З першими променями
сонця вони вирушили до місця реєстрації добровольців. Охочих зібралося чимало.
В основному люди й ельфи, було декілька демонів й навіть один велетень з
кількаметровою дубиною. Озброєння інших було стандартним, за тутешніми мірками,
ржаві мечі, луки, арбалети, саморобні списи, чи й просто – дерев’яні палки.
Ален вже хотів було зайняти чергу, та на заваді стали охоронці, що стежили за
порядком. Вони помітили Алексіс й одразу підійшли. За домовленістю, що вони
склали по дорозі, вона мала провести його до місця реєстрації і почекати
осторонь, а коли його ім’я внесуть, він мав повернутися і зняти техніку. Та все
сталося до навпаки, вона не встигла вчасно зникнути і зараз вони перебували в
вельми неоднозначному становищі.
- Хто це у нас тут,
невже сама королева східного кордону? – насмішкувато мовив один з вартових.
- Що привело тебе в
цю помийну яму? – додав інший, і усі зайшлися реготом.
- І я рада вас
бачити, свинки Ульріка. Ви так розжиріли, що скоро свого достоїнства не
побачите. Хоча, почекайте, у вас же його немає. Інакше би не ховались за
мурами.
- А ти, як завжди,
гостра на язик, – проігнорували вони її слова.
- Раз в тебе така
добра пам'ять, то давай разом згадаємо розпорядження вождя, – і вартовий потер
бороду вдаючи, що згадує. – Ах, точно, він заборонив тобі, під страхом смерті,
з’являтися тут.
- Я тільки
супроводжувала. Ульрік заборонив мені жити в столиці, а я лише підробляю гідом,
– виправдовувалась Алексіс.
Ален подумки згадува
усі молитви, що знав. Такий поворот жодним чином не вписувався в його план.
- Гідом? – здивувався
вартовий. – І для кого ж?
- Ось для цього
чарівного юнака, – і вона взяла Алена під руку.
- В чому-чому, а
вмінні вибирати хлопців тобі немає рівних. Тікай від неї хлопче, поки не
обікрала й тебе.
Ален ввічливо
посміхнувся.
- Може розважимося
потім? – зловив її за зад один з вартових, після чого одразу поплатився.
Алексіс швидким
рухом вихопила кинджал з-за його пояса і встромила в руку. Той закричав від болю.
На крик збіглися інші вартові. Становище було гіршим нікуди і, щоб не робити
його ще кращим, Ален вирішив здатися. Їх помістили в одну камеру. В ній було
сиро й пахло цвіллю. Зі світла лише невеличке вікно. Закувавши в’язнів у
здоровенні кайдани, вартові вийшли, кинувши на прощання, що їх долю вирішить
Ульрік.
- Красно дякую! –
мовив Ален роздратовано.
- Ну, вибач, це не
тебе за зад лапали! – обурилась Алексіс.
- Вагома причина, щоб
потрапити в камеру!
- Ти дістав! Думаєш,
ми усі тут вбивці, проститутки й злодії! Теж мені святоша! Допоміг би краще!
Маючи такі здібності, так просто здатися; чи ти тільки дівчат можеш залякувати?
- Все сказала? А
тепер подумай про свої шанси вижити застосуй я там силу.
- Так ти про мене
турбувався?! – вже не стримувалась Алексіс. – Непотрібно було брати в полон! Я
попереджала, що мені тут не раді! Здається твоя техніка не така ідеальна, як ти
думав, раз ми тут, – зловтішно мовила вона останні слова.
- Головою, хоч іноді,
слід думати, – процідив Ален крізь зуби.
- Так придумай, як
звідси вибратись, – фиркнула Алексіс.
- І потім стати як
ти? Ні, дякую, краще дотримуватись початкового плану.
- Ти зовсім ідіот? Ти
не бачив тіл на стіні? Ульрік і за менше страчує.
- Формально, я нічого
не зробив, а враховуючи моє бажання потрапити в розвідники, то по певних мірках
– це такий же смертний вирок, тільки з більшою користю.
- Браво, мудріших
слів я ще не чув у цих стінах, – почувся голос біля дверей.
