився
прикривати нас, ми домовились, що як тільки пройдемо портал, він відправиться
на передову й чекатиме новин.
- Значить вони
контролюють портал? – запитала Алексіс.
- Хто це? – вперше
поглянув Натаніель на Магнуса й Алексіс. – Щодо однієї особи в мене немає
сумнівів, а от інша…
- Давно не бачились,
– посміхнувся Магнус.
- Новий друг, – сухо
відповів Ален.
- Ти досяг мети? –
збуджено мовив Натаніель. Ален не відповів, натомість показав візерунок на
очах. – До цього моменту варто було дожити, – вже холодніше мовив Натініель.
- То це і є Вища
Воля? – звернулась Габріелла до Алена.
- Я ще не встиг
пробудити її в повній мірі, але так.
- Скажи мені хтось
рік тому, що в тобі дрімає щось подібне, я б сприйняла його за божевільного, –
мовила Габріелла піднесено.
- Я сам ще звикаю до
цього, – посміхнувся Ален. – В мене прохання до присутніх тут: припиніть
випромінювати такий захват, в мене вже голова від вас болить.
- То ти… – не встигла
договорити Габріелла, її перебив Ален.
- Відчуваю все ледь
не на молекулярному рівні. І тих внизу, також.
- І який план дій? –
поглянув вниз Натаніель.
- Я б з задоволенням
забрався звідси, та в Світлі розповіді Магнуса – це буде зробити непросто, –
відповів Ален.
- Розповіді? –
здивувався Натаніель.
Ален коротко, але
стараючись не впустити важливого, розповів про почуте від Магнуса. Після
останніх слів запанувало мовчання. Кожен обдумував почуте і план подальших дій.
Ален вперше згадав про Рін. Він не осуджував її, проте й не міг представити
майбутню зустріч. З появою Вищої Волі прокинулось щось, що дрімало до цього
моменту, щось, на що він всіма силами старався не звертати уваги…
Завдяки бар’єрам,
що Ален встанови навкруг печери й входу, Сінодрійське угруповання, і їхні
союзники, не могли втілити свій задум. Вони чинили шалений тиск на захист Алена
сотнями техніки, та зробити хоча б тріщину, так і не змогли. Нарешті, після
кількагодинних обстрілів, вони вирішили вдатись до свого козиру. Невелика
група, на чолі з Ульріком, почала підніматись вгору. Робили вони це за
допомогою стихії землі, створивши в повітрі кам’яний міст. Наблизившись
достатню близько, щоб їхні голоси було чути, вони звернулися до Алена й інших
захисників, говорив Ульрік.
- Прийміть мої
вітання, я не думав, що протримаєтесь стільки часу! Однак вистава затягнулась!
У нас ваші друзі, ми готові відпустити їх, і вас, якщо відступите й дасте нам
пройти!
Ален пройшов крізь
бар’єр, і сформувавши за спиною шість крил, підлетів до посланців.
- А що буде, коли
відмовимось?
- Так, так, колишній
командир сьомого легіону, приємна несподіванка. Ти й так знаєш відповідь.
Навіть з твоєю силою, тобі їх не врятувати.
- Хто знає де межа
людських здібностей... – загадково посміхнувся Ален.
- Поєднувати темну і
світлу сторону це, звичайно, круто, та проти такої армії навіть тобі не
вистояти.
- В мене гарні
помічники.
- І надовго їх
вистачить? Натаніель і Габріелла виснажені після битви біля порталу, Магнус –
грізний супротивник, але й проти нього знайдуться засоби... Тут зібрались еліта
Терри Інкогнітої, – розкинувши руки в сторони, Ульрік демонстративно вказав на
свою армію. – Здавайтесь, інакше їхні смерті будуть на вашій совісті, – і він
кивнув до своїх, щоб ті привели Теа, Еллі і Рея, як демонстрацію серйозності
їхніх намірів. Наказ виконали одразу ж. Дівчата і Рей з’явилися поруч з
Ульріком, на них не було кайданів чи чогось подібного, та виглядали вони
надзвичайно виснаженими. – Можете привітатись, – глузливо мовив Ульрік.
