Ален постукав.
Спочатку відповіла тиша, та згодом почувся шум і двері відчинились. На порозі
стояла Теа, а з-за її спини виглядала Еллі. Побачивши Алена, Теа не стримавши
емоцій обійняла його.
- Ми не так давно
бачились, – пожартував Ален.
- Знаю, але – це
вітання і прощання одночасно, – зніяковіла Теа.
- Теа, неввічливо
тримати гостя на порозі, – зауважила Еллі.
- Ой, вибач, зовсім з
голови вилетіло. Хоча – це ми тут, швидше, в гостях, а ніж він.
- То вершники
розповіли вам про свій намір? – запитально поглянув на них Ален.
- Відправити тебе в табір
ворога? – перебила його Теа. – Звичайно ж! Дурнішого ти ще не робив! – мовила
вона обурено.
- Потрібно
вдосконалюватись, – посміхнувся Ален. – Як ваші справи? – мимоволі він поглянув
на Еллі, та одразу це помітила.
- Якщо ти про мою
нову силу, то все чудово. Рін допомогла з контролем, вірніше – підказала, що
потрібно робити. Гелактіон виявився не таким страшним, як здавалося спочатку.
Хоча, по його реакції – це виглядало більше як послуга тобі. Його дуже
цікавлять майбутні події.
- Ви проходили це
разом?
- Так, Рей не покидав
мене, для нього це було набагато важче… – і Еллі відвела погляд вбік. Очевидно,
спогади були не з приємних. – Зараз він відновлює сили, – останні слова
прозвучали більше як виправдання.
Розрядити незручну
ситуацію поспішила Теа.
- А в тебе як справи?
Прощалися ми за вельми непростих обставин.
- Скажемо так: я
знайшов багато відповідей, але не менше ще залишилось.
- Тобі обов’язково
вирушати туди? – Теа старалася приховати хвилювання, та в неї це погано
виходило.
- Боюся, що в мене
немає особливого вибору.
- Вибір є завжди, –
постаралась Теа бути суворою, однак виходило погано.
- Тільки не в цьому
випадку…
- А що про все це
думає Рін, і чому ти покинув нас тоді? – вдалась Теа до козирів.
- Були на те причини…
– постарався викрутитись Ален.
- Які можуть бути
причини в такій ситуації? – не послаблювала наступу Теа. – Вона собі місця не
знаходить. Ти вже заходив до неї? – запитала вона, і тут же поспішила
відповісти. – Звичайно ж ні. Не перестаю дивуватись твоїй безхребетності.
- Теа… – поспішила
заспокоїти її Еллі.
- Що?! Це чиста
правда! Мати таку силу і не бачити очевидного…
- На очевидне я вже
надивився на Террі Інкогнітій, гарна вийшла зустріч, – холодно мовив Ален.
- Ти про ту особу? –
вже з меншим запалом запитала Теа.
- Ага, запитаєте в
неї, як матимете час, дізнаєтесь багато цікавого… – Ален сам не очікував, що
промовить подібне в такому: не то сердитому, не то байдужому тоні. – А зараз,
вибачте, піду готуватись, – і він поспішив переміститись.
- Тобі не здається,
що це було надто різко? – мовила Еллі.
- Йому корисно,
інакше не дійде. Вони надто вперті, щоб прийняти очевидне…
*****************
Ален з’явився на
даху однієї з веж. Звідси відкривалась прекрасні краєвиди на створений
вершниками світ. Сніг не переставав падати й здавалось, що стало ще холодніше.
Спостерігаючи за сніжинками він ще більше поринав в думки. Вперше, за весь час,
була можливість оглянутись назад. Тепер все ставало ще складнішим і
заплутанішим. На його плечі лягла величезна відповідальність і він не знав чи
впорається. Найменша помилка могла коштувати всього. Тепер, коли він отримав
відповіді, яких так давно прагнув, виявилось, що краще було перебувати в
незнанні. Краще залишати місце для невідомого, а то знаючи все – зародиш тільки
пустоту, яка поглине тебе. Ти стаєш самотнім, весь світ втрачає для тебе сенс.
Він відчував весь світ, був його частиною та водночас, щось всередині не давало
йому спокою.
- Нам слід прощатись,
– мовив Серафіель, з’явившись біля нього.
