- Командний центр, на зв’язку Матвій Хмельницький, код
доступу: три, п’ять, вісім, один, шість, дев’ять. Прошу дозволу на
посадку.
- Командире Хмельницький, вітаємо з прибуттям, ваша
площадка номер три.
- Вас зрозумів, кінець зв’язку.
Попереду показався куполоподібний щит і гостроверхі
вежі Хортиці. Всього за два місці команді техніків вдалося перетворити
невеликий острів у справжнє технологічне диво. З сотнями енергопроводів,
посадковими майданчиками для літаків і доками для кораблів. Роботи ще було
багато, та надійний тил додавав впевненості й вселяв надію на перемогу, якої
так бракувало українцям, після всіх бід й кровопролитних воєн.
Благо на третій платформі вже увімкнули телепорт і
Матвію не довелось блукати вулицями міста. Перемістившись в головну вежу він
вирішив не зволікати й одразу зустрітись з главою Кола, за наказом якого,
власне, й прибув. Поки секретарка доповідала, Матвій вирішив перевірити свій
зовнішній вигляд. Дзеркало в холі чудово для цього підійшло. Наказавши нанітам
створити гребінець, він декілька разів пройшовся ним по своєму напівбоксі.
Закінчивши з цим Матвій провів рукою по обличчі. Колюча щетина дала ясно
зрозуміти, що час залучити персональних цирульників. Випрямившись і поправивши
краватку Матвій констатував, що тепер можна відвідати не тільки кабінет
начальства, а й місцеві бари. Хоча й «екскурсія» місцевими тренувальними залами
не була зайвою, кабінетна робота залишила свій відбиток, якого слід було
позбутись.
Секретарка, яка немов виросла з-під землі, повідомила,
що його чекають. Підійшовши до дверей він декілька разів постукав, а коли
почулась відповідь – рвучко відчинив двері та зайшов в простору залу. Кімната
вражала показною розкішшю. Меблі ручної роботи, картини найвідоміших митців
сучасності, білий ворсистий килим на підлозі... Матвій підійшов до столу в
центрі кімнати й віддав честь. За столом сидів хлопець у чорному діловому
костюмі. Як і Матвієві, йому було не більше двадцяти шести, хоча наніти творили
чудеса, тому вік являвся відносним поняттям після зустрічі з представниками
Сфери.
- Досі користуєшся цим гелем? – пожартував Матвій з
прилизаної зачіски брюнета.
- А ти, як бачу, в доброму гуморі, – підвівшись, він
простягнув Матвієві руку в знак вітання. – Тебе ще не ввели в курс справ?
- Як тільки приземлився – вирішив одразу зазирнути до
тебе. Я думав тебе вже генеральним призначили.
- Я на цій посаді тимчасово, поки верхівка зі Сфери не
повернулась, – посміхнувся той.
- Марно я сподівався отримати зв’язки нагорі, –
пожартував Матвій.
- Ти й сам непогано справляєшся. Абикому не надають
доступ до таємних операцій Кола.
- А я вже думав, що відпочину, – зітхнув Матвій. – Куди
цього разу?
- Ор-Капу.
- І що в ньому такого цікавого?
- Росіяни хочуть випробувати там нову технологію.
- Не знаю, що більше насторожує: суть завдання, чи сам
факт подібних випробувань.
- Час неординарних союзів, – посміхнувся Сагайдачний.
- Легенду вже придумали?
- Так, деталі повідомлять в штабі південного фронту.
- Раз так, то не бачу причин затримуватись.
*************************
Штаб південного фронту розміщувався в невеликому місті
Біліховичи, приблизно за сто кілометрів від цілі завдання. Враховуючи підвищену
секретність, усі дані Матвій вирішив отримати при особистій зустрічі з
начальником штабу, Данилом Нечаєм. Хоч той недавно познайомився з технологіями
й методами ведення війн майбутнього, проте зумів розкласти все по поличках не
гірше аналітиків Кола. З його слів Матвій дізнався про ясир, який мали зібрати
з прикордонних територій. З усіх татарських загонів, що брали участь в цій
авантюрі, мали вижити тільки два. Матвію тактовно залишили місце серед
полонених. Узгодивши деталі, Матвій відправився в одне з сіл, де очікувався
напад татар. Штаб завбачливо підготував для нього будинок, в якому він почав
хазяйнувати, вдаючи з себе простого селянина.
*************************
Подорож тривала вже третій день. Матвія й інших
полонених важко було впізнати. Виснажені від цілодобових переходів, без
достатньої кількості їжі й води вони справляли жахливе враження. Татари, що їх
полонили, не володіли особливими технологіями. Єдиним відгомоном майбутнього,
що раптово настало, були енергопістолети, якими вони вихвалялись при нагоді.
Лише завдяки чималому досвіду Матвію вдавалось стримувати емоції, спостерігаючи
за знущаннями над земляками, яких налічувалось п’ятнадцять. Найбільше
діставалось жінкам, що ледь волочили ноги. Якби в рядах татар не було
колишнього українця, до Перекопу добралась би заледве половина полонених.