Засув скрипнув і до них, в супроводі вартових,
зайшов кремезної статури чоловік років тридцяти. При Світлі смолоскипів його
обличчя виглядало ще моторошніше. Його погляд випромінював характер звіра, що
готовий в будь-яку секунду кинутися на свою жертву. З одягу проста біла сорочка
з-під якої виглядали численні шрами. Потерті штани й туфлі свідчили, що він
швидше відноситься до касти робочих, а ніж являється вождем Сінодрійського
угруповання.
- Не думала, що ти
так швидко прибудеш, – стримано мовила Алексіс.
- Як же я можу
відкладати зустріч з таким чарівним створінням, – і Ульрік посміхнувся, та це
виглядало більше як оскал, а ніж посмішка людини.
- Не знаю, що сказали
ті пройдисвіти, та вони перші почали, – одразу пішла Алексіс в наступ.
- Здається, минулого
разу, я ясно висловився з приводу твого перебування в столиці.
- Знаю, тільки я не
мала наміру тут затримуватись, – виправдовувалась Алексіс.
- Чим же ти так
причарував її, що вона під страхом смерті погодилась виступити в рол гіда? –
звернувся Ульрік до Алена.
- Якби знав про такий
подарунок, то обійшов би ту таверну десятою дорогою, – спробував пожартувати
Ален.
- Ахах, а ти мені
подобаєшся. В тобі не відчувається страху, ти створений для цього місця, –
Ульрік потер бороду, очевидно роздумуючи над їхньою подальшою долею. – Знаєте,
в мене сьогодні чудовий день, і ви обоє мені подобаєтесь, тому не буду вбивати
вас. На стіні вистачає трупів. Ти правильно підмітив, що доля розвідника –
рівноцінна смертному вироку, тому я дам вам шанс виправити своє становище.
Виживете – чудово, слава і винагорода чекатимуть на вас, а ні – сумувати не
буду, – і він засміявся. – Як вам таке рішення?
- Ти не зробиш цього!
Скільки я тебе знаю; чим я заслужила подібне?!
- Можеш відправитися
на стіну. Моє слово закон, і якщо кожен буде порушувати його через те, що знає
мене – наступить хаос! – вже холодніше мовив Ульрік. – Перший раз я дав тобі
можливість вибирати, непотрібно було повертатись, – і Ульрік кивнув охороні,
після чого вони швидко відчинили перед ним двері. Коли в коридорі стихли кроки,
Алексіс накинулась на Алена з прокльонами й погрозами.
*****************
В камері вони
пробули ще два дні. На третій – варта відвела їх до невеликого будинку за
містом. Крім них, там було ще троє людей. Дві дівчини й хлопець. З вигляду ще
досить молоді. Вартові зняли з Алена і Алексіс кайдани й наказали очікувати
інструктора. Той не заставив себе довго чекати. Це був низький, трохи огрядний
чоловік років п’ятдесяти. Одягнений в чорні потерті штани, в які була акуратно
заправлена сіра сорочка. Поверх неї красувалася коричнева жилетка. З нагрудної
кишені жилетки виглядав годинник на ланцюжку. Він час від часу поглядав на
нього, очевидно звіряючи, чи не вибились вони з графіку. З меча на поясі, Ален
сміливо припустив, що силою він не володів. Ще однією звичкою, що кидалась в
очі, була його манера кожної хвилини поправляв свої «величезні» окуляри.
- Вітаю! – звернувся
він до Алена й інших. – Нам належить виконати непросте завдання.
- Краще одразу
вбийте. Я з цим кнуром нікуди не піду. Він приведе тільки до смерті, – огризнулась
Алексіс.
- Даремно іронізуєте.
Я один з найкращих в цьому ремеслі, – хотів він гордо мовити, та голос підвів,
і пискляві нотки заставали навіть незнайомих дівчат усміхнутись. – Покликати
вартових? – його привітність як рукою зняло. – Їм поясните свою точку зору. –
Алексіс й інші промовчали. – Тоді, з вашого дозволу, я продовжу. Як я вже
говорив: нам належить виконати непросте завдання. Вперше, за весь час, наші
розвідники доповідають, що демони-стражі ослабли. У нас з’явився реальний шанс
вибратись.
