Капітан корабля не став докучати розпитуваннями й наказав віднести Матвія
до каюти з легкопораненими. Ситуація була й так ясна. Зв’язавшись з
командуванням він доповів про бій і вцілілого солдата. У відповідь отримав
наказ вирушати по стандартному маршруту в порт Енергодара. Там їх перевірять на
наявність гремів і заберуть поранених.
Легкопоранені не зовсім те слово, яке описувало ступінь важкості ран. В цю
категорію корабельні лікарі відносили осіб, які попри серйозні рани, перебували
при тямі і могли, в разі чого, самостійно пересуватись. В каюті налічувалось
чотири ліжка. Судячи з конструкції в минулому вони були двоярусними, проте їх
переобладнали під потреби поранених, яких було не так вже й багато. Всього один
молодик років двадцяти чотирьох – двадцяти шести лежав втупившись в стелю. Коли
санітари занесли Матвія, молодик не подав особливого зацікавлення. Пустий погляд
дав ясно зрозуміти, що цей світ його мало цікавив.
За санітарами забігла лікарка,
швидко оглянула рани Матвія й вколовши знеболювальне, наказала одному з
санітарів обробити рани, а потім перев’язати. Опіків і серйозних травм не
спостерігалось, тому вона не вважала за потрібне приділяти йому додатковий час.
В інших каютах були пацієнти у куди важчому стані.
-
Вурдалаки? –
звернувся молодик до Матвія, коли санітар покинув каюту.
-
Ага… –
постарався він зобразити якомога пригніченіший голос. – Вистежували диверсантів,
а в результаті напоролись на цих, – роздратовано стиснув зуби Матвій.
-
Розумію, – і
він помахав перебинтованою лівою рукою, в якої не було кисті. – Московити
постарались… Контрактники немов з ланцюга зірвались. Їхні звірята тероризують
не тільки живих, а й за мертвих взялися. Підконтрольні їм греми доводять
вурдалак до такого стану, що їм стає байдуже на денне світло. Трощать все і
всіх на своєму шляху, – останні слова пробудили в ньому спогади, які він бажав
забути всіма силами. Зі злості хлопець стиснув здорову руку в кулак. – Наш
загін проводив розвідку в білоруських лісах. Командування хотіло скласти
приблизну карту скупчення вурдалак… – хлопець зробив паузу, збираючись з
думками. Розмова з Матвієм стала для нього способом скинути камінь з душі. – От
тоді ми й зустріли цих тварюк. В них немов сам Диявол вселився. Якби не Даня,
наш командир… Всі б там полягли, – було видно як хлопець ледь стримувався, щоб
не пустити скупу чоловічу сльозу. Розуміння того, що товариші залишились на
полі бою, а ти єдиний вижив, давило невидимим пресом. Списаний матеріал, який і
в буденному житі нікому непотрібний.
Запанували тиша. Матвій не наважився продовжити розмову. Та й що сказати. В
кімнаті немов зустрілись дві протилежні реальності: одна думала, що затемнення
– це краще майбутнє, а інша жила в цьому «кращому майбутньому», і щось воно їй
не сильно подобалось. Незручну тишу порушив Матвіїв сусід.
-
Вибач, щось
я розкис останнім часом. Я Максим, можна просто Макс.
-
Матвій, –
мовив він хриплим голосом, а потім відкашлявшись додав. – На кораблі немає
характерника? Коли мене несли я чув розмову капітана. Не надто безпечно з його
сторони? – постарався Матвій перевести тему на інше.
-
Звична
справа, – байдуже махнув рукою Макс. – Ритуали стали проводитись рідше, от і не
вистачає рук. Кораблі, на подобу цього, завжди направляють в дальні порти, щоб
убезпечити столицю, – а потім немов заспокоюючи співрозмовника додав. – Тут
особливо не розгуляєшся, – натякнув він на гремів.
-
Ти говорив,
що рук не вистачає, а хіба наш фронт єдиний? Я думав московити ведуть
широкомасштабну кампанію, – Матвію було цікаво почути свіжі новини з фронту. До
того він особливо не заглиблювався в поточні проблеми, зосереджуючись на
вивченні історії після затемнення.
