В напівзруйнованому
будинку, серед битого скла і розтрощених меблів, на ледь цілому ліжку мирно
спав молодий хлопець. Видно життя його добре потріпало, адже вигляд мав не
найкращий. Під час спроби повернутися на бік, він смачно привітався з землею.
Подібне спрацювало краще будь-якого будильника. Схопившись на ноги, він став
вивчати місцевість, в якій опинився. Це нагадувало спроби людини згадати своє
життя після амнезії. Коли прилив адреналіну вщух, він сів на край ліжка й
спробував тверезо оцінити ситуацію. Обмацавши кишені на предмет документів,
незнайомець з гіркотою констатував їх відсутність. Рюкзака чи чогось подібного,
у нього не було, тому єдиним шансом щось дізнатись, було знайти ще когось. З
цією метою він направився до дверей, вірніше їх подоби. Переступивши поріг –
змушений був майже одразу пригнутись, спрацювали інстинкти й шосте чуття. В
сантиметрі від вуха просвистіла куля. Часу на роздуми у хлопця не було, лігши
на землю, він перекотився декілька разів і сховався за стовбуром верби, що
росла біля будинку. Притиснувшись якомога сильніше до землі, хлопець став
очікувати завершення бою й молотися, щоб серед однієї зі сторін виявилися
лояльні до його персони люди.
Раптовий силует, що
показався з трави, метрів за п’ять від нього, заставив серце опуститись в
п’ятки. «Кінець», – промайнула думка у хлопця. Та у долі були свої плани. В
сантиметрах, над його головою, просвистіли чергові кулі, вони адресувались
солдату, що наближався.
Майже миттєво
підсвідомість склала картину подій докупи й видала результат. Підхопивши зброю,
що в «уповільненому» режимі падала вниз, хлопець взяв активну участь у знищенні
товаришів того солдата. Так він обрав сторону. Дійство нагадувало одночасно
ейфорію і безумство. Палець невпинно натискав на спусковий гачок аж доки
автомат не констатував закінчення патронів, а слідом його не збив з ніг смачний
удар ноги й дужа статура всією вагою не притиснула до землі. Хлопець зрозумів,
що опиратись марно й здаасяна милість переможців.
- Хлопці, та це ж
наш! – звернувся чоловік до товаришів, що підійшли.
- А я вже думав, що
добавлю ще одного федерата на свій рахунок, – відповів посміхаючись інший. –
Ставай, друже, – і він поспішив подати йому руку. – Бачу твоєму тілу добре
дісталось, – і він окинув його вивчаючим поглядом. – А він точно з наших? –
звернувся він до інших.
- Ти ж знаєш, яка
кара за носіння форми Суверенітету.
- І то правда.
- Тільки чому в нього
таке тіло? Ей, хлопче, що ти тут робиш?
- Я не пам’ятаю… –
невиразно відповів той.
- Амнезія значить.
Ім’я хоч своє знаєш? – в жартівливій формі запитав один зі солдатів, та
відповідь була неочікуваною.
- Ален.
- Ален? Добре ж тебе
контузило, раз двійка почала думати, що має подібне ім’я.
Ален, здивовано
кліпаючи, дивився то на одного співрозмовника, то на іншого. Усі вони були,
немов скопійовані з однієї особи. Високі, кремезні, з розвиненою мускулатурою.
Гарні риси обличчя. Зачіска напівбокс. Одягнені у зелені камуфляжі з рюкзаками
за спиною й автоматами М16 в руках. Лише звання відрізняли їх одне від одного.
У капітана, очевидно командира групи, ще був планшет, на якому виднівся
маршрут.
- Двійка? –
розгублено перепитав Ален.
- Ну, так… – посмішка
зникла з обличчя капітана. – Ще скажи, що не пам’ятаєш з ким воюєш.
- Взагалі-то… не
особливо… – відповів Ален.
- Важкий випадок, –
похитав головою капітан. – Добре, візьмемо тебе з собою, а по дорозі розповімо,
що й до чого. Гляди, може що й згадаєш, а як ні, то по прибутті відправимо в
госпіталь.
Ален схвально
кивнув і група попрямувала по маршруту з планшета.
************************
Під час привалу між
Аленом і військовими зав’язалась розмова. Останні стали пояснювати суть справ.
З їхніх слів утворювалась наступна картина. На даний час воювали дві держави
Федерація Гаргано і Суверенітет Гран. Колись давно це був один народ, та
історія розвела їх різними дорогами. В результаті розділення утворилося дві
держави, зі своїми культурами й традиціями. Лідери країн встановили не те щоб
дружні, швидше добросусідські відносини. Були налагоджені економічні зв’язки й
співпраця у різних галузях. Так тривало недовго.
Бачачи політичне
ослаблення й певні настрої в сусідньому народі, лідер Гаргано вирішив
скористатися цим і повернути частину територій на своє «законне місце».
Домовившись з тогочасним лідером Суверенітету, він почав підготовку до війни.
Спочатку все проходило спокійно і без проблем, та чим ближчим ставав день
здійснення задуму, тим неспокійніше ставало в Суверенітеті. Не бажаючи миритися
з політикою чинного президента народ Суверенітету повстав і скинув його. Щоб не
було сутичок з прихильниками колишнього режиму, і бажаючи уникнути можливостей
обрання подібного лідера, народ вдався до однієї зі своїх розробок, яка
полягала в перенесенні свідомості. Чинне населення й особи після вісімнадцяти,
пройшовши аналіз спеціально розробленої програми, переносили свої свідомості у
відповідно створені тіла. Після цієї процедури кожен отримував номер класу до
якого відносилося це тіло. Всього налічувалось чотири класи. Перший –
аристократи, другий – військові, третій – священнослужителі, четвертий –
фермери. Кожен клас мав чітко визначені обов’язки й своє місце у суспільстві.
Спочатку це викликало шквал протестів, чим і скористалася Федерація,
підтримавши повстанців одного з регіонів. Так розпочалася гібридна війна між
Суверенітетом Гран і Федерацією Гаргано. Інші держави поки утримались від
активної підтримки котроїсь зі сторін, давши їм самим вирішити «конфлікт».
