Ален і Люцифер
з’явилися на березі моря. Позаду виднівся Тріксіонський ліс. Переконавшись, що
поблизу нікого немає, Ален звернувся до Люцифера.
- Тут попрощаємось.
- І що далі? Ти й
справді відправишся в Дрейкс? Навіщо так безрозсудно ризикувати життям? Захарія
напевно повідомив, що в Темних повно засобів для стримування навіть
найсильніших.
- Стільки турботи про
незнайомця, який захищав вашого ворога, – скептично мовив Ален.
- Турботи? Швидше
бажання прикрити свій зад, в разі чого, – посміхнувся Люцифер.
- Можеш бути
спокійним, найближчим часом не планую помирати.
- Яку ж тоді мету
переслідуєш? – розгубився той.
- Згодом побачиш. Як
потрапити в Дрейкс?
- Є три способи:
морем, у спайаерах, і за допомогою власних крил.
- Що за спайаер?
- Сфери, які літають
за допомогою поглинання частинок повітряної стихії. Ними користуються ті, хто
не вміє літати або аристократи.
- Ми можемо захопити
одну з них?
- Тут – навряд, ми
далеко від портів й поширених маршрутів. Потрібно переміститись західніше.
- Моя помилка, я
думав, що правильно розрахував. Та нехай, використаю це місце як відправну
точку.
- І яким же чином,
якщо ти не помітив, то в тебе немає крил?
- Не суди про книгу
за обкладинкою, – посміхнувся Ален і сформував за спиною два чорних крила.
Люцифер спочатку
спантеличено спостерігав, налаштовуючи свій розум на побачене, а потім, щоб
остаточно оговтатись, торкнувся їх рукою.
- Ювелірна робота, –
потер він підборіддя. – І ти, звичайно ж, не скажеш, як навчився
подібному?
- Всьому свій час, а
зараз вибач, потрібно відправлятися.
- А мені що робити?
- Очікуй мого
повернення, – мовив Ален, і піднявся в небо.
Люцифер схвально
кивнув, це все, що він міг зробити в той момент. Останні події ставили в глухий
кут логіку і здоровий глузд, тому він вирішив просто почекати, щоб час
розставив все на свої місця.
*****************
Дрейкс являвся
величезним містом, яке утримувала в повітрі сила науки і стихій. Усі будівлі
були збудовані зі спеціальних мінералів, через що він й отримав невидимі крила.
В центрі столиці красувався розкішний палац правителів імперії. За винятком
походів чи дипломатичних місій, в ньому постійно перебував імператор імперії
Ріосар і перший регіус Гелактіону – Азаріас. Про його силу, як і силу його
нащадків, ходили легенди. Саме при ньому імперія досягла найбільшої могутності,
зібравши найсильнішу у всьому Гелактіоні армію, яка отримала назву – Армада.
Від її рук пали сотні вимірів й обірвалися тисячі життів. В її ряди входили
найсильніші бійці, а командирами завжди виступали члени королівської сім’ї, які
славилися особливою жорстокістю й безжальністю.
Та повернемось до
столиці. Дрейкс був центром, з його ростом – ріс Ріосар і його вплив. Кожен
нащадок Азаріаса прагнув перевершити батька й інших своїх родичів, тому поряд
зі столицею виникло ще чотири цитаделі, які з’єднувалися з містом за допомогою
скляних мостів, або як їх ще називали місцеві – дзеркальні мости. Їхнє
проходження, для декого, було справжнім випробуванням.
Чотири цитаделі
були символом чотирьох наймогутніших нащадків Азаріаса. Першого кронпринца
імперії і старшого сина імператора – Даріуса. Другого кронпринца і середнього
сина імператора – Демейтроса. Принцеси імперії і молодшої сестри Даріуса і
Демейтроса – Рін. Принца імперії і наймолодшого з дітей Азаріуса – Зерікса.
Останній відмовився від титулу кронпринца на користь старших братів, бажаючи
цілком присвятити себе науці й вивченню стихій, однак – це не означало, що він
був слабший за інших. Про його силу, як і силу його братів і сестри ходили
легенди, свого часу він захопив не один вимір. Окрім Рін, кожен нащадок
Азаріаса вже встиг завести сім’ю. Було багато знатних представників, як з
імперії Ріосар, так й інших імперії, які хотіли бачити її своєю дружиною, та
вона ввічливо відмовляла усім.
