Після розмови з
Захарієм Алена помістили в сусідню з Рін клітку. Це було частиною їхнього
плану. Ангели в таборі, попри наказ командира, слабо приховували емоції.
Часто в їхню сторону летіли гнилі фрукти, на більше ніхто не наважувався,
боячись гніву Захарія. Чутки розповзлися швидко і Алена прирівняли до заклятого
ворога. Він і не намагався заперечити, мовчки спостерігав, вивчаючи світ в який
потрапив. Рін прокинулась лише за декілька годин після його повернення.
Спочатку розгублено роззиралась навкруги. Наслідки тієї печаті ще давались
взнаки. Та згодом вона остаточно прийшла в норму, перші її слова призначались
Алену.
- Ти? Як ми тут
опинились?
- Поворуши звивинами,
чи для тебе це настільки складно? – спокійно відповів Ален.
- Як сміє сміття,
вроді тебе, так звертатися до принцеси! Знай своє місце!
- А то що? –
насмішкувато мовив Ален.
Рін роздратовано
стиснула зуби.
- Батько не залишить
все так, скоро тут будуть війська.
- Що ж, удачі в
очікуваннях. Всі особи імператорської сім’ї настільки безмозгі, чи ти виняток?
- Я заставлю тебе
з’їсти власний язик за таку образу!
- Сподіваюсь – буде
смачно, – засміявся Ален.
Оцінивши ситуацію,
Рін різко змінила позицію.
- Ти можеш заслужити
помилування, якщо допоможеш мені втекти, – підсунувшись ближче до клітки Алена,
пошепки мовила вона.
- І як ти це собі
уявляєш? На полі бою з тебе не було толку проти Михаїла і Люцифера, а тут
повний табір ангелів й Захарія на додачу, та й ти в цих браслетах.
Слова Алена помітно
вдарили по самолюбству Рін, та вона стрималась від різкої реакції, натомість її
осінило, він підсвідомо надав їй підказку.
- Поговоримо на цю
тему пізніше. Зараз мене куди більше цікавлять браслети на тобі. Поправ, якщо
помиляюся, та вони не більше, ніж прикраса для тебе.
- Поняття не маю про
що ти, – вдав Ален байдужість.
- Припини прикидатись,
а то охорона почує, – в її очах заграли підступні вогники.
- Якщо хочеш, щоб я
допоміг, запропонуй щось вагоміше.
- Наприклад? Що
потрібно такому пройдисвіту, як ти?
- По-перше – не
ображати мене, могла б і подякувати…
- За те, що якимось
чином заблокував мою силу й став причиною мого полону, – перебила його Рін.
- Що не загинула
після накладання печаті. Сумніваюсь, що ти б вистояла проти Захарія і його
командирів.
- Ну добре… дя…
дякую, – насупившись, тихо мовила Рін.
- Схоже, ще не все
втрачено.
- Годі заговорювати
мені зуби. Кажи, що тобі потрібно: золото, землі…
- Надто примітивно
мислиш, принцесо. Мене цікавлять куди простіші речі.
- Я зараза заплачу
від щастя, невже попросиш руку і серце? Прямо принц на якого давно чекала, –
зіронізувала вона.
- Майже вгадала,
нахилися ближче, не хочу щоб нас почули.
Рін виконала
прохання Алена й присунулась максимально близько до його клітки.
- Це все, як
банально, я думала попросиш щось вагоміше? – мовила вона після почутого.
- Вважай мене
романтиком.
- Значить вирішили,
тепер слід все обдумати. З Тріксіонського лісу не так просто вибратись, якщо
тебе сюди не запрошували.
- А як же ангели?
- В них договір з
повелителями цих земель. Формально частина тутешніх жителів входить до першого
повстанського легіону під командуванням Захарія, проте офіційно цього ніхто не
визнає. Якщо нам вдасться втекти, то по дорозі доведеться пройти половину
тутешніх представників. Без сили – це рівноцінно самогубству.
- Зніми браслети і
перемістися, в чому проблема?