Тому-то загін, який
зустрів Ален, був здивований його словами про ім’я. У Суверенітету були чіткі
правила, щодо цього. Вихід за рамки означав можливий вплив ворога, а це пряма
загроза устрою держави. Забрати індивідуальність, але зберегти державу, ось
головний принцип Гран. Кожен став невід’ємною частиною одного механізму, більше
не було запитань: «А за що мені воювати?» Коли ти маєш що захищати, то будеш
стояти за це до кінця.
Чинний Президент
Зеро робив усе, щоб відгородити решту країни від війни, це йому частково
вдалося, та все ж знайшлися ті, кому вона набридла і вони вирішили змінити
наявний лад. В країні почалися пошуки відповідного кандидата. Усі охочі могли
без проблем винести свою кандидатуру на класовий розгляд і, якщо вона
отримувала більшість підтримки, то цю особу вносили до майбутніх списків
кандидатів. Священнослужителі вже підтримали чинного Президента Зеро, а перші,
другі й четверті ще не визначилися, тому залишалась велика імовірність зміни
лідера. Хоча по словах двійок, з якими Ален розмовляв, виходило, що вони у
будь-якому випадку не будуть висувати свого кандидати. В них тільки один
обов’язок – берегти сон громадян, а все інше турбота цих самих громадян. Багато
повноважень шкідливо в одних руках, та і їх нейтралітет – це гарантія спокою,
незалежно від результату виборів.
Ален уважно слухав
двійок. Кожне слово немов розпеченим залізом карбувалося в його свідомості. З
одного боку він розумів потрібність такого порядку, але з іншого – відсутність
індивідуальностей робило будь-який вибір лише формальністю. Класовою
необхідністю, яка охоплювала тільки потреби одних, а не була загальним рішенням
для усіх. Хоч Ален і перебував зараз в цьому світі, та підсвідомо відчував
якесь відчуження, немов він має щось змінити…
************************
Під вечір вони
добралися до штабу і нові друзі передали Алена в руки медичної служби. Медики
чоловіки не відрізнялися від двійок солдатів, а от жінки, яких він бачив
вперше, були тридцятирічного віку. Гарна, струнка фігура. Три кольори волосся:
чорний, білий і рудий. Середнього зросту, хоча траплялися й високі
представниці, очевидно жінкам зробили певні виключення. Що ж до іншого, то в
усіх був овальний тип обличчя, голубі очі й блідуватий відтінок шкіри. Попри
стереотипи про короткі зачіски, в усіх, без винятку, було довге волосся,
зібране на потилиці або акуратно укладене в певний тип зачіски. Стандартна
форма з відповідними шевронами медичної служби.
Обстеження зайняло
хвилин десять. По закінченню брюнетка двійка констатувала, що з його свідомістю
все добре, а втрата пам’яті лише тимчасове явище. На запитання про тіло вона
відповіла, що потрібне краще обладнання. Заповнивши відповідні документи, вона
передала їх Алену й сказала, щоб він звернувся з ними в штаб, а ті вже, у свою
чергу, направлять його на відповідне обстеження. Подякувавши за все, Ален
забрав папірці й попрямував до намету, в центрі табору. Після короткої доповіді
про мету візиту, Ален став очікувати рішення двійки полковника, якому
підпорядковувався даний полк. Його випадок був не те щоб унікальним, але не
кожного дня доводилося бачити двійку, що так кардинально відрізнялася від
інших. Це було помітно і з косих поглядів солдатів. Якби йому було
вісімнадцять, то це ще можна було пояснити, але в його роках молодь вже давно
пройшла процедуру перенесення. Виключення становили й федерати, в яких було не
чотири моделі, а дві. Що ж до інших країн, то подібне одразу відкидалось. При
перетині кордону його б одразу занесли у базу, а так – жодних відомостей,
чоловік привид.
Полковник виголосив
своє рішення через годину. Алена направили в штаб округу, тобто у звільнену
частину Рубікону, так називалася область охоплена війною. Побоюючись небажаного
розголосу, полковник наказав Алену негайно відправлятися з одним з конвоїв, що
мав доставити для перезавантаження зібрані з поля бою свідомості.
Конвой складався з
двох БТР і одного пікапа з кулеметом на даху. Ален, разом з незнайомою моделлю,
зайняв місце в одному з БТР. Супутником виявився середнього зросту чоловіком в
чорному костюмі. Дивлячись на нього не можна було не помітити аристократичних
манер. Знявши капелюха він ввічливо привітався. Ален відповів стриманим кивком
голови. Поправивши закручені вуса, це виглядало навіть трохи кумедно, через
трикутні риси обличчя, незнайомець обдарував Алена привітною посмішкою і почав
ненав’язливу розмову, щоб вбити трохи часу.
- А ви не схожі на
двійку, – звернувся він до Алена.
- Цей світ повний
несподіванок, – сухо мовив Ален.
- Ну не скажіть, після
дня єдності, ми відкинули усі індивідуальності. Несподіванки зникли разом з
минулим лідером.
- Можливо, – байдуже
відповів Ален. – У нас, двійок, одне завдання.
- А ви вважаєте себе
двійкою? – не задумуюсь запитав співрозмовник. – Перед відправленням, волею випадку, мені
довелося побачити ваше направлення, воно мене зацікавило. Ще не траплялось
ситуацій, щоб двійка була індивідуальністю.
- Ви вважаєте назву
вигаданого імені проявою індивідуальності?
- А ви думаєте, що
воно вигадане?
- Яке ж ще, – стиснув
Ален плечима. – Ви ж самі сказали, що після дня єдності усі відкинули подібне.
- А ви самі, як
вважаєте? Цікаво почути думку, до вашого перезавантаження.
- Будь-яка думка – це
вже ознака індивідуальності… – скоса поглянув Ален на свого співрозмовника.
- Бачу, ви встигли
надивитись пропаганди в таборі?
- Вони ж інформують
про події в Суверенітеті, хіба ні?
- Будь-яку
інформацію, навіть зовсім не суттєву, можна подати під різними кутами…
- Хочете сказати, що
там брешуть?
- Чому ж брешуть?
Швидше подають у потрібному світлі.
- І кому, якщо не
секрет?