-
Схоже про
вас правду говорять: в патрулі ви відрізані від світу, – посміхнувся Макс. –
НАТО доживає останні дні, більшість його членів вже або воює, або готується до
війни. Йде активний переділ територій і сфер впливу, – зітхнув Макс. – Щодо
Азії, то тут декілька гравців: Китай, Росія і Туреччина. Сфери їх інтересів
поки не перетинались, проте триватиме це недовго. Саме тому Ковен і хоче
встигнути відкусити шмат побільше. Зараз вони контролюють більшу частину
колишніх республік. Однак цю хитку конструкцію непросто підтримувати. Ресурси
важко доставляти, не те що добувати. Через це страждають усі сфери. Подібне
простежується в усіх країнах, проте найяскравіше проявляється саме в нашого
східного сусіда, хоча, вже не тільки східного, – натякнув він на окупацію
Білорусі. – Наші тримаються, Коло активно укріплює наявні фортеці й будує нові,
та чи вистачить цього покаже час. Ще й ці фанатики, – в останніх словах
відчулось неприховане роздратування.
-
Святі
лицарі? – уточнив Матвій.
-
Вони самі, –
ствердно кивнув Макс. – Ця зараза скоро розповсюдиться усім континентом, –
останні слова прозвучали з особливим презирством.
-
Вони дають
людям надію, – Матвій сам не повірив, що сказав подібне.
-
Швидше
збільшують число одурманених фанатиків, – відрізав Макс. – Так, вони борються з
гремами й вурдалаками, проте релігія – не той інструмент, який можна довго
контролювати, – схоже Макс був знайомий з ними куди ближче, ніж би йому того
хотілось. – Випалені на кордоні села тому зайвий доказ. Сила манускриптів
приманює тіней. Вони летять на неї, як бджоли на мед. А потім починається
справжнє пекло. І в цьому пеклі народжуються нові монстри, які розбрідаються
усім континентом. Життя не вартує і ламаного гроша, – сплюнув він з досади.
-
Для чого
воювати, якщо не залишиться нікого… – про себе мовив Матвій, проте його
співрозмовник тут же відповів.
-
Бо дурні. В
дитинстві не награлись красивими іграшками, тепер надолужують! – з презирством
мовив він.
-
Хіба раніше
було краще? – з тугою в голосі заговорив задумливо Матвій.
-
Хто знає,
теперішня пам’ять ще та загадка… Можливо й на краще, що від нас забрали ті
технології, а можливо й ні. Що тоді воювали, що зараз, – зітхнув він.
-
Майже всі… –
уточнив Матвій, а потім підвівся з ліжка й попрямував до виходу. – Піду
прогуляюсь.
-
Рекомендую
місцеву їдальню, після сухих пайків пальчики оближеш, – мовив йому услід Макс.
*****************************
Проходячи повз каюти з іншими пораненими, Матвій мимоволі поглянув на
заповнені ліжка. Майже біля кожного була тінь. Греми не проявляли агресії, а
немов спали.
-
Це що корабель
смертників? – не стрималась Оля.
-
І ми на
ньому, – задумливо констатував хлопець.
-
Тільки це
тебе зараз хвилює? – обурилась вона. – Тобі під силу їм допомогти!
-
І
розсекретити себе, – підсумував він подумки. – Вони ходячі батарейки для
гремів. І цей факт не зміниться, як би вони не старались. Приманиш один раз, і
потім не позбудешся, – він немов старався переконати самого себе.
-
Для чого
тоді ми все це затіяли? Щоб мовчки дивитись як помирають люди?
-
Завжди
забуваю яка ти діставуча, – пожартував Матвій, її слова заставили його
ненадовго «прокинутись». – Тільки зробимо все по-моєму, а то не хочеться
добиратись до Кам’яної Могили вплав.
-
Ловлю на
слові, інакше мігрень буде твоєю найменшою проблемою!
*****************************
Проігнорувавши наполегливі прохання лікарів, Матвій більшу частину подорожі
пробув на палубі, насолоджуючись теплим вітром і водяними бризками. Минувши
столицю вони стали наближатись до кінцевої точки – порту Енергодара. Залишалась
надія, що його втручання не знадобиться, хоча, з такою кількістю гремів без
супутніх жертв було не обійтись.