- Трупи, біля
порталів, з вами б посперечались.
- Вони виконали
поставлене на них завдання, – пропустив чоловік повз вуха іронію Алексіс.
- Що ще за завдання?
– вперше зацікавилась Алексіс.
- Не все одразу, –
мовив він в черговий раз поправивши свої окуляри. – Наша мета закріпити успіх попередників.
- Всього четверо? –
засумнівалась Алексіс, змірявши трійцю зверхнім поглядом.
- Великі загони
привертають багато уваги, а так, ми матимемо необхідну мобільність, та й тут
зібрані далеко не слабаки, – кинув він косий погляд на ту трійцю. – А тепер,
якщо маєте якісь прохання чи пропозиції, щодо
спорядження – готовий вислухати.
Ален й Алексіс
заперечно кивнули, а от трійця підійшла до чоловіка й щось шепнула йому на
вухо, після чого він наказав їм слідувати за ним.
- Не хочеш хоча б для
вигляду озброїтись? – звернулась Алексіс до Алена, коли вони залишились
наодинці.
- Так буде цікавіше,
хочу побачити силу тієї трійці.
- Знать?
- Важко сказати, вони
надто обережні. І відколи ти стала така турботлива? – перевів Ален тему на
інше.
- Ну… Частково – це
моя вина… Та й…
- Хочеш, щоб я
допоміг втекти при нагоді? – одразу вловив Ален хід її думок.
- І це також, –
посміхнулась вона.
- Значить – тебе
також зацікавили його слова? Інакше, як пояснити ці нотки в твоєму голосі. А
стільки високих речей про тутешній народ, – кепкував з неї Ален.
- Яка в тебе гарна
пам'ять. Кожен виживає, як може… То ти згоден, формально, я виконала свою
частину угоди?
- За одне можеш не
турбуватись: так просто я не дам тобі померти, а щодо іншого – побачимо.
- І на тому красно
дякую, – демонстративно схрестивши на грудях руки, мовила Алексіс.
*****************
Наступного дня з
першими променями сонця, осідлавши коней, група вирушила в дорогу. Трійця
особливо ні з ким не розмовляла і трималася осторонь, а от Родріго, так звали
чоловіка, що проводив для них інструктаж і зараз знаходився на чолі загону, не
замовкав ні на секунду. Все розповідав про свої подвиги й історію навколишніх
територій. Здається, він знав кожен кущик на їхньому шляху. Складалося
враження, що вони направляються на екскурсії, а не на вірну смерть. Так пройшов
день, на нічліг вирішили зупинитись в невеличкому фермерському поселенні.
Особлива мітка Сінодрійського угруповання послужила чудовим аргументом для фермерів.
Ален, Алексіс й Родріго, вибрали одну кімнату, а трійця іншу. В Алена виникла
підозра, що в цих трьох подвійна місія. Вони не оспорювали наказів Родріго, але
й не дуже горіли завзятістю їх виконуючи.
- Про що задумався? –
звернувся Родріго до Алена, коли вони закінчили з вечерею і всілися навколо
вогнища, щоб погрітися. Вечора, слід зауважити, в цій частині Терри Інкогнітої
були доволі прохолодними.
- Розмірковую над
нашою місією, – відповів Ален.
За цей день вони
встигли, в певній мірі, потоваришувати. Хоча в Алена й вибору особливого не
було, Родріго не замовкав і, щоб хоч якось зупинити його монотонні діалоги –
довелося відповідати, а іноді й оспорювати деякі твердження.
- А вірніше: над всім
цим «Великим Задумом», – попри свій довгий язик Родріго умів спостерігати, і з
перших секунд знайомства бачив людину наскрізь.
- Навіщо придумувати
щось подібне? Стільки складнощів з захистом. Не спорю, що подібні заходи є
доцільними, та все ж, чому б не вислати на сім кіл або в інші виміри? Стіна все
одно б не дозволила їм повернутись. Тут всі займаються тим же, що й їхні
земляки на тій стороні. Трохи невдале порівняння, враховуючи умови, та все, що
для них змінилося – це правила.