- Я ж зустріну тебе там?
- Можливо, залежно
куди тебе перемістить, – мовив Серафіель задумливо.
- Третя форма, я так
зрозумів, розірветься одразу ж після мого відходу?
- Так. Тобі більше
непотрібні наставники, – посміхнувся Серафіель.
- Хотів би й я
розділяти подібну думку, – Ален скупо посміхнувся у відповідь.
- Ніколи не
сумнівайся у собі. Подібну силу не дають кому попало.
- Сумнівна
розрада. Рін же повністю відновила твою
пам'ять…
- Навіть не
намагайся, я нічого тобі не розповім, – твердо мовив Серафіель.
- Міг би хоч
натякнути з чим зіткнуся на тій стороні, а то відчуваю себе сліпцем.
- Війна, масштабна і
кровопролитна…
- Ваша?
- Тепер вже наша, –
зітхнув Серафіель, згадуючи минуле. – Ти й сам усе, частково, знаєш.
- Ці знання дуже
неточні. Чому Рін представилась командиром вищих?
- А ти хотів, щоб
вона при першій зустрічі назвала себе принцесою імперії Ріосар? – зіронізував
Серафіель.
- Для мене ці титули
не більше, ніж просто слова.
- На тій стороні вони
важать куди більше, ніж сталевий меч, це ознака сили, колосальної сили. Якщо,
якимось чином, ти пересічешся з її батьком, то краще одразу відступай.
- Настільки сильний?
- Ти ще освоюєшся зі
своєю силою, а це бувалий вояка, на стороні якого тисячолітній досвід. Тільки
одному з нас вдалося вистояти проти нього.
- Захарія?
- Так, перший з
командирів вищих. Про нього, як і про силу батька Рін, складають легенди.
- Якщо він настільки
сильний, то чому ви не перемогли там?
- Навіть такій особі
не під силу зробити все самотужки, у кожного є межа, – задумливо мовив
Серафіель. – Перший регіус не єдина проблема, є й інші, не менш сильні, не
скидай з рахунків, також, і їхніх нащадків. Один Даріус ледь не стер людство зі
сторінок історії.
- Згоден, ситуація
вельми двозначна.
- Не зациклюйся на
цьому. Скоро все стане на свої місця…
- Чому я відчуваю в
твоїх словах прихований сенс?
- Переживання, не
більше, – спробував виправдатись Серафіель.
- Зараз ти в точності
повторюєш поведінку Рін… – не то дорікнув, не то пожартував Ален.
Серафіель нічого не
відповів, лише знову посміхнувся.
- Може все-таки
поговориш з нею? – запропонував Серафіель.
- Відповім як і
вершникам: зараз це марна справа, що закінчиться черговою сваркою. Щоб краще її
зрозуміти, мені потрібно побачити ту сторону.
- Або ж ти просто боїшся…
- Можливо…
- Ален, пора, –
почувся голос Смерті.
- Не сердься особливо
там мене… – Серафіель загадково посміхнувся і потиснувши руку Алена на прощання
– зник, залишивши його розгубленого наодинці.
*****************
В чималій залі крім
вершників нікого не було. Вони сформували квадрат навколо руни з
восьмипроменевою зіркою в центрі, або як її ще називали по-іншому – октаграми.
Формула доволі незвичайну послідовність. Ален ще не бачив нічого подібного.
Вершники кивнули, щоб він став в центр.
- Декілька порад
наостанок, – звернулась до нього Смерть. – Ми все думали чим би тобі допомогли
на тій стороні і врешті-решт вирішили запечатати силу наших реліквій в ці
персні, – вказала вона на печаті вершників в нього на пальцях. – При бажанні ти
зможе скористатися ними. Далі: зараз відчуєш, як тіло німіє й ти повністю
втрачаєш можливість рухатись і розмовляти – це нормально. За нашими даними, між
Гелактіоном і нашим виміром, тобі доведеться пройти стража Воріт Істини, так що
не особливо дивуйся побаченому. Ти не відкриєш їх, лише скористаєшся одним
винятком… Про більше він сам розповість. А тепер до головного, – погляди
вершників мимоволі спрямувались до дверей, що прочинились. На порозі стояла
бліда Рін, було видно, що їй непросто давався кожен крок. Вона поволі підійшла
до руни.