- Який ти розумний,
думаєш, якби це було так просто, я б не зробила? Поглянь навколо, в повстанців
немає й тіні сумніву в тому, що ці браслети надійно скували мою силу, а все
тому, що їх виготовили на спеціальне замовлення Захарія, тільки власник геному
Перших може зняти їх. Хоча, кому я розповідаю, ти не зрозумів й половини з
почутого. Звідки ти, і як трапилося, що опинився в такій ситуації?
- Я з невеликого
фермерського селища, вимір Асія…
- В такій глушині, –
перебила його Рін. – Як вийшло, що володієш такою силою?
- Поняття не маю, –
стиснув Ален плечима. – Для мене все це така ж загадка, як і для тебе. А, щодо ситуації. Ще з народження я суттєво відрізнявся від усіх, якщо ти
розумієш про що я... Мене називали прокляттям села й свого часу хотіли
позбутись. Та мені пощастило: крім ворогів знайшлися й ті, хто виступив на мій
захист. З раннього дитинства я збирав гроші, щоб покинути Асію. Це була моя
мрія. І ось, я тут, подорожую головним виміром й натикаюсь на ескорт, а далі
все, немов в тумані. Я лише хотів захистити гарну дівчину, і аж ніяк не думав,
що ти виявишся принцесою, чи тим паче нападниками будуть повстанці.
Рін уважно його
слухала. Все, що він говорив, виглядало правдиво. Подібні виміри не були
рідкістю. Їхні жителі були далекі від політичної ситуації все, що їх цікавило –
це виживання. Займаючись землеробством і виготовленням еліксирів, вони ледь
кінці з кінцями зводили. Потрапити в головний вимір було справжнім щастям для
них. Обдумавши всі варіанти Рін дійшла висновку, що хлопець тільки стоїть на
порозі. Його сила, як необроблений діамант, тільки від майстра залежало, що з
нього вийде. Це було чудовим шансом поповнити армію талановитим бійцем і вони
вирішила не впускати його, не підозрюючи, що почала грати за правилами Захарія
і Алена.
- Схоже, природа
Гелактіону вплинула на тебе по-особливому.
- Тобі видніше, –
стиснув Ален плечима. – І який план?
- Для початку –
потрібно вибратись з кліток і табору. Найкраще це зробити ввечері, коли всі
розслабляться. Подібну перемогу гучно відсвяткують. Влаштуємо невелику диверсію
і під шумок втечемо.
- Звучить просто, та
що ми можемо в такому становищі? Камінням покидаємо в охорону? – вдав Ален
нерозуміння.
- Дуже смішно, проте
в мене куди краща ідея, – Рін загадково посміхнулась. – Будь готовий, коли
скажу.
*****************
До вечора вони
більше не розмовляли. Рін зайнялася чимось на зразок медитації, а Ален поринув
в думки. З настанням темряви припущення Рін частково справдилось. Глобального
святкування не було, більшість не зводила очей з кліток, та все ж знайшлися
сміливці, що влаштували танці й невеликий бенкет біля вогнищ. В результаті дій
останніх, перші трохи розслабились. Святкування тривало до пізньої ночі.
Нарешті захмелілі й стомлені ангели почали розходитись по своїх наметах, або ж
знаходили нічліг біля дерев чи вогнищ. Ніщо не віщувало проблем та несподівані
крики вартових порушили нічну тишу. Табір загудів, мов вулик. Всі бігали й
хапали зброю, готуючись до оборони. Про полонених ніхто не забув. До них одразу
направилося близько десяти ангелів.
- Приготуйся, – звернулася
Рін до Алена. – Це все, що я можу, в даній ситуації.
- А що ти зробила? –
зацікавлено мовив Ален.
- Потім поясню. Зараз
твоя черга думати.
- Ти серйозно? –
мовив Ален скептично.
- Зберися і не
розчаруй мене.
- Легко сказати, –
зітхнув Ален.
Ангели повели їх
повз намети, очевидно, до сховку на такий випадок, або ж і зовсім до порталу в
інше місце. Важко було точно визначити через хаос навкруги. Ален вирішив не
зволікати, вихопивши меча в одного з ангелів, він проколов ним долонь лівої
руки й зник. Перш ніж ангели встигли щось зрозуміти, він схопив Рін і вона
також «розчинилась» в повітрі. Всі вищезгадані дії були виставою, щоб
замаскувати затемнення.