- Доцільне
зауваження, мій юний друже, але не завжди ми отримуємо відповіді на бажані
запитання.
- Хочете сказати, що
слід просто вірити?
- Даремно іронізуєш.
Всі ми в щось віримо. Знаючи все – було б нецікаво жити.
- Дозвольте
втрутитись в ваші інтелектуальні дискусії, – заговорила Алексіс. – Ви говорите
про віру, але в що вірити людині, яка пройшла подібне? Навіть після семи кіл
відпечаток Терри Інкогніти залишиться. Сім кіл очищають серце, проте не розум.
- Можливо, тоді чому
ти намагаєшся вибратись звідси? – запитав Родріго. – Я ж бачу цей вогник в
твоїх очах. Він у всіх, хто знаходиться тут досить довго.
- Так, я намагаюся
звідси вибратись, і що з того? – насупила вона губи.
- Чому? – і він
одразу поспішив відповісти на своє ж запитання. – Тому що віриш, що там краще, що
все ще можна виправити.
- Тому що тут кожна
секунда може стати останньою, – сухо мовила Алексіс.
- Там не сильно
краще: демони, Знать, хранителі… війна повсюди. Ти боїшся признатись самій
собі, що тобі соромно за минулі гріхи, і ти з задоволенням би повернула все
назад, якби була можливість. Ти шкодуєш лише, що не можна стерти спогади. Однак
забуваєш, щоб без них, і їхньої мудрості, ми б не були тими, ким є. Тебе ніхто
не заставляв чинити так, а не інакше. Все це вибір, і віра, що той чи інший
крок, щось змінить.
- І що робити з
хибними? – опір Алексіс поступово стихав і вона починала приймати слова
Родріго.
- Не забувай про
свободу вибору. Ми самі придумуємо правила й закони по яких живемо.
- Виходить, що я
по-своєму права?
- Все залежить від
точки зору, скільки людей – стільки й думок. Можна визначити золоту середину,
проте не сподівайся на одностайну згоду, чи осудження збоку інших. Ввійти в
подібні рамки означає скасувати цю саму свободу вибору. Не намагайся пояснити
стіні, що вона стіна, їй байдуже на це.
- Але, якщо
дотримуватись подібних правил, то хаосу не уникнути, кожен уявить себе
божеством і буде робити, що забажає, – заговорив вже Ален. – Взяти за приклад
Землю. Половина воєн там виникала через уявне почуття вищості одних над іншими.
Якщо кожен по-своєму правий, то виходить, що ув’язнення тут людей незаконне.
- А що таке закон? Це
сукупність наших же тверджень. Вірніше – тверджень більшості.
- Тоді виходить, що
ми самі в себе забираємо свободу вибору, даючи більшості вирішувати за
меншість? – мовив Ален.
- Іноді не все так
однозначно. Тут слід знову згадати про віру й щось вище.
- Вище? – перепитав
Ален.
- Вищий Суд, Судний
день… називайте як хочете.
- Можливо на Землі це
й спрацювало б, але…
- Хочеш сказати, що
пройшовши одні ворота, ти зрозумів сенс буття? – пребив Родріго Алена. – Ми не
знаємо, що там далі. Якою є наступна дорога. Віра – ось що було, є, і буде
нашим провідником у житті. Кожен трактує її по-своєму, але як на мене, то це
лише різні сторони однієї монети. Як кажуть представники Знаті: «Віра й уява –
можуть творити неймовірні речі». Не забуваймо, що в кожному з нас є частинка
Творця. Нам непотрібно просити щось у нього, ми самі володіємо силою змінювати
цей світ.
- Поправочка, тільки
частина з нас, – мовила Алексіс.
