Ален Д. Волкер Авторський Блог (PC): Ігри королів. Глава 11

Гості не заставили себе довго чекати. За декілька годин в коридорі почулися кроки. Незнайомці старалися створювати якомога менше шуму та стара підлога зводила їхні зусилля нанівець. На відміну від дівчини, двері їм вдалося відчинити з першого разу. Вони добре орієнтувалися в темряві, очевидно давалась взнаки тривала практика, або ж відпрацювали до автоматизму дії в саме в цій таверні. У всякому випадку перед Аленом зараз було четверо істот, які явно не бажали йому добра. Дочекавшись, коли усі зайдуть в кімнату, Ален створив в повітрі чотири меча, які за мить опинилися в тілах непроханих гостей. Коли бездиханні тіла опустилися на землю, він покрив їх темним ефіром, приховавши таким чином усі сліди нічної пригоди. Закінчивши з усім, Ален, ніби нічого й не сталося, повернувся на бік і згодом знову заснув.

Ранок приніс трохи світла в цей Богом забутий куточок світу. Накинувши на голову капюшон, Ален вже хотів було відкрити двері й продовжити свою подорож, як до кімнати залетіла вчорашня дівчина і ледь не збила його з ніг.

- Легше, – посміхнувся Ален. – Мені ще зарано на той світ.

Останні слова влучили в ціль. Дівчина подивилась на нього зверхнім поглядом. Від вчорашньої люб’язності й сліду не залишилось. Та роззирнувшись і побачивши, що дружків немає, постаралася приховати свою справжню натуру за маскою незнання і добродушності.

- Вибач, хотіла дізнатися, чи ти ще тут. Не завжди трапляються такі щедрі клієнти, – продовжила вона лукавити.

Алену стало огидно від одного погляду на неї та він вирішив до кінця грати роль невігласа-початківця.

- Я саме збирався в дорогу. Скільки з мене за кімнату?

- Вчора ти сповна за все розплатився.

- Тоді давай прощатися.

- Вирішив все-таки в одиночку відправитися?

- Не люблю зайвих затримок, – посміхнувся Ален.

- Тоді – удачі.

- Тобі також, можливо, ще колись зустрінемось.

- Хто знає, цей світ повний сюрпризів, – зобразила вона фальшиву посмішку.

*****************

Ален відійшов від поселення вже на пристойну відстань. Погоні не було, у всякому випадку поки що. Голод відчувався чимраз більше. Виявивши недалеко декілька оленів, вирішив пополювати. Переконавшись, що поблизу немає зайвих очей, створив в повітрі декілька стріл і направив в одного з оленів. Смерть настала миттєво. Згадавши курси готуванняпісля Ієрихону, він заходився готувати собі, по всій видимості, обід. Тут важко було визначити точний період дня. Закінчивши трапезу Ален вже хотів було продовжити дорогу, та коливання, що надходили від землі, заставили приготуватися до зустрічі гостей. Вершників було близько двадцяти. Озброєні луками, арбалетами й короткими ржавими мечами, вони не справляли враження грізних супротивників, скоріше нагадували ватагу голодранців. На чолі загону була дівчина з таверни.

- А ти все-таки обрала перший варіант? – глузливо мовив Ален.

- Який ти здогадливий. Де наші люди?

- До вас ще хтось має прибути? – вдав Ален здивування.

- А ти сміливий, перед обличчям смерті. Останній раз повторюю! – підвищила вона тон.

- Не знаю, можливо заблукали, – стиснув Ален плечима.

- Віддавай гроші і ми…

- Не вб’єте мене, ти ж щойно казала: «Перед обличчям смерті», – перебив її Ален.

- Подаруємо тобі легку і швидку смерть, – процідила вона крізь зуби.

- Як великодушно, проте змушений відхилити таку привабливу пропозицію.

- Як знаєш, тоді заберемо їх у твого трупа. Стріляйте! – скомандувала вона до своїх підопічних.

Ален мовчки стояв і спостерігав, як супротивники натягували тятиву, як близько десяти стріл зупинилися в декількох сантиметрах від нього. Приголомшливі погляди ворогів, які не розуміли в чому справа. Списавши це на випадковість, вони спробували ще раз, та результат був таким же. Ален з нудьги позіхнув.

- В точності вам немає рівних, – глузував з них Ален. – Давайте покажу як це робиться, – в повітрі з’явилося дев’ятнадцять стріл і полетіло в сторону вершників. – Поганий з тебе стратег, – звернувся він до дівчини, що єдина вціліла. – За один день втратила стільки людей.

- Хочеш щось зробити – зроби своїми руками! – і вона направила коня в сторону Ален.