Теа, Еллі і Рея боялись
навіть поворухнутись, не кажучи вже про розмови, це було видно по їх наляканих
поглядах. Ще б пак: Зірка Обсидіану була бомбою з таймером, що міг запуститись
в будь-яку хвилину.
- Не боїшся, що зараз
викину якийсь фокус? – запитав Ален насмішкуватим тоном.
- Спробуй, і
збиратимеш частини своїх друзів по усій Террі Інкогнітій. Ми помістили в них
невеликий подарунок, – думаючи, що володіє ситуацією, Ульрік одразу виклав свої
козирі.
- Це і вас зачепить,
– уточнив Ален.
- Ми готові до
наслідків. Мета – виправдовує засоби.
- Ти про істоту
всередині? Навіщо він вам?
- Він відкриє шлях до
небаченої сили, – в очах Ульріка заблищали фанатичні вогники.
- Думаєте, він так
просто поділиться з вами?
- Це вже
відбувалось... Бакарі багато дізнався у вимірі вершників.
- Як мене вже дістало
це ім’я. Чому ж тут немає керівників всього цього цирку? – мовив Ален
роздратовано.
- Це наша місія, –
мовив Ульрік владно.
- Місія, як велично
звучить; пішаки хочуть стати королями, – насміхався Ален з того.
- Лицемірства тобі не
бракує. Давно вже було пора поставити Темний Орден на місце. Ви уявили себе
вищими за інших, уявили, що можете вершити долі інших.
- А ви інші? Навіщо
вам ця сила? Хочете перетворити Едем на Прокляті Землі? Вбити мільйони, заради
уявної свободи? Ви в’язні не Терри Інкогнітої, а власних амбіцій.
- Ми годинами можемо
сперечатись, проте, це нічого не змінить, ми ті, хто ми є, і цього не змінити.
А зараз невелика демонстрація нашої рішучості, – Ульрік кивнув підопічним, ті перемістились до
основних сил.
За мить пролунав
пронизливий свист і Зірка Обсидіану на величезній швидкості направилась в
сторону бар’єру. Роздався неймовірної сили сферичний вибух. Скельні породи
плавились як сніжинки на сонці. За декілька секунд, від гір навкруги,
залишились тільки величезні кратери з лавою. На бар’єрі з’явилися невеликі
тріщини. Війська Ульріка захистились за допомогою сильних рун і захисних
бар’єрів, та навіть неозброєним оком було помітно, яких зусиль їм коштувало
стримати ударну хвилю. Ален же спокійно спостерігав, як ударна хвиля накриває
їх, її енергія пройшла крізь них, не заподіявши жодної шкоди.
- І як? – звернувся
Ален до Ульріка, який перебував в стані легкого розгублення. – Зробив ставку на
те, що я захищу їх, і таким чином ослаблю бар’єр, або ж зовсім втрачу сили.
- Що ти взагалі
таке?! – запитав переляканий Ульрік.
- Гарне запитання, та
його потрібно було задавати раніше. Пробудження.
День змінився
ніччю, а ніч змінила день. Темрява і світло затанцювали в шаленім ритмі. «Життя
і смерть, в тім місці помирились, і переродившись – привели в цей світ того,
хто говорив від імені Творця…»
Сама реальність навкруги викривилась. Так
тривало близько десяти хвилин. Нарешті все знову прийшла в норму і навколишній
світ відновив природний хід. Маскування зникло і Ален набув свого звичного вигляду.
Вірніше – майже звичного. Гексаграма на очах не зникала, а вбрання змінилося на
білий плащ з зображенням двох півмісяців, Землі і чорної планети, вона ж
Гелактіон, білу броню, схожу на ту, що створила для нього Рін, та замість
блакитного дракона на грудях красувалась Зірка Давида, одна частина якої була
блакитного кольору, а інша – червоного. Така ж зірка знаходилась і на спині. На
руках з’явились захисні рукавиці з зображенням: на лівій червоної гексаграми, а
на правій – блакитної. Білі туфлі на ногах завершили формування нового
спорядження.