Ален підлетів до
свого роду пірсу. Тут охорона перевіряла прибулих й після усіх процедур –
пропускала далі. Через можливості, що відкривала столиця, сюди стікалися
найрізноманітніші істоти. Від жителів лісів й простих вимірів, до представників
Темних, у супроводі своїх рабів, якими найчастіше виступали ангели. Хоч Ален
вже й знав про війну ангелів з Темними, та спостерігати на власні очі причину,
було непросто.
Для простих
смертних існували свої черги, в них була тиснява й постійні викрики
незадоволення. Та найбільше його здивувало не це. Попереду він помітив демона. З
вигляду той нічим не відрізнявся від Мотолу з його часу. Якщо існування ельфів,
гномів, жителів лісів… ще можна було пояснити, то це не вкладалося в рамки
просто пояснення. Виходило, що Даріус проник за Ворота Істини з армією. Не міг
же він їх просто створити? Чи міг? Ця дилема не переставала крутитися в голові
Алена. Демони хоч і були паразитичною формою, та вони б не мали можливості для
існування на початку зародження людства. Їх би знищили ангели. Чому ж не було
знань про них? Вища Воля відкрила знання від зародження, та не відповідала на
це. Як Даріусу вдалося стільки часу підтримувати з ними зв'язок на тій стороні,
як він взагалі потрапив на ту сторону?
Роздуми Алена
порушив поштовх в спину. В такій формі ті, що стояли позаду, намагалися
прискорити рух тих, що стояли попереду. Ален не став відповідати, а лише мовчки
поглянув вперед. Тільки тепер він помітив, що кожна особа проходила крізь ледь
помітну прозору стіну. В більшості це не складало проблем, та знаходилися й ті,
яких після проходження затримувала варта і відводила в невідомому напрямку.
Коли прийшли черга Алена, він без тіні сумнівів пройшов крізь неї. Та, як
тільки це сталося, над містом роздався звук сурм і жіночий голос оголосив, що
з’явився власник незвичайного геному Перших. Алена оточили солдати Темних, а за
мить навколо нього сформувався бар’єр з ментальних рун Бріа, в центрі яких була
не гексаграма, а октаграма – восьмипроменева зірка. Вони повністю скували його
тіло і намагалися ще й біоауру заблокувати, проте спроби провалилися.
- Меншого й не чекала
від власника геному Перших, – почувся знайомий голос. – Надягніть аркан.
Солдати одразу ж
поспішили виконати наказ Рін і надягнули на руку Алена браслет у формі чорної
змії, спочатку він був трохи завеликий, та як тільки солдати відійшли змія
ожила й міцно оповивши його руку, знову завмерла.
- Не раджу
використовувати біоауру, – мовила Рін, після чого його перемістили в тутешню
в’язницю.
*****************
В новому домі не
було вікон, тому весь час він перебував в цілковитій темряві. Лише відсування
невеликого засува на дверях і погляди вартових
розбавляли тишину. Товсті стіни не пропускали нічого зайвого. Окрім
аркана на руку Алена надягнули ще один браслет у формі скорпіона, очевидно, щоб
подавляти зв'язок з джерелами. В іншому жодних обмежень. Він міг вільно
пересуватися по своїй камері. Це було єдиним заняттям, за яким він і провів
перший день. Наступні два – просто спав і прокручував в голові різні думки. На
четвертий до нього нарешті завітав перший гість.
- Навіщо повернувся?
– без зайвих церемоній запитала Рін.
- І я радий вас
бачити. Я б запропонував присісти, та на жаль, тут мало меблів.
- Все ще зберігаєш
почуття гумору?
- А що залишається
бідному в’язню, – мовив Ален похнюплено.
- Непотрібно було
приходити й залишився б на свободі, – байдуже мовила Рін.
- Ви хотіли сказати:
помирати в Тріксіонському лісі?
- Ти ж вижив, –
насмішкувато мовила Рін.
- Слабка розрада, – в
схожій манері відповів Ален.