- Напевно добре
нічого не знати про структуру навколишнього
соціуму? – засміявся чоловік. – Кому питаєте? Тим, хто знаходиться в
тіні, негласним королям.
- Тобто першим?
- А ви швидко
вчитеся.
- Я одного не розумію,
якщо є розподілення, то кожен може стати першим?
- Якби це було
можливо, то не було б двійок, трійок, четвірок. Це як з новинами, візуально все
добре, та варто трохи копнути й зануришся в зовсім інший світ.
- Тобто тут зробили
видимість?
- В десятку. На той час
ми розв’язали особливу гостру проблему.
- Ми?
- Зеро один з нас.
- Чомусь дивлячись
ролики в штабі у мене склалось протилежне враження.
- Так буває, коли
йдеш проти системи. Та зараз це неважливо, соціум потребує змін, і ми дамо їм
ці зміни!
- І хто ж виступить кандидатом?
- Зараз я дивлюсь на
нього.
Ален закашляв з
несподіванки.
- Вибачте, мені
причулось, що ви вказали на мене?
- Слух вас не
підводить, – спокійно відповів той.
- І навіщо це вам, я
не з вашого кола?
- Тобто тільки це вас
бентежить? – посміхнувся перший і поправив краватку. – У цьому й полягає ваша
особливість. Формально, зараз ви не належите до жодного з класів, ви унікальні,
і на цьому можна гарно зіграти.
- І ви так відкрито
про це говорите?
- А що мені
приховувати? Підсвідомо ви погоджуєтесь зі мною. Навіщо бути рядовим номером,
коли можна стати особливим, чи ви хочете раз за разом проходити переродження,
все життя віддати службі?
- Це служба своєму
народу.
- На запропонованій
нами, ви зможете зробити куди більше. В вашій волі буде зупинити цю війну. Не
завжди ретранслятори є в зоні досяжності передових ліній, смертям властиво
відбуватись…
- А хіба від
Суверенітету залежить, коли настане кінець? Я гадав, що це Гаргано напали на
нас?
- Шановний Ален,
будь-яка держава – це одна велика фірма, працівники якої іменують себе
громадянами. Ми платимо податки, обираємо лідерів, створюємо закони… але суть
від цього не змінюється. Людство довго експериментувало і в результаті прийшло
само до такої моделі управління. Як це буває в бізнесі, коли хтось планує
розширитись чи отримати новий контракт, відбуваються переговори або тендер. Тут
те саме, питання тільки ціни.
- Ви прирівнюєте
державу до чогось подібного? – Ален скептично поглянув на свого співрозмовника.
- Якби це було не
так, то разом з двійками на передовій стояла б решта населення, а так, все
зводиться до простого поняття ціни. Ціни життів, ціни грошей, територій…
Питання лише коли виставлятт рахунок…
- І навіщо я вам? З
таким самим успіхом можна створити унікальне тіло, завантажити в нього потрібну
свідомість, свою, для прикладу, й стати Президентом.
- Справа не в
обгортці, а у вмісті. Народ швидко розпізнає нещирість, потрібно вірити у те,
що робиш.
- І ви думаєте, що я
потрібна кандидатура, звідки вам знати, що я не засланий шпигун федерації?
- Якщо це так, то
частину голосів ви вже маєте, – пожартував перший.
- Чому не залишити
Зеро на посту?
- Він виконав свою
роль, пора рухатись далі. Народ має навчатись, інакше – це загрожує історисчним
забуттям. Потрібно заявляти про себе, щоб нас не забули, давшм поглинути
сильнішим. На перешкоду завжди звертають увагу.
- Тобто, ви все ж за
народ?
- Ми ні за, ні проти.
Ми хочемо контрольований процес. Задовольняти більшість, але не дозволяти їй
виходити за рамки. Кинути кістку, але не втамовувати голод. Ми усі походимо з
цього народу, він, свого часу, підняв нас на вершину й тепер ми хочемо
закріпитись на ній.
- А як же інші? Хіба
вони не заслуговують того ж? Ви ж краще за інших розумієте їх.
- Розуміємо, тому й
не хочемо, щоб вони знищили все. Якщо один ролик здатен змінити думку про
лідера, який вів вас вперед стільки років, відгороджував від війни, то навіщо
подібних осіб допускати на цю саму вершину? Вони зруйнують її… зроблять
вразливою для сильніших. Кожен повинен займатися своїм.
- І навіщо тоді щось
змінювати, система вже створена і функціонує?
- Як я вже казав:
потрібен рух, але за чітко сформованими правилами. Створити привид вибору,
спрямувати думки в одному напрямку. Створити
нову еліту, щоб вона стала стримувальними рамками. Назвемо це природним
відбором.
- Хочете, щоб десять
зупинило тисячу?
- Дай тисячі списи, а
десятьом танк і подивимось хто переможе… Війна буває різною. Чим сильніша фірма
під назвою держава, тим більшими є проценти вкладників. Коли кожен вкладеться й
почне переживати за вкладене, тоді й проект процвітатиме. Але, окрім вкладень,
потрібні й гарні менеджери, от ми, саме такими і являємось. Рідко коли хтось
любить своїх начальників, але усі з радістю отримують зарплату. Однак, вони не
задумуються, як це: керувати сотнями, тисячами… особистостей, які прагнуть
зайняти твоєї місце, потрібно вміти маневрувати серед них і при цьому
залишатись собою.
- І які кроки я маю
зробити на цій посаді? Сумніваюсь, що мені нададуть повну свободу.
- Повною свободою
ніхто не володіє, – поправив вуса перший. – Ви вільні нести свої ідеали, а коли
прийде час вас так само замінять. Народ швидко розчаровується у своїх героях.
- А, якщо захочу
здати Суверенітет?
- Якщо це
суперечитиме нашим планам, то ми приймемо заходи, а якщо ні, то прапор вам у
руки. Часи зараз такі, що подібні маневри робляться без проблем. Прогрес – це
палка з двома кінцями. Свідомості, що ми перевозимо, стануть вірними членами
вашого передвиборчого штабу.
- І вони згодні? Це ж
солдати з передової? – Ален з недовірою поглянув на першого.