Ален спочатку вдавав, що ухиляється, та потім йому це набридло і схопивши лезо правою рукою, він розламав його на шматки.

- Повеселились і годі, – сухо мовив Ален. А потім створив в повітрі меча і приставив його до горла дівчини.

- Вперед, чого чекаєш?! – дівчина й не думала просити про помилування. – Ми померли тільки потрапивши сюди!

- Тільки давай без цього маразму. В мене на тебе інші плани.

- Хочеш зробити рабинею? – презирливо поглянула вона на нього.

- Ага: будеш готувати, прати й в домі прибирати. І де ви такі беретесь? – похитав головою Ален.

- В протилежному випадку я дочекаюсь слушної нагоди й переріжу тобі горло!

- Дякую за чесність. А тепер невеликий подарунок. Духовні пута, – скомандував Ален. Навколо тіла дівчини з’явилися ланцюги з біоаури. – Я помістив в тебе дуже цікаву техніку, пояснюючи простіше: крок вліво, крок вправ – і можеш прощатися з цим світом.

- Думаєш я повірю в цей блеф?!

- А ти спробуй, – і Ален демонстративно вказав її на меч під ногами. Дівчина спочатку вагалася, та потім швидко схопила його і кинулась на нього. – І чим ти тільки слухала? – зіронізував Ален. Після декількох кроків дівчина впала на землю, корчачись від болю. – З цим розібрались, а тепер – може назвеш своє ім’я, а то ми й не познайомились толком?

- Мерцям непотрібно знати імена живих! – через силу видала вона.

- Як неввічливо, сподіваюсь скоро зміниш свою думку.

- Тобі що дівчат мало?! Знайди собі пару під стать хворій уяві!

- Ха-ха-ха, як дотепно, ти всім таке говориш? За стільки років… аж боюся рахувати, – вдав Ален роздуми.

- Ти що – моя совість? Хоча ні, я забула, ти ж хранитель – взірець порядку і справедливості. Куди нам, простим смертним.

- Ідеологічні дискусії проведемо пізніше, а зараз – ласкаво прошу показати мені дорогу до Сіндрі.

- Гори в пеклі! – і вона плюнула в його сторону.

- Дякую, там набагато краще. І, зауваж, я ввічливо попросив, – після цього Ален зосередився, пута стали видимими на лівій руці дівчини. – Останній шанс, – дівчина хижо на нього подивилась, проте нічого не відповіла. – Мовчання – знак згоди, – дівчина закричала від болю. – Зараз ти перестанеш відчувати ліву руку. Я можу робити це цілу вічність, – та дівчина продовжувала мовчати. – Думаєш – це все на що я здатен? – Тіло дівчини огорнув темний ефір, який, згодом, як і духовні пута, перемістився всередину. – Поступово ти відчуватимеш, як життя покидає тебе, й ти нічого не можеш з цим зробити. В мене починає виникати думка, що слід підшукати кращого провідника, – бачачи непохитність дівчини, злегка роздратованим тоном мовив Ален.

- Я згодна, – хрипло мовила вона.

- Це вже краще, – і Ален нейтралізував темний ефір.

- Хто ти, чорт забирай, такий? – перевівши подих і зібравшись з силами, запитала дівчина.

- Запитує та, що не хоче назвати власного імені.

- Алексіс.

- Чудово, Алексіс, у нас прогрес.

- І?

- На цьому зупинимось, не хочу, щоб прогрес рухався надто швидко.

- Який же ти… гівнюк!

- Стараюсь, – зобразив Ален поклін.

*****************

До Сіндрі добралися під кінець другого дня. Місто й справді було не порівняти з тими поселеннями, що їм траплялися по дорозі. Височезний кам’яний мур з одним входом і купою вартових, що все перевіряли подорожніх, які прагнули потрапити всередину. Вогні на вежах розрізали нічну темряву й освітлювали бліді тіла трупів, що демонстративно підвісила на мурах. Серед них були: вороги Сінодрійського угруповання, «злісні» неплатники данини, шпигуни інших угрупувань і прості люди, які опинилися не в той час, не в тому місці. Сінодрійці зібрали різноманітних представників, щоб показати свою силу і зайвий раз нагадати, що чекає непокірних.

Надії Алена на якусь особливу архітектуру не справдилися. Незважаючи на кам’яний мур за ним були звичайні дерев’яні будинки – по декілька поверхів у висоту. Винятком був хіба що замок – головна резиденція Сінодрійського угруповання.