Відірвавшись від
конвою, вони чимдуж побігли вглиб лісу, часто спотикаючись через величезне
коріння дерев і нічну темряву. Погоні не було. Ангели не знали куди бігти. Десь
через годину шаленого марафону Рін нарешті зупинилась біля одного з дерев, щоб
перевести подих. Ален не заперечував і також зупинився.
- Що це було?! –
вигукнула вона.
- Сама говорила щось
придумати.
- Хочеш сказати, що
це була випадковість?
- Не думай, що раз я
фермер в забутому куточку Всесвіту, то нічого не читав. Сила залежить від
емоцій. От я й подумав, якщо підсилити відчуття небезпеки то… – Рін не дала
йому договорити.
- Бовдур, мечі
ангелів в більшості випадків змащені отрутами, – Ален зблід, легкий холодок
пройшовся по тілу. – Про це не писали в
твоїх книгах? – зловтішно мовила Рін.
- Тим краще, –
байдуже мовив Ален. – Тепер може розповіси, що там відбулося й через що той
хаос?
- Я зв’язалася зі
своїми людьми.
- Тобто, як
зв’язалася, тоді навіщо було все це? – обурився Ален.
- Більше це не
спрацює, цей ліс володіє захистом за гранню простого розуміння, я скористалася
невеликим виключенням з правил, щоб створити відволікаючи маневр. Далі ми самі по
собі.
- Не знаю: радіти, чи
непокоїтись. Якщо тут зосереджена настільки велика сила, то навряд чи нам
дозволять вибратися живими.
- Все залежить від
нас. Тоді ти був сміливіший, – спробувала підбадьорити його Рін.
- Якби я знав про
твій «геніальний план», то волів би залишитись в тій клітці, – склавши руки на
грудях, мовив Ален.
- Не ний, тепер є
примарний шанс вижити.
- І куди прямувати?
Наскільки великий цей ліс?
- Мільйонів гектарів,
однак, можна швидко їх подолати, знайшовши транспорт.
- А точніше – чергову
причину померти, – уточнив Ален.
- Можеш повернутись,
– Рін сердито насупила губи.
- Дай подумати, в
мене є два варіанти: померти в компанії егоїстичної принцеси, або ж від рук
повстанців, що мені обрати? – Ален вдав, що роздумує. – Навіть не знаю.
- Ще одне слово й
нагородою буде сокира ката! – роздратовано мовила Рін.
- Ой, як страшно.
Тобі краще бути люб’язнішою з єдиним шансом на порятунок.
- Годі базікати, а то
сама уві сні прикінчу.
- Так, скористаємось
зі стародавнього способу, – Ален, проігнорувавши погрози Рін, поплював на
палець і піднісши вгору, став крутити в різні сторони. Реакція Рін не заставила
себе довго чекати, чимала гілка полетіла в його сторону.
- Ти зовсім мене за
дурну маєш!
- Риторичне
запитання, мені відповідати? Ти перша почала, – стиснув Ален плечима.
Їхню суперечку
перервали дві істоти, що пробігали поруч і, очевидно, зупинились, побачивши їх.
За розмірами і будовою, вони нагадували земних лисів. Та на цьому схожість
закінчувалася. Їхнє хутро було біле, як молоко, а льодові шипи на спині
випромінювали яскраве світло, що розрізало нічну темряву. Також Ален помітив,
що на місцях, де вони ступали, утворювались льодові відбитки їхніх лап. Як
тільки вони віддалялися на декілька метрів, ті зникали.
- Замри і, можливо,
ми побачимо на один світанок більше, – звернулась пошепки Рін до Алена.
Істоти
поспостерігали за незнайомцями декілька хвилин, а потім побігли у своїх справах.
- Близько! –
видихнула Рін.
- Що в них такого
небезпечного? Як на мене милі створіння.
