Приклад притиснувся міцно до плеча, а дуло було готове
будь-якої секунди зустріти супротивників стрілами, які ще називали рунними. На
кожен крок йшло по декілька секунд. Матвій старався до мінімуму зменшити шанси
супротивників, хоча тут й заховатись особливо не було куди. Обережно присівши
він підняв камінець і кинув його в напрямку саркофага. Луна від падіння ехом
прокотилась залою, проте ніхто не показався. Матвій прискорився і вже за мить
був біля проходу до свого минулого житла. З моменту «воскресіння» нічого не
змінилось. Та тепер він дивився на це місце з ностальгією. Воно було куди
безпечнішим за світ ззовні. Невже він пролежав тут стільки років? Якщо книги не
помилялись, то вартові використовували тривалий сон для лікування ран.. Якої ж
природи була його рана, що він проспав стільки часу?
Минувши прохід хлопець направився до столу над яким
висіла поличка з книгами. Присунувши ледь цілий табурет, він поклав зброю на
стіл, взяв з полиці першу-ліпшу книгу, й сівши, став вчитуватись в заголовки й
переглядати зміст сторінок. Книгою виявився щоденник офіцера ЗСУ з позивним
Спартанець. В ньому офіцер описував хронологію подій дві тисячі чотирнадцятого
року.
Полиставши
декілька сторінок Матвій на мить відвів погляд від щоденника й задумливо
поглянув на металеве ліжко. Захотілось ще трохи «поспати» й знов прокинутись в
старому звичному світі… Свідомість не хотіла миритись з новою реальністю, і
справа була не в магії чи страху стати бездушною істотою, керованою нестримним
голодом. Він вже був такою істотою. Тільки замість голоду була порожнеча, яку
неможливо заповнити.
Зібравшись з думками він став читати далі. Немов
відчуваючи його терзання, автор дослівно передав слова особи з позивним
Самурай. Ці слова стосувались полоненого бойовика, який звинувачував у всіх
бідах ЗСУ. «Ви точно християни, бо складається враження, що без жертвоприношення ви
свою п’яту точку не піднімете. Допоки не зрозумієте, що бути українцем вигідно.
Держава має платити своїм громадянам, щоб ті називали себе українцями. Ви не
люди, ви «істоти», які здалека нагадують своїх пращурів. Коли підходиш ближче,
то розумієш, що у вас немає душі, лише її імітація. Імітація, яка немає
свободи. Вона зобов’язана бути схожою на оригінал. Проте всі давно забули як
виглядає оригінал. Стільки вже було доповнень, що зображення в дзеркалі
викривилось. Воно стоїть по коліна в крові, тримаючи в одній руці червону
тканину, а в іншій серп з молотом. Проте серп не стинає жовті колоски, а молот
не кує нове майбутнє. Червоні вітрила порвались, спрямувавши свій корабель в
криваву пучину. І тільки «юні матроси», з посивілим волоссям, намагаються
покрутити штурвал у свій бік, щоб човен довіз їх до нездійсненних мрій. Повернув
безтурботну юність й воскресив тисячі українських дітей, які тремтячими руками
стискали той самий серп… в надії прогодувати братів і сестер. А потім міцно
затиснули в долонях молот, що безупину кував зброю проти загарбників, з якими
капітан човна ділив безкрає синє небо… Тільки забули «юні матроси», що саме
вони аплодували стоячи на березі, коли корабель опускався на дно. Забули мить
свободи, піддалися нашіптуванням про новий корабель, який намагаються підняти з
того ж дна. Займіться краще віддзеркаленням, а не дірявим каркасом з неуками на
борту, які намагаються продати квиток в один кінець, для десятків поколінь.
Там люди були добрішими... А зараз ті самі люди подорослішали, зрозуміли що
світ не такий райдужний і в ньому потрібно якось виживати. «Подачок» більше
нема, доноси нікуди писати, а сусіди то залишились…»
Останнім «цвяхом» в свідомість Матвія стала фотографія п’ятьох людей у
військовій формі. Серед них він впізнав й Олю. Молода медсестра привітно
усміхалась стоячи поряд з трьома чоловіками, серед яких він впізнав й трохи
старшого себе. На звороті був напис: «Самураю від побратимів».
По щоках скотилась скупа чоловіча сльоза. Матвій не втримався й жбурнув
щоденник. Після удару об стіну, той впав на ліжко й немов спеціально
відкривався на сторінках поміж які була запхана фотографія. Обхопивши голову
руками він не помітив промінь світла, який розрізав темряву склепу. Олі
набридло чекати й вона вирішила спуститись вниз. Переконавшись, що небезпеки немає,
вона підійшла до нього й поклала руку на плече в знак підтримки. Він вперше
відчув, що не єдиний в цьому світі. Порожнеча стала заповнюватись. Розуміючи
його стан Оля не стала набридати розмовами, в таких ситуаціях важко підібрати
потрібні слова, а тому зайнялась тим, що могло допомогти найкраще – почала шукати фрагменти для утворення
цілісної картини. Картини під назвою життя.
Взявши з полки іншу книжку, вона розгорнула її, щоб прочитати, проте її
призначення було в іншому. Це був сховок для половини персня у формі
переплетеної лози. Дівчина ледь не впустила ліхтарик з несподіванки. Шанс
знайти щось подібне був один на мільйон, якщо не на мільярд. Шанс знайти другу
половинку того, що представляло для неї найцінніший скарб. Вона думала, що
половинка, яка стільки років висіла на ланцюжку в неї на шиї – це єдина річ, що
залишилась від батьків. Згадавши видіння перед входом Оля швидко зняла свою
половинку й поспішила прикласти до іншої з книги. Сліпуче світло на мить
прогнало морок склепу, освітивши дорогу вартовому…
Матвій встиг лише схопити падаючий перстень. Де згасла одна надія – зародилась інша. Оля безслідно зникла, залишивши його наодинці зі спогадами, які стали повертатись з блискавичною швидкістю. Тепер він побачив те ж, що й вона…