- Знаю, що в тебе ще
залишилось багато питань… – на мить вона замовкла. – Хотіла б я, щоб все відбулося по-іншому…
Мені було боляче не менше, ніж тобі, коли доводилось приховувати правду.
Сподіваюсь, ти зрозумієш і знайдеш сили вибачити мені. На тій стороні ти
зустрінешся зі справжньою мною. Сподіваюсь – це допоможе тобі, – і вона
поцілувала його. – Коли прийде час ти зрозумієш, що з цим робити…
По сторонах
сформувалася ще три руни і Алена оповило сліпуче світло. Кімната, Рін, вершники
– все зникло. Ален хоч і не пам’ятав переродження, проте глибоко всередині
голос говорив, що зараз він проходив щось подібне. Він, немов мчав на шаленій
швидкості через увесь Всесвіт. Поступово рух уповільнювався і до нього
поверталося звичне сприйняття. Він стояв посередині порожнечі, а попереду були
величезні золоті ворота неперевершеної краси, розписані рунами. Усі його
відчуття, немов говорили, що він стоїть на краю, кордоні двох світ. Ален
оглянувся назад і побачив сотні сузір’їв, світло від яких то яскравішало, то
знову згасало.
- А у вас зайняло
багато часу, щоб добратись сюди, – почувся голос з порожнечі.
- Хто ви?! – вигукнув
Ален, і тут же отримав відповідь у вигляді ехо.
- Ви називаєте мене
стражем воріт.
- Я думав – це якась
алегорія, – мовив Ален збентежено.
- Я й сам не люблю
цього визначення, – з порожнечі вийшов старець.
Довга біла борода,
сиве волосся, під лівим оком чималий шрам. Одягнений у важкі чорні обладунки з
накидкою на плечах. За спиною чималий дворучний меч. Зріст під два метри і кремезна
статура говорили, що його вік це далеко не показник слабкості, а всього лише
образ, форма, яку він приймав в тих чи інших випадках.
- Хто ж ви тоді?
- Особа, якій не
байдужа доля вашого світу, – посміхнувся старець, від в Алена пробігли мурашки
по тілу.
- То ви все-таки
страж. Я думав Ворота Істини це єдиний наш захист від головного виміру?
- Називати його
головним означає підносити вище себе. Едем і Земля такі ж головні, як і
Гелактіон. Просто, свого часу, їх розділили. Раніше ці три джерела існували в
одному місці, і являлись ядрами Буття. Та, щодо захисту, ви праві, дізнайся
вони про вас, і ці Ворота довго б не вистояли.
- Виходить, ви
настільки сильні, щоб протистояти їхньому натиску?
- Можливо, а можливо
я лише додаткова опора для воріт… – посміхнувся старець.
- Ви пропустите мене?
- А тобі хіба хтось
забороняв? Це ваша історія, вам її писати.
- Я думав зараз буде
щось на зразок: пройди мої випробування, докажи свою силу.
Старець зайшовся
сміхом.
- Банальщина.
- Вони не справжні? –
висловив Ален раптову здогадку. – Вірніше – це місце лише відображення, ось про
який виняток говорили вершники.
- Одразу два
попадання!
- Чому тоді Даріус не
може використати щось подібне, щоб впустити Армаду?
- Для нього це гра.
Минулі партії були тренуванням перед головною. Він вивчав вас і ваші
можливості.
- З ваших уст це
звучить якось надто просто.
- Хто знає… Не завжди
хочеш жити з бурею поблизу…
- Хто ж ви насправді
такий? – з посмішкою, але водночас не зводячи пильного погляду зі старця, мовив
Ален.
- Дізнаєшся на тій
стороні якщо, звичайно, виживеш…
- Виживу? –
розгубився Ален.
- В цього
віддзеркалення є невелика особливість…
- Я буду самим собою,
жодних образів, – перебив його Ален.
- Люблю спілкуватися
з проникливими особами.
- І чому я не
здивований, вони знали про це.
- Ти й сам
здогадувався. Надто багато неточностей, та й джерела і Терра Ноль розкрили
правду, в яку ти відмовлявся вірити.
- І повертатись назад
вже пізно?