- З цією думкою тебе
й поховають, – зареготала Рін. – Завдяки милому вигляду вони й вбивають
ворогів. За допомогою льоду айліс поглинають життєву енергію жертв. Тільки
завдяки біоаурі можна з нього визволитись.
- Не ліс, а
пристанище смерті, – похитав головою Ален.
- Ти буваєш
серйозним?
- А ти хотіла, щоб я
розридався й кинувся тобі на шию просячи захисту?
- Забудь, – зітхнула
Рін. – Йдемо на північ, там столиця моєї імперії.
- Як скажеш, – і Ален
зобразив поклон.
*****************
Нічні блукання були
тим ще заняттям, та вони змушені були йти, щоб збільшувати відрив від імовірної
погоні. Попри нічну пору шлях був відносно легким і добре освітлювався. Все
завдяки природі Тріксіонського лісу, що була воістину вражаючою. Тут знайшли свій
дім сотні найрізноманітніших видів і підвидів. Дерева, що повністю складалися з
льоду, чи навпаки – височезні палаючі гіганти, жар від яких розносився на десятки метрів навкруги.
Вони не шкодили ні простим деревам, ні іншим жителям. Їхнє полум’я нагадувало
блакитний ефір Алена: ніби і зброя, але ранить не усіх. Чималі озера з
кристально чистою водою, посередині яких височіли водяні дерева. Місячне світло
відбивалося від їхні голок і стовбурів, створюючи просто міфічне сяйво. На
їхніх вершинах сиділи й виводили просто райські мелодії птахи Алконости. Ален з
Рін затрималися на декілька хвилин, щоб насолодитися їхнім співом.
Проходячи чергові
зарості вони налякали Фенікса, що мирно дрімав. Злетівши в небо, він декілька
хвилин кружляв над ними, освітлюючи своїм полум’ям дорогу, а потім зник, знову
зануривши цю частину лісу у відносну темряву. Чим далі вони проходили, тим
темнішим і моторошнішим став Тріксіонський ліс. На зміну озерам прийшли болота
й завивання вовків. Проходячи чергове, Рін ледь не потрапила в його смертельні
обійми, та Ален вчасно подав її гілячку й вона вибралась. Подібні дії
роздратували дрімаючого Болотяника, він пожбурив в них величезну кулю з болота
й кісток тих, що знайшли свій спокій в цьому місці. Промоклі і брудні, вони
вирішили нарешті перепочити. Ален розвів вогнище з сухих гілячок і вони стали
грітись, попутно підсушуючи одяг. Рін без упину сипала прокльонами на все, що
попадалось під руку.
Попри втому, Ален
все ж вирішив розвідати дорогу попереду. Потративши залишки сил, щоб залізти на
грибоподібне дерево, на такому вони розмовляли з Захарією, став роззиратись
навкруги. Першу його думку можна було зобразити у вигляді великого знака
питання. Він не міг зрозуміти: чи очі його підводили, чи свідомість видавала
хибні образи. «Де, чорт забирай, ті дерева, що ми пройшли? Це, що бар’єр
якийсь, чи ілюзія? Невже про цю силу говорила Рін?». Як Алену не хотілося,
проте не став використовувати Вищу Волю, щоб заглянути за завісу. Потрібно було
дотримуватись плану, інакше всі зусилля коту під хвіст.
Внизу почулося
тріскотіння. Ален рефлекторно повернув голову в напрямку шуму. Картина була ще
тою. Через хащі на величезній швидкості мчала дивна істота. Вона, немов
бульдозер, розчищала своїми рогами дорогу. Роги постійно поверталися то в одну,
то в іншу сторону. Враховуючи тіло антилопи, то подібна сила була більш ніж
вражаючою. З арсеналу цього звіра слід ще виділити кілька сантиметрові ікла,
які дечим нагадували бивні молодого слона. Ним істота могла, як завдавати
ударів супротивникам, так і розпушувати землю взимку, в пошуках їжі. Ален
згадав де вже бачив її. На Землі його називали Йейл і асоціювали, як тварину
захисника.