-
Мені
здається чи корабель уповільнюється? – звернулась до нього Оля.
-
Схоже
почалось… – знявши з ланцюжка на шиї перстень, він надягнув його на палець і
попрямував спочатку в рубку управління. Зіткнення з берегом не входило в його
плани.
В коридорах панувало справжнє безумство. Хто мав стійкішу волю старався
заспокоїти товаришів. Лікарі й медичний персонал бігали туди-сюди, колючи
пацієнтам заспокійливі, а декому і снодійне. Греми прокинулись і тепер во всю
бенкетували на борту. Відчувши присутність вартового з ними стався свого роду
екстаз. Дзижчання доводило простих людей до божевілля, в пориві якого вони
вбивали усіх, хто траплявся на шляху. Швидко оцінивши ситуацію Матвій схопив
гвинтівку вже мертвого матроса й відокремивши магазин швидко видобув з нього
свинцеві кулі. Оточивши їх напівпрозорою аурою, хлопець відправив ті в політ.
Три з шести цілей були миттєво вражені. На перешкоді останнім стала тиснява і
раптовий маневр корабля. Справи були кепські тому відкинувши декілька
санітарів, Матвій став максимально швидко рухатись до рубки. На останньому
відрізку його зустрів град куль, які довелось зупинити бар’єром. Хоч його рани
гоїлись куди швидше простих людей, та попередні події все ж залишили відбиток.
Ухиляючись від чергового випаду одного з матросів, він змістив точку опори не
на ту ногу й поплатився ковзанням гострого леза по плечу. «Наступного разу
бронік вдягну!» – подумав сердито й одним ударом відправив нападника в політ,
попутно розчистивши шлях попереду.
Двері рубки були зачинені, тому довелось злегка зіпсувати їх цілісність за
допомогою аури. Рубка зустріла його розтерзаними тілами капітана та його
команди.
-
Схоже в
гремів з’явилась команда підтримки.
-
Цього б не
сталося, якби ти не зволікав, – дорікнула йому Оля.
-
Не будь мене
тут картина б не змінилась. Зловживання безпекою до добра не доводить, – мовив
він присівши біля капітана. – Ці тварюки не прихильники водних процедур в денну
пору, а значить зачаїлись на кораблі, – і він поглянув на розбите вікно. –
Зачищу корабель, може хоч наступна команда виявиться розумнішою.
-
Спершу
зупини, а то не буде що очищати, – натякнула вона на баржі, що пропливали
поруч. Згідно правил вони тримались осторонь подібних корветів, та некероване
судно могло швидко скоротити дистанцію.
-
Здається
капітан встиг раніше за мене, – вивчивши дані приладів констатував Матвій.
-
Тоді підніми
свою п’яту точку й розберись з тим вурдалакою!
-
Це можна.
В коридорах панувала могильна тиша. Останні битви «відгриміли» й зараз
тільки падіння крапель крові порушувало спокій єдиного живого пасажира.
Дослухавшись до звуків Матвій визначив місцезнаходження вурдалаки. Той затаївся
в машинному відділі. Правда поряд з ним був ще хтось. Між невідомим і
вурдалакою розгорілась гаряча битва. Враховуючи відсутність на борту
характерників і вартових, було дивно, що хтось зумів нав’язати істоті
конкурентний ближній бій.
Поява Матвія переломила хід бою. Думаючи, що це якийсь зівака, Макс
відволікся, щоб врятувати того, й пропустив удар вурдалаки. Політ і приземлення
були не з приємних. Сплюнувши трохи крові він вже хотів підвестись, як роздався
свист і металевий гостинець від вурдалаки, пробив легені. Недовго думаючи Матвій
віддячив істоті шаблею в грудях, тією самою, якою до того орудував Макс.
-
Дякую, –
прохрипів Макс.
-
Хотів би я
сказати, що все буде добре… – Макс перервав його на півслові.
-
Ми не діти,
щоб вірити в казки, – і він спробував посміхнутися, вийшло так собі. – В мене
прохання: не дай перетворитись на одного з них.
- За це можеш не турбуватися.