- Я роздумували над
твоєю поведінкою і ніяк не можу зрозуміти, що керує твоїм божевільним розумом,
якщо він взагалі є в цій голові.
- Вибачте, принцесо,
але це не в мене проблеми, а у вас; три дні роздумувати, а на четвертий прийти
і запитати.
- Хочеш, щоб я
наказала відрізати тобі язика? – без особливих емоцій запитала Рін. Подібні
допити були для неї рутинною справою.
- Тут і так немає з
ким поговорити.
- Тоді й голова
зайва?
- Її все одно скоро
відрубають, це ж не кімната для почесних гостей.
- Все залежить від
тебе. Виголоси клятву вірності моєму батьку і будеш вільний.
- Якось нелогічно: я
постану перед такою поважною людино, скажу декілька слів й зникну?
- Та як ти смієш?! –
не стрималась Рін. Охоронці, що на той час були за дверима, поспішили зайти, та
вона жестом руки наказала вийти.
- Зморшки швидко
з’являться, якщо будете так сердитись. Не сприймайте все близько до серця.
- Шмаркач, ти хоч
знаєш з ким розмовляєш?!
- Погано ви проводите
набір, так до вас ніхто не піде.
- Подивимось як
заговориш, коли твій рідний вимір зітруть на порох!
- Даремно згаєте час,
– вже холодніше мовив Ален.
- Це ще чому? –
здивувалася Рін.
- А самі як думаєте?
– посміхнувся він.
- Хочеш сказати, що
весь цей час водив мене за ніс? Слабо віриться, враховуючи цей прекрасний дім.
- Як знати, – мовив
Ален задумливо. – Може мені хотілось отримати свій приз.
- В твоїх мріях! –
Рін сама не очікувала, що голос буде настільки різким. – Мене вивертає від
однієї думки, що могла пообіцяти такому як ти, щось подібне.
- Ви розбиваєте мені
серце.
- Я зараз заплачу, –
засміялась Ріна. – В нас є методи, щоб
переконувати тобі подібних.
- Чекатиму з
нетерпінням, а то, признаюсь чесно, – і він прикрив губи долонею, щоб це
виглядало, як виголошення якогось секрету, – тут трохи нудно.
- Чудово, я особисто
займусь твоїм дозвілля, – мовила роздратована Рін.
- Сподіваюсь на ваш
витончений смак, – кинув Ален їй вслід.
*****************
Наступні дні минули
в тортурах і постійних допитах. Вони хотіли зламати дух Алена, підкорити волю.
Кожен день, всього зраненого, його приносили в камеру, де приставлені лікарі
підліковували, щоб на наступний день все починалось знову. В проміжках, між
допитами, до нього приходила Рін й запитувала одне й те саме, та відповідь була
незмінною. З кожним разом йому придумували нове катування. Доходило до того, що
його приводили в один з залів підземелля, де пропонували зробити вибір:
врятувати чергового повстанця приєднавшись до Темних, чи стати причиною їх
смерті. Вироки часто виконували Даріус або Рін. Ален нічого не промовляв в
таких ситуаціях, лише мовчки проводжав осіб, яких спіткала така доля. Поступово
його катам набридали ці ігри й вони починали вдаватися до більш екзотичних
засобів, вводячи в тіло смертельні отрути й просто суміші, що діяли на
свідомість, змінюючи нормальне сприйняття. В купі з темною камерою це мало позбавити
здорового глузду й остаточно зламати. В такому стані його вирішили залишити на
декілька днів.
Переконавшись, що
варта пішла, Ален без проблем вилікував себе й влігся на ліжко. Скоро їхній
план мав вийти на завершальну стадію і він хотів ще раз все обдумати.
Зосередившись, він зв’язався з Захарієм, який перебував на тому ж дереві, де
вони розмовляли вперше.
- У тебе це виходить
чимраз краще, – посміхнувся Захарія.
- Чесно сказати, я не
сильно вірив в успіх.
- Більшість
використовує тільки малу частину дарованої нам сили. Ми ж задіюємо усі сто
відсотків. Тільки власники геному можуть робити щось подібне. Хоча, признаюсь
чесно, навіть мене захоплює розповідь про ваші внутрішні рівні. У нас немає
подібного. Ми, хоч, і в певній мірі, ваші предки, та перебуваємо на іншому
рівні.