- Для цього ми
скористаємось невеликими плодами вищезгаданого прогресу, а далі ви вже
самостійно розпоряджатиметеся наданими вам ресурсами.
- А як зі штабом?
- Там вже все
залагодили, – неоднозначно посміхнувся перший. – А зараз обирайте до кого
зробите першу передвиборчу поїздку.
- Гадаю, найкраще
розпочати з четвірок…
- Розумію, – схвально
кивнув перший. – Ось планшет, на ньому знайдеш необхідну інформацію.
************************
Відповідно до
номерів, кожен клас мав і свою територію проживання, це подавалося під виглядом
етнічної. Центр четвірок мав назву Девельт. Свого роду столиця, навколо якої
розміщувалися села й селища міського типу. Хоча, якщо взяти в цілому, то й сам
Девельт важко було назвати містом, він швидше нагадував селище з розвиненою
інфраструктурою. Тільки ближче до центру міста архітектура характеризувалася багатоповерховими будинками
й простим скупченням, не характерним для передмістя, де сусід від сусіда міг
проживати на відстані більше кілометра. Єдиним фактором, що зумовлював подібне,
була земля. Кожен фермер старався селитись біля своїх полів, щоб зекономити на
паливі й часі. А враховуючи наявні у кожного десятки, а то й сотні гектарів, то
це й зумовлювало подібне планування. Що ж до самих четвірок, то їхні моделі
були молодші від побачених раніше Аленом. Тут переважали молоді чоловіки років двадцяти
шести – тридцяти, і жінки такого ж віку. Поле хотіло молодих, жвавих рук, тому
й не дивно, що ці моделі зробили такими. Серед чоловіків була строга
однотипність: брюнети з більш-менш розвиненою мускулатурою. Гарні риси обличчя,
які прикрашали невеликі чорні бороди. Незмінними супутниками були кепки
найрізноманітніших фірм, футболка або сорочка з закоченими рукавами і потерті
джинси. Щодо жінок, то моделі четвірок відрізнялись від двійок. Серед них не
було такого різноманіття у рості й кольорі волосся. У жінок четвірок була
тендітна фігура, дивлячись на них Ален не міг зрозуміти, як вони справлялися з
настільки важкою роботою. Як і у чоловіків, гарні риси обличчя. Повна
відсутність косметики. Довге, виключно чорне волосся, яке вони збирали у хвостик
на потилиці, або мудрували якусь просту зачіску, якщо був час. Зросту
середнього. Одяг був дечим схожий на чоловічий: довга сорочка з часто
закоченими рукавами, закритий топ, джинси або шорти. Не винятком був й інший
одяг, все залежало від пори року й типу роботи, але вищезгаданий був чи не
найпопулярнішим. Слід ще назвати один характерний елемент їхнього гардеробу –
це ковбойські капелюхи, які набули широкого розповсюдження сам серед жінок
четвірок.
Перед відправленням
в Девельт, Ален і перший заїхали в один з центрів перезавантаження, для
перенесли даних з блоків, що перевозили БТР, в нові тіла. Тепер в Алена була
своя команда, яка складалась з десяти двійок охорони й шести спеціалістів
з-поміж трійок, четвірок і перших. Така комбінація, по словах першого, мала
дати необхідну перевагу вже на старті. Щоб не створювати зайвих приводів для
конкурентів, машини для команди підібрали дешеві й непримітні, мовляв, ми такі
ж, як і простий народ. Закінчивши з приготуваннями, команда відправилась на
першу зустріч.
Проїжджаючи
територією Девельту Ален склав приблизний план дій. Перша його стадія полягала
у розповсюдженні через ЗМІ фейкових новин, про нові закони, які мали на меті
обкласти народ ще більшими податками, забравши більшу частину заробленого.
Далі, він доручив людям, зі своєї команди, провести невелику диверсію,
підпалити декілька ферм, а потім звернутися до постраждалих з пропозицією
великодушної допомоги. Наступною слідувала не менш хитра комбінація.
Представник других мав зіграти роль з’їхавшого з глузду військового, що нібито
повернувся додому, але часті перезавантаження і події в цілому, справили на
нього ще те враження й він вбивав спочатку свою родину, а потім й декількох
поліцейських, що приїхали його затримати. Щоб все виглядало правдоподібно, він
наказав їм залучити до вистави не підставних фермерів, а якусь непримітну пару
з місцевих.
Закінчивши з
роздачею розпоряджень, Ален направився до місцевого готелю. За додаткову плату
він вивідав у швейцара останні новини й був приємно здивований, коли дізнався,
що їх випередили представники Зеро, які збирали ввечері усіх охочих в місцевому
театрі, для оголошення подальших планів президента. Ален вирішив не впускати
такої можливості, наказавши своїй команді пришвидшити втілення озвучених
рішень.
************************
До вечора спокійне
життя Девельта порушила низка подій, що ураганом пронеслася по свідомостях
жителів регіону. Не останню роль в підвищенні градусу зіграли й запущені раніше
фейки. Початок зустрічі команди Зеро з представниками четвірок, яких в залі
налічувалась рекордна кількість, пройшов не у вельми теплій обстановці.
Четвірки не стримували свого обурення бездіяльністю влади. Представник Зеро
намагався заспокоїти натовп, та в нього слабо виходило. Коли становище підійшло
до апогею, несподівано на сцену вийшов нікому невідомий кандидат і запропонував
провести свого роду дебати, між голосом народу, тобто ним, і командою Зеро. Цим
невідомим був не хто інший, як Ален. Бачачи, що натовп вже готовий до його
появи, він вирішив подати все максимально театрально. Команда Зеро спочатку
завагалась, оскільки не знала чого очікувати, та потім все ж вирішила прийняти
пропозицію. Представники Зеро складалися, в основному, з трійок і четвірок,
хоча й траплялися перші, та вони були у меншості.
Перш ніж перейти до
самих дебатів, хочу зупинитися ненадовго на трійках. Одяг яких, як і належало
священнослужителям, являвся собою однотипні чорні ряси. Що ж до чоловік і
жінок, то їх моделі мали вигляд шістдесятирічних. Чоловіки носили короткі білі
бороди, ознаку мудрості, які доповнювало сиве волосся. Округле обличчя, яке
підкреслював різкий погляд. Сухорляве, але напрочуд рухоме тіло, яке, можливо,
без проблем склало б конкуренцію четвіркам на полях. Манера поводження й
постава дечим нагадувала перших, однак трійки не були настільки ярими фанатами
політики. Їхня роль полягала швидше у створенні образу мудрого вибору, вони не
спекулювали фактами, а навпаки – закликали робити свідомий вибір.