Алена здивувала не
так його поява, як манера поводження. Він, немов від чогось біг, поставало
питання від чого. Відповідь не заставила себе довго чекати. Слідом за Йейл,
валячи одне дерево за іншим, з’явився ще один гість. Через перебування на
вершині Ален не помітив його наближення. А дивитись було на що. Кілька десятків
метрів в довжину, близько п’яти в висоту. Хвіст, кінець якого мав форму сокири.
Здоровенні лапи і п’ять голів, що видихали темне полум’я. Кількаметрові крила,
що могли одним ударом розсікти коня. Все це доповнювала твердіша за сталь
луска. Земна версія Тіамата. Йейл розвернувся й став в бойову позицію. Тіамат також
зупинився, вивчаючи обстановку.
Поринувши в
споглядання, Ален забув про Рін, та він швидко усвідомив помилку й почав
розшукувати. На превелику радість вона заховалася між корінням дерева на якому
він перебував. Ситуація з кожною секундою загрожувала вийти з-під контролю.
Обидва монстри володіли силою з одного удару рознести їхній сховок. Не довго
думаючи Ален прийняв єдине правильне, як йому здавалося на той момент, рішення.
Він стрибнув вниз, а під час польоту зімпровізував, перенаправивши дві брили землі,
що саме підняв в повітря Тіамат. Все виглядало правдоподібно, враховуючи
нестримну силу цих двох. Приземлившись, він одразу сформував гексаграму на очах
і наказав спочатку Йейлу відступити, а потім і Тіамату. Якщо з першим все
пройшло гладко, то з останнім виникла проблема. Перш ніж виконати наказ, його
хвіст просвистів в повітрі й завдав удару. Якби не броня, то Ален збирав би
нутрощі по усій галявині. Відлетівши на кілька десятків метрів, він вдарився об
стовбур одного з дерев. Хруст, що донісся з його тіла, говорив про декілька
зламаних ребер. Важко дихаючи, він опустився на коліна. Попри такий фінал,
основної мети все ж було досягнуто. Ален спробував підвестися на ноги, та
різкий біль затуманив свідомість, і справ була зовсім не в травмах. Схоже, крім
рани і зламаних ребер, Тіамат подарував йому ще й отруту, що повільно
розповзалася по тілу. З останніх сил Ален розсунув брили й зробив невеликий
прохід для Рін.
Не поспішаючи, вона
вибралась зі свого сховку, і переконавшись, що загрози немає, направилась до
Алена.
- Який же ти
жалюгідний. Аж противно дивитись. І як я могла подумати, що ти станеш достойним
поповненням нашої армії, – презирливо поглянула вона на нього. – Сподіваюсь –
помреш швидко. Я б могла подарувати швидку смерть, та боюся, що вони можуть
повернутися. Прощай, я вдячна за твою жертву, – і повернувшись, вона
попрямувала вглиб лісу.
*****************
- І довго ще думаєш
відлежуватись з такими подряпинами? – почувся голос поблизу.
- Не думав, що він
відрядить тебе.
- Після не вельми
зрозумілих пояснень, мені й самому стало цікаво, що ви двоє задумали.
- І як, очікування
справдились?
- Це було варте того,
– засміявся Люцифер. – Таке сумне прощання, я сам ледь не заплакав.
- Радий, що зміг
порадувати. – Щодо…
- Очікують неподалік,
я вибирав найкращих, вона нічого не запідозрить. Одного не розумію: навіщо все
це? Не краще було відправитися з нею і прийняти всі почесті там?
- Терпіння, вистава
тільки починається… – жартівливо мовив Ален.
- Я вже боюся уявити,
що буде далі.
- Ти сам?
- Так, Михаїл
займається згортанням табору й перегрупуванням загонів.
- Значить й нам не
слід затримуватись, – і Ален різко підвівся на ноги. Від минулих травм і сліду
не залишилось.
- Розкажеш про ваш
геніальний план, а то від командира чув лише одні відмовки й наказ виконувати
будь-які твої забаганки?
- Потім, зараз
потрібно вирушати.
- Куди? – розгубився
Люцифер.
- В столицю.
- Ти збожеволів? Нас
схоплять, як тільки переступимо її поріг.
- Кращого годі бажати... – і Ален посміхнувся.