- Не вловлюєш в цьому
прихованого змісту? Одні – вищі за інших. Або ж так потрібно? Хтось – веде за
собою, а хтось – йде за вожаком. Ми не настільки досконалі, вірніше не так. Ми
маємо куди рости. Кожна нова сходинка в нашому житті – це сукупність досвіду й
перешкод, що ми долаємо. Непотрібно сприймати когось, як вищого себе. Він
навчався на нашому досвіді й досвіді наших предків. Просто потрібно думати про
лідерів, справжніх лідерів, як форму проявлення накопичених знань. Знать не
більше, ніж маяки для інших. Знання – підкріпленні силою. Розірвати їхній
зв'язок з Іскрою й вони нагадуватимуть дітей, що тільки з’явилися на світ. Ось
тут і будуть доречними твої слова, Алексіс, що не кожен з нас володіє силою. Як
і з законами й придуманими нами правилами, тут існують свої правила, вищі від простого
розуміння. Вони діють для тих, хто неготовий.
- На шляху до уявної
вищості, ми поступово втрачаємо самих себе, – мовив Ален.
- В точку, юний
друже. Здається, ви починаєте вловлювати суть моїх слів. Чим більше ми
отримуватимемо, тим більше втрачатимемо самих себе. Можливо – це виглядає
несправедливо зі сторони: одним все, а іншим нічого. Працювати за копійки і
кожен день межувати на грані смерті. Та задумайтесь, хто вносить більше для
формування цієї скарбниці знань: багатій, який звик, що за нього все роблять,
чи трудяга, що навчається й навчає інших? Це все, звичайно, алегорія, як добро
і зло, але потрібно вірити й сподіватися. Всьому свій час. В кожного своя роль,
і свої обов’язки у Великому Задумі, які при бажанні можна змінити. Ось в чому
полягає свобода вибору.
Раптом, Родріго
замовк, дослухаючись до звуків надворі. Ален вже давно виявив гостей, однак не
повідомляв інших, бажаючи перевірити реакцію трійці й свого співрозмовника.
Щодо останнього, то його поведінка була цілком природною, чого не сказати про
трійцю. Оглянувши їхню кімнату, він не виявив їх, натомість – відчув
присутність надворі. Коли вони вийшли назовні, ті вже закінчили роботу.
Чужинців було п’ятеро, усі добре озброєні. Родріго жестом вказав на тіла, а
потім звернувся до переляканих фермерів, що також встигли вибігти з будинків
почувши шум.
- Не знаю чим ви
думали, та за це дорого заплатите!
- Прошу, ми нічого не
знали… – почав було благати один з чоловіків, та Родріго жестом руки наказав
йому замовкнути.
- Ніхто не знав про
наш маршрут чи, тим більше, зміг би пройти непоміченим так далеко, а отже в нас
завелися щурі.
Родріго хотів було вже витягнути меча й
розрубати першого зустрічного, та сталося те, чого ніхто не очікував. Тіла, що
до цього лежали на землі, раптом ожили й почали підніматися на ноги, а очі
фермерів почорніли.
- Некромант, чорт
забирай, і як же я одразу не помітив! – про себе вилаявся Родріго. – Усім
приготуватись до бою!
Двічі не довелось
повторювати. Навколо трійці одразу стало видно сильну біоауру. Ален подумки
тріумфував, його здогадка підтвердилась.
- Цей боягуз має бути
поруч! Займіться пошуками, а ми затримаємо їх! – звернувся Родріго до трійці.
Ті одразу ж зникли
залишивши Алена, Родріго й Алексіс наодинці з маріонетками.
- Якщо у вас є план –
я з задоволенням його вислухаю, а то, тільки що, ми чорт знає куди відпустили
єдину надію! – вигукнула Алексіс.
- Надія жива, поки ми дихаємо, – посміхнувся Родріго.
- Заговоріть їх до
смерті, – зіронізувала Алексіс. – Ми наодинці з некромантом, його цілими
загонами знищують, – видала вона, відбиваючись від маріонеток.
- Терпіння, дитино, –
мовив Родріго, розрубавши своїм мечем чергову маріонетку.
Ален, в цей час,
знайшов смолоскип і ржаву косу. Обезглавлені тіла на диво добре спалахували.