Що ж до жінок, то
їхній вік років так на п’ять відрізнявся від чоловічого. А щодо іншого, то це
були жінки з довгим сивим волоссям, якому зрідка надавали темніших відтінків.
Попри це виглядали вони напрочуд молодо, не останню роль у цьому зіграла
відсутність зморшок. Форма обличчя характеризувалась видовженим овалом і
високим розширеним лобом. Жінки, в основному, займали посередні посади. Проте
це не заважало їм мати свою позицію з тих чи інших питань, до якої прислуховувались, навіть більше того,
голоси жінок часто ставали вирішальними.
Опонентом Алена вирішили поставити чоловіка
з-поміж четвірок. Коли учасники зайняли місця, почався обмін запитаннями.
Представник четвірок розпочав.
- Перш за все хочу
привітати свого опонента з висування на такий важливий пост...
- Було б добре почути
це з уст самого Зеро, він не вшанує нас своєю присутністю? – перебив Ален
опонента.
- Президент зайнятий
важливими справами, – стримано відповів той.
- Що може бути
важливішим за спілкування з власним народом?
- Війна, в якій, до
речі, ви, як солдат, також би мали брати участь, – на обличчі четвірки
з’явилась зухвала посмішка.
- Можливо, якби
шановний Зеро припинив займатися своїми справами, то й війна б завершилась
швидше, а то у мене виникає стійке відчуття зацікавлення Зеро у її продовженні.
І ви правильно зауважили, що я був там, і маю намір повернутися, але вже в ролі
головнокомандувача.
Залом пронісся
шепіт. Народ чимраз уважніше ловив кожне слово невідомого кандидата. Пройшов
всього день, з моменту висування, а він вже встиг наробити стільки шуму.
- Головнокомандувача
кажете? То може поясните, як вийшло, що ви так виглядаєте?
Ален чекав цього
запитання.
- Це один з
екземплярів експериментального тіла для розвідки. Я був членом розвід групи,
яку закинули в тил ворога. Наше завдання полягало у виявленні можливих зв’язків
вищого командування армії з федератами.
- Як цікаво, та все ж
не пояснює, як ви стали кандидатом.
- А все просто: мою
групу зачистили, через інформацію, яку ми дізналися там. Мені одному чудом
вдалося вижити.
- Ви ж повідомили в
штабі про амнезію?
- А ви хотіли, щоб я
приєднався до товаришів?
- А зараз все
змінилось? – промовив четвертий, і тут же зрозумів, як грамотно його підловили.
- Щойно ви бачили
зловживання і відверте залякування збоку чинної влади, – звернувся Ален до
присутніх. – Законом передбачена недоторканість кандидатів, але цим людям
неписаний закон, вони вважають себе законом. Вони забирають у нас останнє.
Згадайте тільки нові закони. Четвірки й так ледь не останню сорочку віддають на
благо армії, а що у відповідь?
- Та яка там війна!
Зеро сам її придумав, щоб тримати народ у страху! – почувся голос у натовпі. По
залу було заздалегідь розсаджено спеціальних людей, щоб вони, коли прийде час,
підігрівали натовп.
- А ви хоч один день
були на передовій? – звернувся до натовпу другий, представник команди Зеро.
- А що мені там
робити? Хіба після дня єдності – це не турботи других? Чи ви хочете, щоб
фермери годували усіх, та ще й за вас дармоїдів воювали? Що ви тоді робите на
передовій?
Народ миттєво
підтримав чоловіка, вибухнувши шквалом викриків. Лише жести рук Алена заставили
їх заспокоїтись.
- Мій опонент
заговорив про фронт і я не міг не згадати випадку, чутки про який дійшли до
мене за декілька хвилин до зустрічі. Вони стосуються якраз тих, хто на лінії
фронту. Ви, напевно, також чули про цього другого? – звернувся Ален до
четвертого. – Спершу, йому не надали кваліфікованої допомоги, а потім його
рідним довелося розплачуватись за байдужість чинної влади. Чи поговорімо про
знищенні ферми. Чому влада не поспішає допомагати?
- Зеро не може
встежити за усім, – спокійно відповів четвертий. – Для цього є регіональні
представники.
- Які нічого не
роблять. Чи, щоб довести їхній непрофесіоналізм, потрібно спалити ще декілька
ферм?
Після цих слів
народ вибухнув шквалом обурення. Представникам Зеро не залишалось більше
нічого, як у супроводі охорони покинути зал, а Ален святкував першу перемогу.
************************
Після Девельта Ален
вирішив розвинути перемогу й направився у місце, де Зеро користувався
найбільшою підтримкою, й одночасно місце найбільшого паломництва вірян –
Гараму. Остання являла собою десятки островів, розміщених на річці Днайстер. На
кожному острові розташовувався храм, часто з невеликим господарством, в якому
працювали треті. Щорічно Гараму відвідували мільйони туристів і простих вірян,
які особисто хотіли пройнятись незвичайною атмосферою цього місця, доторкнутися
до старовинних ікон.
Прибувши на місце
Ален не став одразу направлятись до патріарха, а вирішив трохи відпочити в
одному з готелів на березі. Його куратори не скупились, тому вже з перших днів
кампанії у нього був солідний особистий рахунок, витрачати який він міг на
власний розсуд. Інші витрати проходили через довірених перших в його команді.
Опівночі спокій
порушив несподіваний стук у двері. Враховуючи, що просто так його охорона
нікого б не пропустила, то Ален приготувався до розмови з високопоставленим
гостем. Припущення справдились в повній мірі. За мить поріг кімнати переступила
елегантна і вельми поважна дама. Сумнів в тому, що вона була з перших, в Алена
не було. Дорога сукня, модний капелюх. На плечі сумочка дорогого бренду, а від
аромату духів зводило розум не менше, ніж від краси. Не поспішаючи, вона
наблизилась до найближчого крісла, а потім, не дочекавшись запрошення, повільно
сіла.