Ален без зайвих
зусиль заставив Зірку Обсидіану покинути тіла Еллі і Теа. Ульрік хотів було
перешкодити, та Ален, наказав йому підкоритися і не заважати. Війська внизу
бачачи, що з вождем щось не те, вирішили діяти. Близько десяти Зірок Обсидіану
полетіло в напрямку Алена. Та цього разу їм не судилося вразити ціль, Ален збив
їх на півдорозі Зірками Едему. Сила вибуху була колосальною. Від війська
Ульріка не залишилось і сліду.
Однак святкування
перемоги відклалось раптовим спалахом сили. Він доносився з печери. Ален
мимоволі поглянув туди. Натаніель, Магнус і Габріелла ледь перебували при тямі,
схоже, їх скували за допомогою якоїсь техніки, Алексіс не було і це тривожило
найбільше. Через вибухи, хмари пилюки, і невідому силу, Алену було важко
напевно визначити, де вона, а допускати похибку, в такій ситуації, не дуже
хотілось, надто багато поставлено на кін.
Довго чекати на
відповідь не довелося. З печери вийшло двоє, і одразу поспішили переміститись
до місця, де до недавнього часу перебували війська Ульріка. Ослаблений бар’єр
не був для них перешкодою. Перемістивши дівчат і Рея до Натаніеля, Ален
відновив бар’єр, після чого взявши з собою Ульріка, направився до гостей.
Згадавши розповідь Магнуса, Ален одразу зрозумів хто перед ним, та й тепер,
щодо іншої особи не було сумнівів. Невідомий і справді мав шість чорних крил за
спиною. Голий торс. З одягу лише чорні штани зі шкури дракона, захисні рукавиці
на руках і чорні туфлі на ногах. Праве вухо прикрашала сережка у формі чорної
блискавки. Його погляд випромінював холодність і тисячолітню мудрість. Він був
не з тих, хто бездумно кидався в бій.
Перед прибуттям
Алена незнайомець демонстративно розминався, дівчина не покидала його.
- Нарешті ми
зустрілись. Стільки років пройшло. Хоча, вибач, роки ув’язнення роблять своє,
формально, ми ще не зустрічались, тому дозволь представитись. Кронпринц імперії
Ріосар і старший брат принцеси Рін – Даріус, – після останніх слів він галантно
вклонився. – Схоже, сестричка не дуже розповідала про свою родину, раз бачу на
твоєму обличчі здивування. Чесно сказати для мене її витівка, також була
несподіванкою, та нічого – скоро цикл завершиться і все стане на свої місця… А
зараз дозволь відкланятись, в такому стані я тобі не суперник. Передавай привіт
Рін, – і вони з дівчиною поспішили зникнути, попутно захопивши Ульріка.
Ален ще хвилину
дивився розгубленим поглядом на місце, де до того перебували Даріус і Адрі.
Сумнівів в тому, що це була вона, більше не було. Тільки їй було під силу провернути
щось подібне. Побачивши, що він пробуджує Вищу Волю, вона більше не могла
зволікати і зробила свій хід. Та тою ще новиною була інформація про Рін. Слова
Даріуса розставили все на свої місця, однак свідомість не переставала боротися
сама з собою, не в силі прийняти побачене. Врешті Ален вирішив вдатись до є
єдиного правильного, на той момент, рішення. Перемістившись до друзів, він
швидко розвіяв техніку Адрі, після чого звернувся до Натаніеля.
- Ти можеш провести
невелику екскурсію Террою Ноль?
- Так, але… –
завагався Натаніель.
- На місці поясню, –
перебив його Ален, а потім звернувся до інших. – Я переміщу вас до вершників,
на даний час – це єдине безпечне місце.
- Ти вже мені вибач,
братику, але дозволь нам самим вирішувати. Якщо ти забув, то війна з демонами в
розпалі, я не хочу покидати своїх людей в такій ситуації. Якщо це кінець – я
зустріну його на полі бою.
