В дитинстві ми
завжди мріяли про надприродні можливості, силу змінити світ. Про тисячі
поглядів з надією звернутих в одну сторону. Та чи справились би ми з такою
відповідальністю? Зберегли холоднокровність, залишилися непохитними у своїх
переконаннях? Допомагали усім, хто цього потребує? Бачачи всю гниль нашого
світу – не покинули його, давши потонути в безодні хаосу? Останнє рішення є логічним
і виправданим, враховуючи час в якому живемо.
То чи варто
боротися за щось настільки зіпсоване? Скільки людей, стільки й думок – скажете
ви, але змушений не погодитись. Думка – всього лише сукупність даних, які
аналізуються на основі побаченого, почутого… Якщо покладатися тільки на ці дані
– людство вже б давно знищило себе. Що ж тоді брати до уваги, чим керуватися?
Мрії, фантазії, віра в неможливе – ось рушійна сила нашого прогресу.
Повернемось на декілька десятків років назад. Тоді ще ніхто не знав про
смартфони, надпотужні комп’ютери, швидкісні поїзди, здатні за лічені години
долати величезні відстані. Люди могли лише мріяти про все це, викладаючи свої
фантазії на сторінках книжоок. Та поступово знаходилися сміливці, які ці мрії
втілювали в життя.
До чого я веду –
запитаєте? Все до болю просто: непотрібно бажати домінування над іншими,
знищення когось чи чогось, адже мріям властиво збуватись. Завжди знайдеться
сміливець, який замість смартфону – покладе за мету знищити «все». Тоді життя
зведеться до одного: за що, чому ми маємо це терпіти, за які гріхи? Хочемо миру
і спокою… То чому б зараз не бажати цього миру й процвітання? Навіщо прагнути,
щоб за нас все виконували роботи й різноманітні машини? Вони не будуть за нас
любити, страждати, жити… На шляху до уявної вищості ми поступово втрачаємо
себе.
Оглянемось на тисячі років назад. Ми досі не можемо розгадати таємниць жителів тих часів. А вони, зауважте, досягли неймовірних вершин, в тому, до чого ми ще прагнемо… Однак, постає питання, чому ми не можемо розгадати, де зникли настільки великі цивілізації? Це ще одне підтвердження сказаного вище: чим далі ми йдемо вперед, тим більше забуваємо самих себе. Вигадуємо і перекручуємо власну історію. Скоро забудемо такі прості, і водночас складні речі. Зникнемо з історії, як наші предки. Станемо черговою невідомістю, а могли б стати провідним маяком.