- Не впевнений, що
саме це тобі потрібно.
- Навіщо стільки
складностей?
- Еволюція, дорогий
Ален. Іноді, щоб навчитися – потрібно пройти складними дорогами.
- Чергова загадка?
- Як і все наше
існування. Одна велика загадка, – виголосив старець.
- Тоді почнемо
розгадувати її! – і Ален направився до Воріт Істини, попутно знявши плащ.
*****************
На відстані
декількох десятків метрів від землі летіло п’ять сфер, їх супроводжували
істоти, що візуально нагадували ангелів, тільки на відміну від останніх, в цих
крила були чорні. В голові Алена одразу промайнула здогадка хто це.
Він перебував на
відкритій місцевості, тому його одразу помітили і декілька охоронців
направилось в його сторону. Подумки він перебирав десятки варіантів, як
вчинити. З перших же хвилин вляпатись в подібне. Та рішення прийшло швидше, ніж
він міг подумати. В кілометрі від нього роздалися залпи, за звуком це
нагадувало пронизливий свист. Близько десяти гігантських вогняних стріл
зіткнулися зі сферами. Вони не пробили їхній захист, хоча, в той момент, Алену
здалося, що їм це й непотрібно було, їхнім завданням було опустити сфери на землю,
з чим ті успішно справилися. Зі сфер почали виходити істоти з чорними крилами
за спинами, їх одразу оточили охоронці. Ален завмер на місці, коли побачив
серед них знайоме обличчя. Помилки не могло бути – це була Рін.
Нападники не
послаблювали натиску. Після повітряної атаки, прослідувала наземна. Декілька
загонів ангелів, це без сумніву були вони, їхні білі крила говорили самі за
себе, направилися в сторону Рін і її ескорту. Зав’язалась битва вже на ближній
дистанції. Земля швидко забарвилась у криваві тони. Попри чисельну перевагу
загони ангелів були швидко знищені, хоча й ряди їхні супротивників помітно
проріділи. Ангели почали відступати, супротивники хотіли їх наздогнати й
остаточно знищити, та чергова повітряна атака перешкодила їхнім намірам. Знову
роздався свист, та цього разу замість стріл –
були металеві снаряди у вигляді сфер. При зіткненні з землею, або ще в
повітрі, роздавався спалах і вивільнялась колосальна сила різних стихій, деякі
зі сфер не вибухали, а вели прицільний вогонь за допомогою вивільнення
накопиченої енергії. Хтось майстерно синхронізував атаку зі своєю технікою.
Рін, спочатку
віддавала накази, а потім і сама прийняла участь в битві. Сформувавши навколо
себе покров у формі величезного п’ятнадцяти метрового воїна в обладунках, з
мечем з біо-аури в правій і щитом в лівій руці, вона з легкість відбивала атаки
ангелів. Ален ще не бачив настільки подавляючої сили, саме повітря «наповнилось
свинцем». «Ось вона яка, справжня сила Рін!» – подумки захоплено констатував
Ален.
Здавалось, що це
кінець, та Ален поспішив з висновками. Ангели добре підготувались до нападу,
сила Рін не була для них новинкою. Почулося дрижання землі. Щось масивне
наближалось до того місця. Раптом звуки стихли, подібне затишшя настало й на
полі бою, ангели миттєво перемістились, заливши рештки ескорту Рін в легкому
розгубленні. Десь за хвилину дрижання землі знову відновилось, щось на
величезній швидкості промчало під землею і винирнуло під Рін. Це були дві
сталеві змії гігантських розмірів. Вони обвили покров Рін і, по всій видимості,
почали висмоктувати її силу, перетворюючи у власну. Навіть темний ефір не
допоміг. На допомогу прийшли солдати ескорту, які прийняли бойові обліки. Вони
не знищили змій, лише відкинули тих від Рін, та цього було достатньо, щоб перегрупувати
сили.
Що було на руку
ескорту, то протилежно позначилось на Алені. Змії приземлились акурат біля
нього. Роздумувати: друг він чи ворог, звичайно, ніхто не став, і наступна
атака хвостом дісталась вже йому. Ухиляючись не помітив, як потрапив в табір
Рін. Сказати, що супутники Рін, як і вона сама, були здивовані – це нічого не
сказати. В той момент Ален прирівняли до невідомої екзотичної істоти, воно й не
дивно, людство в той момент ще не зародилось і вони не могли знати хто він.