- Чим зобов’язаний? –
звернувся до неї Ален.
- Хотіла персонально
познайомитися з кандидатом, що наробив стільки шуму, – улесливо мовила вона. Її
погляд нагадував змію, що повільно обвивала свою жертву.
- Ну що ви, моя
скромна персона не варта такої уваги.
- Хто знає. Мої
колеги іншої думки.
- Так ви
представляєте когось? – обпершись на край свого крісла, запитав Ален.
- А вас це дивує? –
зобразила та невимушену посмішку.
- Скоріше – викликає
певні запитання. Я думав перші складають цілісну систему?
- Коли потрібно й
вороги стають друзями, проте зараз не той випадок. Ваш куратор переграв усіх,
обравши вас.
- І ви не знаєте хто
це, – посміхнувся Ален. – Потрапили у власноруч створену пастку.
- Скажемо так, ви
недалекі від істини.
- І чим же я можу вам
допомогти? – Ален не приховував відчуття радості.
- Ми не хочемо війни,
ви частина нашої системи, а значить – це спільна перемога, просто, слід
домовитись, узгодити план подальших дій – називайте, як хочете.
- Простіше кажучи, ви
хочете зберегти свої посади?
- Система існувала
задовго до вас й проіснує далі, ви лише чергова її змінна.
- А, якщо я бажаю
зруйнувати її?
- Навіщо? Сьогодні ви
герой, а завтра злочинець, який зрадив довіру людей. Думка – це непостійне
явище. Сьогодні ви озвучуєте бажане, та завтра це бажане може стати іншим,
проте у вас не буде сил змінити це на свою користь. Ми – це сила, яка потрібна
вам, щоб встояти.
- Або впасти. Не
завжди будівельники правильно розподіляють вагу на опори й в результаті
конструкція падає. Ви старі й ненадійні опори, які, ще й до того, підтримують старий режим.
- І хто ж стане
новими? – насмішкувато запитала жінка. – Неможливо побудувати щось нове старими
методами.
- З ворогом потрібно
битись його ж зброєю.
- Навіть не
заперечуєте?
- Поки немає що. Та й
сумніваюсь, що буде.
- Не боїтеся, що
самовпевненість вас погубить? – запитально поглянула на нього жінка.
- Я боюся, але
іншого. Стати частиною створеної вами системи однотипності. Кому взагалі спало
на думку запровадити ці дурні класи? Створивши ідеальне маскування, ви самі
заплутались хто є хто, я тому живий доказ.
- Можливо, та все ж?
- Я хотів би
зустрітись з усіма зацікавленими у співпраці зі мною.
- Боюсь, що місця
забракне, – посміхаючись, окинула вона поглядом кімнату. – Та я зроблю, що
зможу. Це все, чи ще будуть побажання?
- Цього поки
достатньо.
************************
Зранку усі новини
вийшли з заголовками: «Кандидат від народу готовий роздавати посади в обмін на
підтримку». До гучного розслідування додавався запис вечірньої розмови. В Алена
ці новини викликали лише усмішку на обличчі. «Ви самі викопали собі яму…» –
подумки виголосив він і перевдягнувшись, направився на зустріч з патріархом і
вищим духівництвом.
Після короткої
фотосесії і відповідей на декілька запитань журналістів, Ален, в оточенні
охорони, пройшов всередину резиденції патріарха. Коли усі зайняли місця за
столом з дорогого дерева, оператори повідомили про готовність обладнання. Все
дійство мало транслюватися в прямому ефірі, тому підготовка проходила дуже
ретельно. Першим розпочав патріарх, в короткій промові він привітав Суверенітет
і закликав усіх молитися за воїнів на передовій. Далі слідувало хвилинне
мовчання за солдатами, що не змогли перезавантажитись і відійшли до Творця. По
закінченню патріарх привітав присутніх і, зокрема, чинного кандидата на пост
Президента, а після – запросив до слова Алена.
- Ваше
Високопреосвященство, – злегка нахилив голову Ален. – Шановне панство, що
зібралося сьогодні у цьому залі, – тепер він вже звернувся до інших
представників церкви, журналістів й операторів. – Радий бути присутнім на
такому важливому заході. Хоч церква завжди відділялась від політики й державних
справ, та вона завжди була одним зі стовпів, що підтримував нашу державу.
Сподіваюся, так буде й надалі. А тепер хочу поговорити про наболіле. Зараз наша
держава знаходиться на роздоріжжі й від вибору кожного залежить, яким буде наше
майбутнє. Та нас цього вибору хочуть позбавити, і як би прикро це не звучало,
проте саме церква стоїть біля витоків цієї проблеми. Активна підтримка чинного
Президента і його курсу, призвела до втрати народом даного їм ще Творцем права
вибору. Так, вам не почулось. Саме за підтримки церкви відбувається активна
агітація необхідності продовжувати політику ідентичності. Замість того, щоб
виступати за індивідуальність кожного й непорушність одвічних законів життя і
смерті, духівництво активно користується плодами так званої «класової
рівності». Дорогі машини, кортежі з десятків автомобілів, яхти, котеджі на
подобу цього – це якраз той рай, який вони влаштували собі ще у земному житті. А
як же ті, яких оминули подібні блага? Чому хтось після вісімнадцяти, має
працювати від ранку до ночі, щоб прогодувати сім’ю, відстоювати двадцять чотири
години на добу державну незалежність, а хтось посвячує зброю і цього достатньо?
Особи, які мають бути посланцями миру, святять засіб позбавлення життя. Чи, раз
є системи перенесення свідомості, то й такі неважливі деталі перестали мати
цінність? А як же оці діти? – демонстративно вказав він на двері, що
прочинилися, до зали зайшла група дітей. У кожного з них були певні, як не
фізичні вади, то важкі хвороби. Вони переляканими очима дивилися то на Алена,
то на присутніх. – Чому вони, і їхні рідні, мають вісімнадцять років
поневірятися, аж доки не прийде час завантаження? Чому ви не направите ваші
статки їм на допомогу, чому такі ж, як і вони, прості люди, мають ділитися
останнім, а ви, зі своїх тронів, не бачити тих, кому покликані допомагати?!