Ряди маріонеток танули на очах, та несподівані спалахи знову повернули перевагу
на сторону некроманта. Спалахи виявилися вогняними кулями, що падали з неба,
слідом роздалися удари блискавок. Будинки фермерів спалахували один за одним.
- Він, що не сам
діє?! – вигукнула Алексіс.
- Цього не може
бути... – про себе розмірковував Родріго.
- Якщо щось знаєте –
краще розкажіть, а то, з такими темпами, нам недовго залишилось? – звернувся до
нього Ален, спалюючи чергове тіло.
- Не розумію як, та
по всій видимості, недалеко портал, і ми натрапили на чужий розвідувальний
загін.
- Це неможливо, вони
не з’являться так близько, та ще й розвідка чужого угруповання, – заперечила
Алексіс.
- Все правильно, якби
не одне «але», – перед ними з’явилася та трійця, до них звертався хлопець. – Ульрік
сам запросив їх.
- Що за маячню ти
несеш? – не стрималась Алексіс. – Він би ніколи не запросив чужинців.
- Починається нова
доба, старі правила вже не актуальні, щоб вижити – потрібно пристосовуватись.
Ми знали, що тебе так просто не вбити, формально, ти являєшся тіньовим лідером
Сінодрі, тому Ульрік пішов на невелику хитрість, – хлопець не зводив погляду з
Родріго. – Хоча, навіщо зайві розмови, зараз самі все побачите, – і він вказав
на небо, що змінювало свої барви на червоні.
- Що за… Стражі, але
як? – перелякано мовила Алексіс.
- Не думав, що ви
приймете їхню пропозицію,– голос Родріго змінився, тепер він вже не був таким
писклявим.
- Вони розповіли нам
багато цікавого, і в першу чергу, хто стоїть на заваді нашій помсті. Ти стільки
років водив нас за ніс, та сьогодні все закінчиться. Навіть тобі не вистояти
проти стражів. На цьому відкланяємось, ми спостерігатимемо на відстані, а коли все закінчиться – повідомимо про твою
героїчну смерть в штаб, – мовив хлопець на прощання.
- Що тут
відбувається?! – не стримувала емоцій Алексіс. – Ми всі загинемо. Хоча, чого ще
можна було сподіватись погоджуючись на це безумство. Я знала, що щось подібне
стане моїм кінцем, – походжала вона туди-сюди й все нарікала, а потім, немов
згадавши про присутність Алена, накинулась на нього. – Це все ти винен! Чому ти
звалився на мою голову? Чому саме я? – вже благальним тоном мовила вона останні
слова. – Ти ж володієш силою, – раптом осінило її. – Застосуй її, і врятуй нас.
- В такі формі його
сила не допоможе, – перервав Родріго монолог Алексіс.
Ален і Алексіс
поглянули на нього квадратними очима.
- І як же я раніше не
здогадався, – раптова здогадка Алена розставила все на свої місця. – Ульрік
добре все спланував. Вбити одним пострілом двох зайців: і двох блазнів знищити,
і свою праву руку. Ми підвернулись саме вчасно, ніхто б не задавав запитань.
Тільки навіщо весь цей маскарад?
- До мене приходив
Драгон, одразу після твого проходження порталу.
- Він розповів про
мету мого візиту?
- Загальні деталі, та
суть я вловив.
- І?
- Потім поговоримо на
цю тему, а зараз слід зосередитись на
стражах.
- Вони настільки
сильні? – запитав Ален.
- Скоро сам
зрозумієш, це місце не те, чим здається на перший погляд.
- Обнадійливий
початок. І як нам вижити?
- В міражу є слабкі
сторони?
- Міраж? – розгубився
Ален, а потім зібравшись з думками відповів. – В завершеній формі – це
непробивний захист. – Звідки вам відомо про неї?
- Потім, – холодно
відповів Родріго. – Значить в нас ще більші проблеми, ніж я думав.
- Немає абсолютного
захисту! – втрутилась Алексіс. – Має ж бути якесь слабке місце?
- Тільки не в цієї
техніки, – відповів Ален. – Але як вони можуть використовувати щось подібне, це
ж не... вершники! – раптом осінило Алена. – Що вони охороняють?