- Ви не маєте чогось
подібного, та натомість зв’язані безпосередньо з Ацилут. Ви відчуваєте й бачите
все на куди глибшому рівні.
- Бути втіленням
Ацилут й перебувати в зв’язку – два різних поняття, уточнив Захарія.
- Проте –
нероздільних, – стояв на своєму Ален.
- З цим не
посперечаюсь, – врешті здався Захарія.
- Я й уявити не міг,
що зв'язок з Іскрами можна піднести на такий рівень, – мовив Ален захоплено.
- Твоє реальне тіло
вразливе, тому не слід зловжити перебуванням тут в астральній проекції.
- Знаю, та наш план
скоро втілиться в життя і я хотів дещо запитати.
- Тебе цікавить, чи
існує захист проти цього? – Ален схвально кивнув. – В теперішній формі ти й сам знаєш
відповідь, а щодо фінального задуму, – Захарія на мить замовк. – Для подібного
переміщення не існує перешкод в звичному розумінні, його цілком можна назвати
ідеальною зброє, та є три умови, назвемо це так, ігнорування яких може
призвести до вельми плачевних наслідків. Перша – проходити в покрові Іскри.
Друга – не брати з собою особу, яка тебе недолюблює. І третя – ніколи не
використовуй його проти регіусів або власників геному, якщо не впевнений. На
останньому зупинюся детальніше. Наша сила за межами простого розуміння. Ми
можемо як керувати, так і відчувати зміни в самій суті Всесвіту. Поєднавши
подібне з відповідними реліквіями, отримаєш руйнівну силу, здатну протистояти
навіть подібним переміщенням. На додачу до усього, як я вже говорив: регіуси
здатні перетворювати Світлих на Темних. Вони заразять тебе Пустотою й
дочекаються твоєї смерті або, коли заразиш інших.
- Так, а з цього
місця детальніше. При першій зустрічі ти згадував про це, та я не приділив
твоїм словам гідної уваги.
- Цією особливістю
нагородила їх сама Порожнеча, з якої ми усі походимо. Таким чином вона побажала
повернути Світлих в місце, де вони, на її думку, мають перебувати. Світло, по
своїй природі, ніколи не хотіло підкорятись, воно прагнуло яскраво світити,
розрізаючи темряву. Щоб підкорити бунтарів Темні були наділені особливою силою
– Порожнечею, здатною підкоряти й поглинати Іскри Світлих. За виключенням
першого регіуса, зараз ця сила немає попередньої могутності. А на фоні інших
регіусів – виглядає не більше, ніж чергова техніка, від якої можна захиститись.
Та регіуси постійно шукають шляхи повернути її могутність, щоб остаточно нас
перемогти. А тепер до більшої конкретики. Використовуючи Ацилут Азаріас
звертається до первозданної Порожнечі, а потім встановлює, за допомогою того
переміщення, зв'язок з Іскрою жертви. Під таким натиском прості Світлі не
можуть витримати й одразу здаються, а їхні Іскри поглинає Порожнеча,
перетворюючи на Темних. Інші регіуси використовують трохи складніший спосіб.
Вони не можуть довго утримувати зв'язок з Порожнечою через Ацилут, тому беруть
її невелику частину, у формі так званого астралу Порожнечі, й поміщають в свої
жертви, щоб він поступово поглинав їх. Цей спосіб куди болючіший і не дає
істинних Темних. Через те, що астрал Порожнечі приходить в цей світ зі своєю
свідомістю, він подавляє, а згодом й повністю знищує попереднього власника.
Таким чином він розвивається і стає новою особистістю. З цими змінами приходить
і перебудова фізичної оболонки. Іскра, в таких випадках, стає не більше, ніж
джерелом, з якого черпається сила. Ось в чому полягає непереможність Армади.
Істинні Темні, в її складі, стоять на голову вище не до кінця сформованих
Темних або як ми їх називаємо…
- Демони, – закінчив
за нього Ален.