- За Зеро! – раптом
по залі луною пронісся голос, а слідом пролунало характерне для таймера тікання
і роздався вибух.
************************
До обіду
рятувальники й пожежники розбирали завали, а поліція допитувала свідків. ЗМІ
кожної пів години повідомляли про загиблих і вцілілих. Та все ж основною
новиною був напад на одного з кандидатів і його чудесний порятунок. Ближче до
обіду вийшла розгромна стаття, в якій один зі журналістів говорив, що голосом
Алена, в той день, говорив сам Творець, це він покарав нечестиве духівництво. З
Алена робили ледь не месію, що прийшов врятувати Суверенітет. Тисячні
демонстрації охопили регіони держави. Люди, мов з ланцюга зірвались, вимагаючи
покарати винних і, зокрема, чинного президента, якому приписували розправу над
тепер вже беззаперечним лідером президентських перегонів. Мовляв Зеро,
передбачаючи імовірну поразку й зміну курсу церкви, вирішив позбутися одразу
двох перешкод. Чинний гарант, звичайно, відхрещувався від подібних заяв і
говорив, що це провокація його конкурентів, та подібне тільки більше
підігрівало обурення народу. Повірити, що хтось хотів підірвати самого себе, було
важко. Доповнювало все й помітне невдоволення серед військових. Нашіптування зі
сторони стало додатковим каталізатором для реакції, що загрожувала от-от
перейти в активну фазу. Боячись військового перевороту парламент зібрався на
позачергове засідання.
В цей час Алена
якраз виписували з лікарні, хоча лікарі й наполягали на додаткових обстеженнях.
Він, і ще декілька представників церкви, що були присутні на тій зустрічі,
відбулися легкими струсом і незначними травмами. Все завдяки розмірам кімнати у
якій вони перебували й тому столу, він взяв на себе більшу частину удару,
врятувавши життя вищезгаданим особам. Інших же представників духівництва,
патріарха й присутніх журналістів, спіткала не така весела доля. Ввечері по
усіх церквах мала відбутися панахида за загиблими.
Після лікарні Ален
одразу ж доручив своїй команді орендувати для нього розкішний пентхаус, а то
набридло їздити по готелях. Пошуки тривали до вечора, а коли завершилися, і
новий господар в’їхав у своє помешкання, то майже одразу змушений був провести
неофіційну зустріч з представниками військових. Осіб було троє у званнях:
полковника, майора і капітана.
- А ви оперативно
працюєте, навіть я, до моменту прибуття, не знав де знаходиться цей будинок,–
пожартував Ален.
- Така вже в нас
робота, – зобразив полковник суху посмішку.
- Так що привело вас
до мене?
- Пропозиція, – не
задумуючись відповів полковник.
- Цікаво, що ж це за
пропозиція? – Ален скоса поглянув на свого співрозмовника.
- Для початку ми
хочемо дізнатись ваші подальші плани. Події в Гарамі дали чітко зрозуміти, яке
майбутнє нам приготував чинний президент.
- Плани, плани… –
Ален вдав, що роздумує. – Перемогти на виборах і стати головнокомандувачем.
- Ви думаєте, що Зеро
дасть вам це зробити? – запитав майор.
- Поживемо –
побачимо, – стиснув Ален плечима. – Я простий кандидат від народу, в мене немає
мільйонів чи війська за спиною.
- Мільйонів ми вам не
дамо, а от, щодо війська, можемо подумати… – мовив полковник.
- Хочете здійснити
переворот?
- Не зовсім
переворот, але готові підтримати вас, в разі загострення або, якщо вирішите
діяти раніше… – полковник ні на секунду не відводив погляду від співрозмовника.
– Ви правильно сказали, що ви кандидат від народу, а ми поклялися захищати цей
самий народ.
- Так і Зеро з цього народу,
ми ж його обирали, чи в критичні моменти йде розділення?
- Коли гарант віддає
наказ знищувати свій народ, він перестає бути його лідером. Та й ви правильно
зауважили про свободу вибору. Утопія має бути одна, а не тисячі копій…
- Хто не чує голосу
німих, почує голос зброї за вікном. І сліпі прозріють, а глухі почують, бо
голос цей нестиме істину. Істину, що говоритиме устами мертвих.
- Гарно сказано, –
мовив майор.
- Головне вчасно, –
скупо посміхнувся Ален. – Я зрозумів вашу позицію, проте хотілось би почути
деталі. Ви готові підтримати мене, але як, щодо перезавантажень? Ви за повне
скасування, чи певні корегування?
- Ви самі дали
відповідь, звертаючись до духівництва. Закони життя і смерті були порушені,
пора їх відновити.
- Добре, тоді зробимо
наступне: як тільки ви вийдете звідси, одразу зберіть прес-конференцію, можете
через підставних осіб, на ній оприлюдніть ось цей запис, – і Ален витягнув з
кишені невеликий записувальний пристрій. – Тут розмова, що тільки що відбулась.
Очі трійці стали
квадратними від здивування.
- Вибачте, схоже, ми
щось не так зрозуміли… – мовив полковник невпевнено.
- Ви все правильно
почули й зрозуміли, Зробіть, як прошу, а решту залиште мені…
************************
Того ж вечора,
акурат перед панахидою по загиблих, Суверенітет сколихнули новини про можливий
державний переворот за участі військових і одного з кандидатів. З інтервалом в
пів години слідувала відповідь Алена, в якій йшлося, що запис правдивий, однак
зроблений він для порятунку тих людей, що прийшли до нього озвучувати
пропозицію Зеро. Події в Гарамі закінчилися не на його користь і він вирішив
смикнути за останні нитки. Ален заявив, що у нього немає розділення, він
однаково горою стоїть за усіх і кожного жителя Суверенітету. Після цього був
заклик не вестись на подібні провокації і закликати чинну владу негайно ж
провести вибори.
Останній слова
справили ефект десятка бомб. Люди по усій країні підтримали його заклик, а, щоб
їх почули, вирішили не ходити на роботу й паралізувати усю інфраструктуру. Це
не могло не відзначитись на фронті, через відсутність постачання, і збях в
роботі систем перезавантаження, серед військових зросла реальна смертність, а
лінія фронту почала стрімко зміщуватись в сторону столиці – Едему.