- Не що, а кого... –
уточнив Родріго.
Подальший діалог
перервали дві істоти, що з’явилися біля них. Обличчя чи чогось на зразок, не
було видно, лише чорна мантія з-під якої виглядали кістляві руки, що стискали
зброю. В першого стража це була чорна коса з потрійним лезом, в іншого – меч, з
яким Ален вже встиг познайомитися раніше. Навколо обох було яскраво видно
червону ауру, її сила зростала з кожною секундою.
- Чому ти не
перемістиш наш, ти ж це можеш? – звернулась Алексіс до Алена.
- Це неможливо, на
такій відстані вони знешкодять будь-яку техніку, і неважливо хто її застосовує,
– відповів Ален.
- Вам не пройти, –
мовила хриплим голосом одна з істот.
- Це не ми хочемо
пройти, ваші супротивники не тут, – спробувала викрутитись Алексіс.
- Вам не пройти, –
повторила істота.
- Їх, що заклинило? –
роздратовано мовила Алексіс.
Істоти не стали
чекати дій від супротивників і атакували першими. Дві ударні хвилі, з червоного
полум’я, розрізали нічну темряву й направились в сторону Алена і його нових
друзів. Лише дивом їм вдалося ухилитись, заховавшись в одному з кратерів, що
утворився від вогняних куль. На цьому стражі не стали зупинятись. Червона
біоаура злинула від них променем в небо.
- О, ні-ні-ні! –
вигукнув Ален. – Тільки не ця техніка!
- Може поділишся? Чи
з вас все потрібно витягувати?! – вигукнула Алексіс роздратовано.
- Зараз від цього
місця й сліду не залишиться. Стоп… місця… пуста голова, – і Ален ляснув себе
долонею по лобі.
- Ти щось придумав? –
звернувся до нього Родріго.
- Можна й так
сказати, не знаю, чи вийде…
- Давай вже! – перебила
його Алексіс.
- Фантомна зона, –
скомандував Ален.
Світ поплив перед
очами. Останні спогади були, як величезні сфери з біоаури, почали бомбардувати
землю. Алексіс розгублено роздивлялась навкруги.
- Неочікувано, та в
той же час геніально, – похвалив Родріго Алена.
- Я лише виграв для
нас трохи часу. Вони нікуди не ділись, і швидше за все, чекатимуть нашого
повернення.
- Тобто, як
повернення? – розгубилась дівчина.
- Ален переніс нас в
штучно створений вимір. Пейзажі, що ти бачиш – це віддзеркалення реального
світу, вірніше – це і є реальний світ, а ми знаходимось…
- Я знаю про що ви, –
перебила Алексіс Родріго. – Чому ми не можемо переміститись звідси в безпечне
місце?
- Тому що вони
блокують це, якщо я спробую переміститись або
нападу – вони нейтралізують все.
- Як таке можливе?
Хто володіє подібною силою? – розгубилась Алексіс.
- Вершники, це
невелика інтерпретація їхньої сили, – відповів Ален.
- Сподіваюсь, ти
щойно пожартував. Якщо й припустити подібне, повторюю – припустити, то зі зброї
виходить…
- Що наші супротивники
Смерть і Війна, – доповнив її Ален.
- Абсурд якийсь, – з
грудей Алексіс вирвався істеричний сміх. – Ніхто не вистоїть проти двох
одночасно, навіть в такій формі.
- З цим я б
посперечався, – мовив Родріго.
- Може приберете цю
жалюгідну форму, а то вона не вселяє надію? –мовив Ален роздратовано. Він ще
сердився через ігри Родріго, він же Магнус, за його спиною.
- Поки що утримаюсь,
коли виберемось, потрібно буде заховатись, а з обличчям, які всі знаю, зробити
це нелегко.
- Виберемось, аякже!
– вигукнула Алексіс.
- Все буде добре, не
панікуй раніше потрібного, – заспокоював її Магнус.
- Краще б ти мене там
прикінчив, – звернулась вона до Алена.
- Твоє бажання скоро
здійсниться, – пожартував Ален.
- Ха-ха-ха.