- Хочеш сказати…
- Саме так. У нас
вони становлять досить вагому загрозу, однак не можуть збільшувати свою
кількість, лише перероджуються, коли фізична оболонка знищена. Побачивши їх тут
я м’яко кажучи розгубився.
- З кожною хвилиною
ми радуємо один одного чим раз кращими новинами, – зіронізував Захарія.
- А від цієї
Порожнечі можна захиститись?
- Сильна воля, що
здатна подавити цю заразу або геном Перших. Через поєднання двох сторін вона
повністю безсила проти нас, в звичному розумінні. Ми можемо прийняти її тільки
добровільно.
- Це й сталося з
іншими власниками геному з числа Світлих?
- А ти вмієш слухати.
Сила – це насамперед емоції. Контролюючи їх – контролюєш і силу. Послабиш
контроль і вона знищить тебе в найвитонченіший спосіб. Тих, про кого ти
говориш, поставили перед вибором, і вони зробили його з честю… Ми довго йшли до
того, що маємо тепер, і шлях цей не завжди був легким. Та не будемо про сумне,
розкажи краще, як у тебе справи на іншому фронті? Не кожен добровільно
погодиться пройти через темниці Темних.
- Поки що все йде за
планом, а там побачимо…
- Хотів би я ще
чимось допомогти.
- Ти й так робиш
більше, ніж достатньо. Непросто довіритись незнайомцю, який захищає твого
ворога. А зараз, вибач, змушений відкланятись, не хочу давати варті докази
своєї живучості.
- Чекатиму на ваше
повернення, – мовив Захарія на прощання.
*****************
Ален знову
повернувся в своє темне царство. Наступні дні він присвятив спостереженням за
містом й Серафіелем, якого також утримували в одній з камер цієї в’язниці. Раз
в день його допитували, та кожен раз він не промовляв і слова. По тому, як його
допитували, Ален сміливо припустив, що його готують до чогось важливого, не
виключено, що до перетворення на Темного. Це виглядало більш ніж логічним, адже
вони не застосували й половини зі своїх методів, а Серафіель, між іншим, був не
останньою людиною в легіоні Захарія. Допити служили відволікаючим маневром, щоб
він не розкусив їхнього головного наміру й не підготувався.
Так пройшло ще три
дні. Четвертий, зі спостережень Алена, мав стати вирішальним. В місті
готувались до якогось великого свята, а що може бути кращим за страту чи
перетворення Світлого. Зайвим підтвердженням став візит Рін. Ален завчасно
підготувався, повернувши рани, що не вилікували лікарі.
- Ти ще живий? –
мовила вона байдуже. Ален застогнав, зображуючи біль. – Ми можемо це припинити в
будь-який момент.
- І позбутися єдиної
можливості залишатися з вами наодинці?
- Ти на диво
бадьорий, після такого, – кинула Рін на нього косий погляд.
- Все завдяки моєму
новому другові.
- Другові? –
здивувалась вона.
- Вибачте, забув
представити його. Він не звик спілкуватися з такими важливими гостями. Так
неввічливо робити? – посварився Ален пальцем на пустоту. – Ще раз прошу
вибачення, йому потрібно попрацювати над манерами!
- Запроси його на
сьогоднішнє свято, думаю, йому буде цікаво подивитися на твою страту, – з
радісними нотками в голосі мовила Рін.
- Така подія,
неодмінно! – підхопився з ліжка Ален й став ходити туди-сюди. – Потрібно
якнайбільше гостей.
Навіть в подібній
пітьмі можна було відчути торжество Рін і її презирливий погляд. Подібна
поведінка Алена була яскравим доказом, що кожного можна зламати, а надто, коли
подібним займаються члени королівської сім’ї.
- Варта! Заберіть цю
жалюгідну істоту з моїх очей і підготуйте до свята.
Ті, не гаючи часу,
підбігли до Алена, схопили його під руки й потягли до виходу.
*****************
Колона з вартових
наближалася до площі, натовп ревів від задоволення, очікуючи на криваве
видовище. Винуватців свята було близько двадцяти, всі з числа повстанців. Серед
них був і Серафіель. Весь зранений, ледве пересувався самостійно. На його руках
були важезні кайдани. Очевидно, для кожного в’язня з силою підбирали окремі
засоби стримування. Варта все підганяла їх. За всім спостерігала імператорська
сім’я на чолі з Азаріасом. Вони розташувалися на спеціальні платформі, високо в
небі. Трансляція, що передавалися по місту і, по всій видимості, інших куточках
цього світу, постійно акцентувала на них свою увагу. Імператор привітно махав
рукою підданим.