Ангели, очевидно,
подумали, що Ален – це підмога, і вирішили вислати підкріплення, ним виявилися
гігантські металеві скорпіони, розписані рунними формулами. Кожна їхня кінцівка
була універсальною зброєю, яка збирала природні частинки, а потім атакувала тою
чи іншою технікою. Рін не змінювала свого вигляду і це зацікавило Алена, та
часу на розпитування не було.
У супутників Рін
був не такий великий запас сил, і змії швидко з ними розправлялись, залишивши
після себе бездиханні тіла, що з гуркотом падали на землю. Вони послужили
чудовим прикриттям для Алена, що вирішив поки утриматись від активнішої участі.
Після чергового пострілу скорпіонів, Рін опустилась на коліна. ЇЇ одразу ж
поспішили закрити залишки солдати. Кількість супротивників зростало з
геометричною прогресією. Ангели діяли майстерно, звівши втрати до мінімуму. В
небі роздалися крики драконів. Повітряні атаки замкнули кільце, кожна секунда
наближала ангелів до перемоги. Навіть неозброєним оком було помітно, що сили
Рін на межі. Яскравим доказом цьому стала чергова атака драконів. Цього разу
їхньою зброєю виступив темний ефір, поєднаний з чиєюсь біоаурою. Ален зумів
визначити це за допомогою очей. Від кожної механічної істоти відходили
своєрідні нитки, за допомогою яких і здійснювалося управління і передача енергії.
В порівнянні з цим – некроманти були дітьми.
Схоже, в ту атаку
вони вклали всю зібрану на полі бою силу. Ален вирішив нарешті втрутитись.
Скориставшись силою печаті першого вершника, він сформував в руках лук з
червоного полум’я і поєднавши стрілу Аполлона з проривом – сформував чотири
грані. Невідомо, чи пробив би він той метал за інших обставин, та зараз йому
допомогла накопичена всередині сила. Роздався вибух такого масштабу, що покров
Рін одразу розвіявся, навіть її охоронцям довелося повернутись до простих
розмірів, декого одразу спопелило. Навкруги наступила непроглядна темрява.
Знову настало затишшя, подібне дезорієнтувало обидві сторони. Ален хотів під
шумок знайти сховок та рука, що винирнула з темряви, не дала цього зробити.
Відчуття одразу підказали хто це був.
- Схопити його! –
почулося прямо біля його вуха.
«Як вони можуть
бачити в такій ситуації» – промайнула думка в голові Алена. Він вирішив не
опиратись і дочекатись розвитку подій. Солдати з ескорту Рін надягнули йому на
руки металеві браслети. Ален відчув, як ті намагалися блокувати його силу, та
через поєднання світла і темряви, всі спроби зводились нанівець. Зобразивши
подавлений стан, він мовчки попрямував за охоронцями, що все оточували його.
Стало ясно, як вони могли пересуватись. Перед вибухом Рін зв’язала усіх
нитками, схожими до тих, що керували сталевими монстрами. Пройшовши ще декілька
кроків вони вийшли на невелику поляну, оточену куполоподібним бар’єром. Тут
зібралися залишки ескорту й ті, кого вони супроводжували. Рін одразу підбігла
до конвою й стала оглядати Алена.
- Що ти таке, чому
моя сила не діє на повну?
Ален розгублено
закліпав очима. Схоже, після Воріт Істини сюрпризи тільки починались.
- Ваша величносте,
нам слід відступити! – мовив один зі солдатів.
- Ти з цими помилками
природи? – проігнорувала Рін слова солдата.
- Дякую за порятунок.
Завжди будь ласка, – демонстративно мовив Ален.
- Як ти смієш! –
вигукнув один зі солдатів, і ударом заставив Алена опуститися на коліна.
- Ти справді такий
сміливий, чи дурість перевершує здоровий глузд? – мовила Рін глузливо. – Ти хоч
розумієш хто перед тобою, і в що ти втрутився?
- Якось не було часу
задуматись, – зіронізував Ален.
- Відправте його за бар’єр, не хочу витрачати сили ще й на цей непотріб! – скомандувала Рін.