- Підтримую
Габріеллу, – мовив Магнус. – Я вже достатньо споглядав за злочинами Знаті.
- Як побажаєте, я
приєднаюсь до вас згодом. Якщо більше немає заперечень – я починаю? – Теа з
Еллі схвально закивали головами.
Ален зосередився,
біля них з’явилось два портали. Жестом руки він вказав куди кому
прямувати.
*****************
Ален з Натаніелем
з’явилися посередині невеликого острова. Навкруги було одне безкрайнє море,
жодних слідів людей чи магічних істот. Єдиною спорудою, що велично височіла над
всім цим безкрайнім простором, була піраміда. Не знаючи про її таємницю,
складно було уявити навіщо комусь знадобилось будувати тут щось подібне.
- Після Великої Війни
розвідка обох сторін працювала без відпочинку, – на правах гіда заговорив
Натаніель. – Під час чергової місії загону Валькірії вдалося заволодіти
древніми рукописами, що зберігалися в архіві одного високопоставленого демона.
Він і не підозрював, яким скарбом володів. Розшифрування зайняло багато часу,
над ним працювали найкращі голови ордену. Звичайно ж, все відбувалося в суворій
секретності. Коли вони закінчили, Ной
наказав зібрати невелику експедицію з довірених й обдарованих представників
Знаті. Він знав, що було поставлене на кін, тому не хотів ризикувати. Коли ми
прибули, то одразу відчули силу цього місця, воно, немов бачило нас наскрізь,
заглядало в найпотаємніші куточки свідомості. Перший раз ми не протримались тут
і години. Ной вже хотів відмовитись від затії, та ми переконали його, взявши
всі ризики на себе. Нас не покидали відчуття, що ми стоїмо перед чимось
настільки величним, що воно здатне перевернути весь наш світ; воно й повело нас
далі, заставивши перебороти природні інстинкти. Десь на п’ятий раз нам
пощастило потрапити всередину. Не знаю чи нам допомогла Воля Творця, чи це
місце сприйняло нас достойними своїх секретів, та в той час нам було байдуже.
Весь сенс нашого існування був перед нами.
- Ной говорив, що вам
вдалося розшифрувати тільки частину?
- Швидше дозволили.
Це місце джерело первозданної сили, сили, з якої все починалось. Це складно
пояснити тому, хто володіє такою ж. Ти не відчуваєш тут жодного дискомфорту, бо
– це частина тебе. Це місце, немов володіє власною свідомістю. Давай пройдемо
всередину і ти сам усе побачиш.
Ален кивнув і вони
попрямували невеликою стежкою до входу. По дорозі Натаніель все хотів запитати
про події на Террі Інкогнітій, та ніяк не наважувався. Нарешті Алену самому
набридло відчувати його неспокійні емоції і він відповів.
- Тебе більше
цікавить Алексіс, чи той, кого вона звільнила? – не відводячи погляду від
піраміди, запитав Ален.
- На мить я відчув
щось знайоме, та й ще та техніка… Це була вона?
- Ага. Тільки її було
під силу пройти подібний захист і зберігати маскування до пробудження Вищої
Волі.
- Значить, він
допоміг їй з контролем… – зітхнув Натаніель.
- То Кардіанська
Долина не була першою? – здивувався Ален, в спогадах про це не було нічого.
- Це відбувалося в результаті
сильного емоційного потрясіння, нам з батьком, ледь вдавалось приховувати
подібне, – в голосі Натаніеля не відчувалось жалю чи співчуття.
- А чому я не бачив
цього в її спогадах на семи колах?
- Бо ми стирали їх,
невідомо, щоб сталося, згадай вона щось подібне.
- Чому ви не
спробували допомогти їй з контролем?
- Бо не знали з чим
маємо справу. Батько навіть хотів, щоб вона відправилась зі мною в тут
експедицію, та я відмовив його. Пройшло стільки років, та я й надалі не знаю,
хто вона і що керує її вчинками… – задумливо і з ностальгією в голосі мовив
Натаніель.
- Вона все ще твоя
сестра, – мовив Ален, відчуваючи боротьбу в серці Натаніель.