Місто розділялося на бідні й багаті квартали. В бідних – будинки ледь трималися. Їх населяли старі й хворі, іноді траплялися невеликі сім’ї. Ален навіть відчув серед них представників Знаті, що було вельми дивно, хоча, з іншої сторони – це не Едем, тут все визначала сила і вміння виживати. Ближче до центру краєвиди змінювалися. Тут було більше підлітків й осіб до сорока років. Це була свого роду буферна зона. Кордон між нижчим і вищим світом. Представники цієї касти працювали на шахтах, в будинках заможніших, або ж просто торгували. Саму тут Ален вирішив зупинитися і обдумати подальші плани. Знайшовши непримітну таверну, він зняв кімнату, одну на двох, і замовивши вечерю – заходився жадібно її поглинати. Під час мандрівки можливості нормально поїсти не було, тому зараз він сповна насолоджувався даним шансом.

- Міг би хоч дві кімнати зняти. Чи в тобі все-таки взяли верх природні інстинкти? – підсунувшись ближче до Алена, грайливо мовила Алексіс.

- Не хочу, щоб ти під час однієї з безглуздих спроб звільнитися, вбила себе.

- Який турботливий, – насупила вона брови. – Може тоді відпустиш мене?

- Виконаєш завдання і гуляй на всі чотири, – байдуже мовив Ален.

- Що ще за завдання? – зацікавилась дівчина. – За час подорожі сюди ти не промовив і слова; я припускала, що твоя мета потрапити в місто?

- Забагато запитань, як на один раз.

- Ти ж добровільно потрапив сюди? – висловила здогадку Алексіс, і тут же поспішила відповісти на неї. – Звичайно, інакше, як пояснити наявність подібної сили. Хоча одне не дає спокою: звідки, чорт забирай, в тебе така сила? Ти не демон, і не зі Знаті, на хранителя теж не дуже схожий.

- Вражаючі висновки, ти, напевно, немало звивин напружила, щоб дійти до них, – посміхнувся Ален.

- Який дотепний, тобі б придворним блазнем працювати, а ти тиняєшся без діла, – відрізала Алексіс. – Хоча, вже недовго залишилося, якщо охорона запідозрить неладне… – в її очах замиготів підступний вогник.

- Я ж кажу – дурепа. Я їй в сотий раз пояснюю, що найменший погляд не туди буде розцінюватися, як активація техніки, а вона думає, як би перед охоронцями повітря зіпсувати.

- Ти… ну нічого, почекай, тільки я звільнюся… я в кошмарах до тебе приходитиму!

- Зараз нароблю зі страху. Перейдімо до справи, а то я тільки поїв і не хочу надірвати живіт від сміху. – Алексіс хотіла вдати байдужість, та очі видали її, в них читалась цікавість. – Я розшукую одну людину…

- Дівку, яка тобі не дала? – перебила його Алексіс. – Хоча, чому тут дивуватися, – і вона зайшлася реготом від свого жарту.

- Про те кому, і коли ти давала – поговоримо іншим разом, а зараз мене цікавить зовсім інше, – Алексіс почервоніла від такої відповіді. – Його звати Магнус Октавіус.

- Ти серйозно? Я думала, в тебе більше клепок, та схоже – помилялася. Права рука Ульріка, вождя Сінодрійського угруповання. Про його силу ходять легенди. Він керує всіма розвід-операціями угруповання.

- Значить, ти знаєш його?

- Ще б пак, він легенда цього світу! Завдяки таким, як він, Сінодрі й здобула свою могутність.

- Як би мені з ним зустрітись?

- Ти вирішив остаточно добити мене? Я не хочу помирати через твою тупість.

- А якщо пообіцяю відпустити тебе?

- Слабо віриться. Хоча, враховуючи твої дії до цього моменту, то здається мені, що ти не жартуєш, – проаналізувала Алексіс усі події до того. – Єдиною можливістю є щотижневий відбір в розвід-загони.

- На подобу того, про який я тобі розповідав?

- Так, тоді ти, швидше за все, бачив новачків.

- Як мені потрапити на цей набір?

- Приходиш, називаєш своє ім’я і, о чудо, ти в списку смертників.

- Завтра відведеш мене.

- Я покажу тобі місце проведення, а далі ти вже сам.

- Що таке, невже боїшся?

- Ага, аж коліна трясуться. Скажемо так, в мене є свої причини, щоб не показуватись на очі верхівці.

- І що ж такого могло статись, що ти своїх боїшся? – кинув Ален на неї косий погляд.

- Я не зобов’язувалась тобі душу виливати, – відрізала Алексіс.

- І то правда. Вмощуйся зручніше, завтра буде цікавий день.

- Куди вмощуватись, тут одне ліжко?! О ні, ти не серйозно?!