Сидячи на терасі свого
вже купленого будинку, Ален попивав віскі й насолоджувався плодами своєї праці,
про які кожну хвилину оголошували ЗМІ й соціальні мережі. Переглядаючи черговий
пост, йому раптом сяйнула думка, що варто трохи додати екшену. Покликавши
четвірку, зі своєї команди, він віддав їй наказ через фейкові сторінки
розповсюдити інформацію про необхідність озброєння населення, заради
відстоювання майбутнього вибору. Подібне одразу знайшло відклик у людей, що
бажав крові. В рух йшло все від: саморобних видів, до куплених й просто
обміняних серед кримінальних кругів. Потім все прийняло куди грандіозніший
масштаб. Думаючи, що це сигнал діяти від Алена, військові самі почали
озброювати населення. Масовий психоз досяг тієї точки, що усім вже було байдуже
на війну, що тривала в країні, недавній вибух, який забрав десятки життів,
системи перезавантаження, які могли врятувати становище. Усі ринулись захищати
продиктований їм вибір, уявну свободу й бажання справедливості. Почастішали
сутички між представниками кандидатів. Якщо спочатку все мало характер
словесних баталії, то, коли руки стиснули вагоміші аргументи, вулиці заповнили
ріки крові. Смерть винесла свій вирок, та він застиг на холодних вустах
мертвих, і живі продовжували спроби його почути.
Згодом криваве
святе свободи підійшло до свого апогею і Зеро таки змушений був оголосити про
проведення термінових виборів. Комісії формували з так званих народних рад, які
утворилися шляхом об’єднання прихильників Алена. Не було ні бюлетенів, ні
спеціальних бланків. Учасниками видавали прості папірці на яких вони писали
ім’я кандидата за якого хотіли проголосувати, а потім вкидали до виборчих
скриньок. В цей день не обійшлось без сутичок і спроб сфальсифікувати вибори на
користь чинного президента, принаймні, так думали прихильники Алена. На одній з
дільниць розстріляли жінку, яка випадково взяла склеєний аркуш, а коли
зрозуміла що трапилося, спробувала відокремити пустий. Це одразу ж розцінили,
як спробу фальсифікації й вивівши надвір, розстріляли прямо біля дільниці. Її
чоловік, який дізнався про це, прийшов на цю ж дільницю і підірвав усіх,
включаючи й себе. На інший – розстріляли вагітну, думаючи, що замість живота у
неї заздалегідь підготовлені листки. Якщо явка була низькою або хтось бажав
утриматись від голосування, тих одразу відвідували члени виборчих комісій. І
усе це було приправлено звуками фронту, що все наближався. День волевиявлення
поділив країну на до і після. До – було п’ятдесят мільйонів, після – залишилось п’ять.
Ближче до ночі,
одну з дільниць відвідав сам Ален, щоб віддати свій голос. По закінченні він
спалив скриньку з вкинутими папірцями, аргументувавши це тим, що народ вже
вибрав свого президента. Під постріли й викрики, його рішення підтримали інші
дільниці. В супроводі народної армії, Ален рушив на столицю. Усюди його
зустрічали як визволителя, не усвідомлюючи, що саме ця людина згубила мільйони
життів. Людям було байдуже, вони вибороли свободу, свободу від свого народу…
Від друзів, родичів, побратимів... Як виявилося, все, що їх стримувало – це світ навколо.
Створюючи закони, вони породжували лише беззаконня. Був лише один одвічний
закон – це залишатися людьми, бути вільними душею, а вони продали свою, в обмін
на гоніння за привидами тих, хто був поруч з ними. Не усвідомлюючи щастя тут і
зараз, ніколи не відчуєш справжньої свободи.
«Не надійтеся на князів, на синів людських, в них немає
спасіння» (Пс. 145, 3)
************************
Під рев натовпу, що
обступив президентську резиденцію, Ален зайшов всередину. Рука міцно стискала
Берету, а серце видавало прискорений ритм. Ейфорія трохи вщухла і голова почала
тверезо оцінювати ситуацію. Було навіть трохи іронічно, що впродовж усієї
кампанії всі дії виконувалися чужими руками, а зараз доводилось бруднити
власні. Вся суть демократії й свободи вибору звелася до простого природного
закону: виживає сильніший. Зараз він мав довести, що гідний їхнього вибору.
Хоча, який к чорту вибір. Нав’язане рішення ніколи не може стати вибором, чи
може? Вони ж все-таки, його прийняли, а отже – це і є своєрідний вибір. Як все заплутано
і водночас просто.
За такими думками
Ален відкрив чергові двері. За нами виявилася кімната охорони. Сірі монітори
безперервно передавали картинку з коридорів й інших приміщень. Бігло оглянувши
зображення, він знайшов потрібне. Обличчя Зеро було важко розгледіти з того
ракурсу, що знімала камера, та, що це він,
сумнівів не було. Ще раз перевіривши зброю, Ален вирішив діяти. По
дорозі до цілі його чекав приємний бонус. В одному з коридорів, біля тіла
солдата, що захищав резиденцію, він виявив гранату. Нехтувати такою щедрістю
долі не став і ліва рука одразу потягнулась до холодного металу.
Акуратно
перевіривши, чи двері не замкнені Ален витягнув кільце і жбурнув гранату
всередину. Перечекавши вибух, він не роздумуючи вбіг всередину й зробив декілька
пострілів на добивання. З падінням останньої гільзи на землю, почувся і глухий
звук падіння пістолету, а потім і сам Ален опустився на коліна. Пам'ять річ
капризна і може повернутися у самий невідповідальний момент.
Він стояв перед
закривавленим тілом Рін і не міг повірити власним очам. Підсвідомість сама
заставила тіло підповзти до неї. В’язка червона рідина забарвила його одяг і
руки. Світ закрутився й поплив в тумані. З останніх сил він пригорнув її до
грудей, а потім згадавши про свою силу, став чинити хаотичне лікування. За
декілька секунд це дало результат.
- Нейторі… Виклич Деміурга… – прошепотіла Рін і втратила свідомість.