- Знаю… та змиритись
з наслідками її діянь непросто навіть для мене…
- Бери приклад з
Габріелли, вона все життя мириться з моїми витівками, – спробував Ален
розрядити обстановку.
- Тобі пощастило з
нею, – скупо посміхнувся Натаніель.
- Не завжди все так
однозначно. Я відчуваю емоції, думки, надії й переживання всіх і кожного. Кожна
істота – це цілий світ. Неможливо щось перебувати, не ставши його частиною...
Непотрібно сприймати тільки одне, відкидаючи інше як непотрібне. Так ти
збільшуватимеш прірву. Кожен думає, що саме його думка правильна, і тільки час
показує істину.
- Незвично чути
подібне від людини, якій встромили кинджал в груди…
- Всі сприймають мене
як кінець одному й початок іншому, проте ніхто не знає, що я виберу завтра.
Через подібні вагання, і незнання, люди й приймають хибні або імпульсивні
рішення. В її ж випадку все було продумано й зважено. Навіть без Вищої Волі я
відчував її вагання і зробив все щоб вона вирішила для себе. Я змирився з її
вибором і його наслідками. Якби піддався кожному пориву, то так би й ходив
сліпим…
- Не дивно, що тебе
наділили подібною силою. Дай щось подібне в руки фанатиків, на подобу тих, що
воюють в рядах Знаті, і від цього світу не залишиться каменя на камені, –
зітхнув Натаніель, згадавши про Знать. – Світло і темрява ніколи не поєднаються
в тих, хто не може розібратись в собі… Вибач, що лізу не у свою справу, але що
такого могло статися між вами з Рін, що ти покинув її в такому стані, та і її
дії після? В одиночку відправитись до вершників…
На мить запанувало
мовчання.
- В Ієроніні між
Війною і Херувимом, що її ледь не вбив, відбулася розмова, яка поклала початок
тому, що ти бачив перед порталом, – Ален ретельно добирав слова. – Я не
стримався тоді й побажав пояснень, а вона в черговий раз промовчала,
пославшись: «Що ще не час».
- Не здається, що це
якось по-дитячому?
- І я так думав…
Потрапивши на тут сторону – сотні раз прокручував тут ситуацію в голові…
- І?
- Ти був зі мною під
час дисбалансу в Діті, знаєш про силу Рін, головний вимір Гелактіон…
- Не вловлюю хід
твоїх думок, – зосереджено поглянув Натаніель на Алена, стараючись зрозуміти до
чого той хилив.
- Істота, яку
охороняв Магнус – це брат Рін, кронпринц Імперії Ріосар. Наскільки я пам’ятаю з
перших етапів дисбалансу, ця Імперія, і усі її представники, являються
найсильнішими в Гелактіоні. В разі відкриття Воріт Істини, саме з ними, і
їхніми прибічниками, нам доведеться зіткнутись. По силі вони стоять на рівні, а
може й вище мене. Ось хто служив, на протязі тисяч років, джерелом сили
Проклятих Земель. Він, свого роду провідник, що забезпечував безперервний
зв'язок.
Натаніель застиг на
місці, після слів Алена. Почути щось подібне навіть для нього було тим ще
шоком.
- А з тобою точно не
засумуєш… Всього за декілька місяців ти зумів перевернути цей світ з ніг на
голову, – вдаючи, що перетравив почуте, заговорив Натаніель, та насправді, він
ледь слова підбирав для повноцінних речень. Непросто прийняти, навіть для
жителя Едему, що твій світ змінюється з блискавичною швидкістю.
- Стараюсь, – скупо
посміхнувся Ален. – Хоча й не все від мене залежить.
- Зі всього виходить,
що нашим головним супротивником, на цій стороні, стане Даріус і його прибічники.
- У цьому я вже не
сумніваюсь, тільки питання: скільки їх буде й наскільки далеко вони готові
зайти.
- Дилема для тебе ще
та…
- Не я це почав; за
кожен вибір потрібно платити.
- Прийшли, – повідомив Натаніель.