Коли Алена й інших
в’язнів доставили на невеликих скляних платформах на місце майбутнього дійства,
натовп стих, готуючись слухати промову імператора. Після стандартного вітання
присутніх і усіх жителів імперії, Азаріас звернувся до повстанців з обіцянкою,
що скоро на них чекатиме подібне, якщо вони не складуть зброю. Після останніх
слів натовп знову вибухнув захопленими вигуками. Імператор кивнув варті і
дійство почалося. Одного за одним повстанців підводили до ката, який огортав
їхнє тіло темним ефіром, після чого усі спостерігали, як поступово загасала
його Іскра. Іноді, щоб розбавити виставу, влаштовувалися бої між в’язнями. Це
ще більше заводило публіку. Алена і Серафіеля залишили на десерт. Ален вдав, що
йому байдуже на все це й став розглядати столицю.
Тепер він побачив
всю велич Дрейкса. Вигляд ззовні й близько не міг передати його краси. Опис
слід розпочати з захисту. Всю столицю оточував височезний мур з десятками добре
укріплених веж з рунами на стінах і невідомою зброєю всередині. Над вежами
нерухомо застигли сфери, схожі на спайаер, тільки на відміну від останніх, ці
були без вільного простору всередині, розписані рунними формулами. Саме з
їхнього розташування Ален й зробив припущення, щодо функцій. Біля брами з
пірсу, і скляних мостів, стояли кам’яні статуї самого Азаріса. Дивлячись на них
можна було подумати, що вони от-от оживуть і зрушать з місця. Скульптори
постаралися на славу. За мурами починалося справжнє різноманіття архітектурних
ансамблів. Т, П і С подібні будівлі поєднувалися з оранжереями різноманітних
форм і розмірів, фонтанами, де вода, немов володіла власним розум, кожен раз
створючи нові фігури й образи. Алеї, що проводили своїми коридорами далі, вглиб
міста, де на зміну всій цій красі приходили куполоподібні вежі, вежі у формі
грибів на шапках-площадках яких розміщувалися скляні купола. Кристалоподібні
вежі з декількома вершинами. Та найнеповторнішими були височезні дерева, на
стовбурах й гілках яких, у вигляді ярусів, розташовувалися будинки лісових
жителів, які переїхали в столицю. Між цими живими будинками були прокладені
мости, через які, усі охочі, могли відвідати сусідів чи просто подорожувати
містом, насолоджуючись його краєвидами. Десятки таверн й крамниць на вивісках
яких постійно висвітлювалася реклама товарів. Як і в Ієроніні, тут на кожному
кроці щось транслювали. Більшість повідомлень зводилися до прославлення імперії
Ріосар, імператора й імператорської сім’ї.
Чим далі, тим
загадковішою ставала столиця. Шум ринків й постійних повідомлень з пропагандою
розбивався об неприступну стіну аристократичних кварталів. Будинки знатних
Темних відрізнялися від інших мешканців столиці. Вони мали форму великої сфери
в центрі, і менших, що з’єднувалися з головною за допомогою повітряних галерей.
Чому саме повітряних? Бо увесь цей комплекс знаходився на відстані близько десяти
метрів над землею. Наявність крил дозволяла їхнім власникам без зайвих проблем
потрапляти всередину, для інших існували спеціальні ліфти або ж вони могли
скористатись спайаерами.
За аристократичними
кварталами знаходилася найголовніша будівля столиці, палац імператора, оточений
казармами солдатів, неперевершеними садами й лабіринтами алей з фонтанами. Та
найяскравішими будівлями, серед всього комплексу, що оточував палац, були
чотири вежі, розташовані відповідно до чотирьох сторін світу. До них вели чотири
мости, навколо яких кипіла чорна рідина. Потрапити в її обійми – означало
попрощатися з цим світом. Її сила нагадувала темний ефір, в первозданній формі.
Навколо кожної вежі був куполоподібний бар’єр, що унеможливлював потрапляння
всередину будь-яким способом, крім вищезгаданих мостів. Кожного, хто дивився на
ці чорні силуети, проймав нездоланний страх. Немов ти стояв перед чимось
невідворотнім, силою, яку не зупинити, як би ти не старався. Вона проникала в
кожну клітину єства, поглинаючи твою волю, як вірус. Дивлячись на них Ален
відчував щось знайоме, але давно забуте.
Тим часом крики
натовпу лунали все гучніше. Криваве дійство наближалось до апогею. Підвівшись
зі свого місця, Азаріас жестом руки наказав публіці заспокоїтись. Потім він
кивну Рін, та одразу перемістилась на місце страт.
- За нашим звичаєм,
ті, кого мають страти в кінці, мають право на останнє бажання! – звернулась
вона до натовпу. – Волі їм, звичайно, ніхто не подарує, – і вона посміхнулась,
її сміх підтримав натовп. – Однак, їх можуть почути товариші, або ж вони можуть
обрати спосіб, яким би хотіли померти. Перш ніж ми вислухаємо їх, я б хотіла
закінчити одну справу, – і вона направилась до Алена. Це, – вказала вона на
нього рукою, – власник найрідкіснішого геному Перших. Зараз я востаннє
запропоную йому приєднатися до імперії Ріосар. Якою ж буде його відповідь?
Вартові штовхнули
його вбік, щоб він підвівся. Ален, вдаючи немічність, поволі встав на ноги.
Азаріас не зводив з нього очей. Навіть на такій відстані Ален відчував чому
його так боялися. Якби він, в даний момент, не стримував своєї сили, то
половина цього натовпу не побачила б наступного світанку…
- Радий за виявлену
мені честь, та з в’язниці моя відповідь залишилась незмінною, – мовив Ален
безтурботно. – Натомість, я хотів би висловити своє останнє бажання, – натовп
ловив кожне його слово. – Я хотів би, щоб принцеса Рін дотримала даного мені в
Тріксіонському лісі слова, – натовпом прокотився шепіт.
Азаріас здивовано
подивився на доньку, яка злегка почервоніла.
- Та як ти посмів? –
зціпивши зуби, пошепки звернулась вона до Алена.
- Останнє бажання
закон! – підбурював натовп Ален.
Азаріас знову
підвівся зі свого місця.
- Якщо це не входить
до заборонених прохань, ми виконаємо останню волю цього хлопця. Тим паче, що
він допоміг моїй дочці вибратись з полону Світлих.
Таке рішення
привело в екстаз натовп. Азаріас не даремно носив титул імператора. Він знав,
як завойовувати серця. Єдиною особою, що не розділяла подібні емоції, була Рін.
Нечувано, щоб принцеса імперії виконувала забаганки Світлого. В ній аж кипів
вулкан роздратування. Та проти волі батька йти не стала й мовчки підкорилася.
- Сподіваюсь ти
помреш в муках, – шепнула вона Алену на вухо.
- Інакше було б надто
просто, – відповів він їй посмішкою.
Їхні уста злилися в
палкому і пристрасному поцілунку. Вона розраховувала на щось миттєве, чергову
подію… та з кожною секундою льодова стіна давала тріщину й вона розчинялася в
його натиску. Почуття, як прилив: то накривали, то знову відступали, залишаючи
тільки незрозумілий слід і пустоту. В той момент Рін, сама того не підозрюючи,
віддала свою долю в його руки.
Та ось мить пройшла і Всесвіт знову повернув їх в свої обійми. Рін дивилась на Алена розгубленим, а хтось збоку, в той момент, навіть міг сказати – переляканим поглядом. Вона не розуміла, що це було. Стіна тріщала, але не падала… Крики натовпу перетворювались на далекій відгомін, що лунав все тихіше. Свідомість поринала в туман. Мить і вона втратила свідомість. Ален підхопив її на півдорозі й поклав на землю. Запанувала мертва тиша, яку порушив дзенькіт від падіння браслетів з рук Алена. Поки розгублені Темні думали, що їм робити, Ален і не менш розгублений Серафіель, зникли з місця страти.