Нарешті їхнім мукам прийшов кінець: попереду показався
Перекопський вал і фортеця Ор-Капу. В той час потрапити в Крим можна було
тільки через місто Перекоп. Для захисту цього міста і всього півострова від
«небажаних» гостей з материка було споруджено фортифікаційну споруду –
гігантський вал з глибоким ровом уздовж нього. Вал простягнувся на вісім з
половиною кілометрів. До валу прилягав рів, який заповнювався водою, що
дозволяло невеликим дозорним і торговим судам проходити з Чорного моря в
Азовське.
Вони переправились через міст й під’їхали до масивної
залізної брами. Над нею була висічена з каменю величезна сова – символ
мудрості, безстрашності й пильності. Вона страхітливо дивилася на кожного, хто
в'їжджав чи входив в межі Криму.
Солдати скоса поглянули на полонених, дещо запитали в
татар, які їх супроводжували, а потім відкрили браму й пропустили їх.
Минувши ворота конвой увійшов в місто. Воно вражало
своєю красою та ошатністю:розкішні будинки зі зручними для відпочинку дахами,
величезна кількість мечетей… В центрі міста розташовувався палац хана, оточений
чималими стінами й декількома баштами по периметру. Та усю цю красу
затьмарювали раби, сухі та виснажені. едь переставляючи ноги, вони, мов тіні,
ходили туди-сюди. На них постійно кричали господарі, часто за лайкою чувся
свист масивного батога і якийсь бідолаха падав, не в змозі підвестись. А
вельможі, що проходили повз, тільки посміхались, потираючи свої бороди: це було
звичним явищем для тутешніх країв. Багатії тільки й очікували на нові
екземпляри з ринку, щоб поповнити свої колекції.
Будинок, до якого вони під’їхали, стояв на околиці
міста. Матвія і ще двох чоловіків забрав до себе татарин з українськими
коренями. Назустріч їм вибігла дівчина років двадцяти п’яти й обійняла
чоловіка.
- Батьку, довго ж вас не було!
- Ти ж знаєш, які часи настали, – тепло мовив він. –
Мені ледь вдалося перебити ціну, а то важко уявити, що було б з…
- Були б на волі! – перебив його один з полонених
чоловіків.
- Галери не назвеш волею! – вже холодніше мовив татарин.
А потім звернувся до дівчини. – Покажи нашим гостям їхній новий дім.
- Прошу за мною, – звернулась вона до трійці.
Вони слухняно попрямували за нею. Під вечір
повернулись й інші, їх було троє: двоє чоловіків років тридцяти й старенький
дідусь, хоча він ще бодро виглядав, як на свій вік.
Привітавшись й представившись по черзі, усі сіли
вечеряти. Після нетривалої трапези почалися жваві розмови. Ібрагім, так звали
господаря, розповідав про своє минуле, як ще хлопчиком його забрали з рідного
дому. Та він не здавався й врешті назбирав суму, яка дозволила отримати
свободу. Потім були роки важкої праці. Прийнявши іслам він зміг втілити ще одну
мрію, а саме – купиввласний будинок. Так, колишній раб, став неостанньою людиною
Перекопа й зміг викупляти з неволі земляків. На запитання чому не повернувся
додому, Ібрагім відповідав з посмішкою: «Там мене чекала смерть. А так я зумів
створити свій куточок раю». Схожу думку поділяв дід Павло та ще двоє чоловіків,
що вже не один рік проживали в домі Ібрагіма. На зміну розповідям про минуле
прийшли розпитування про теперішнє. Про гостей з Навий і їхні чудеса не чув
хіба що глухий. Присутні почали перешіптуватись про можливе повстання. Хоч
Ібрагім і володів ширшими знаннями з цього приводу, подібні теми були під
суворою забороною в його домі. Доброзичливців вистачало...
Матвій не брав особливої участі в розмовах, а згодом,
пославшись на втому, й зовсім відправився на дах будинку, щоб побути на самоті.
*************************
Зранку почався розподіл обов’язків, Матвія і Миколу
відправили на ринок купити продуктів. Останній не один рік прожив в домі
Ібрагіма, тому чудово знав місто й тутешні закони.
Йдучи вулицями й не помітили, як потрапили на
невільничий ринок. Видовище було не з приємних: повсюди, мов тіні, ходили люди,
більшість з них були українцями. Коли Матвій дивився на них, в його серці
все сильніше закипала лють.
На невеликі дерев’яні платформи раз за разом виводили
групи людей. Вельможі підходили й оглядали їх, мов худобу, а потім вирішували,
кого і куди відправити. Так тривало від ранку й до пізнього вечора. Лише нічна
темрява дарувала спокій змученим душам.
- Ходімо звідси, – прошепотів Микола.
- Почекай ще трішки…
- Тут немає на що дивитись! – вже суворіше додав він.
Недалеко від них проходила немолода жінка: чи то від
втоми, чи від постійних недоїдань, вона раптом спіткнулась і впала. Наглядач
одразу ж взявся лупцювати її. Матвій не стримався і підійшов до нього. Той
повернувся і став кричати на Матвія мовою, схожою на українську: в нього це
виходило не вельми добре, він ледь складав докупи слова, і якщо б перекласти
все на зрозумілу мову, то це б звучало приблизно так:
- Чого став, волоцюго, теж захотів отримати?!
Матвій проігнорував слова наглядача й допоміг жінці
підвестись. Та стала дякувати за допомогу. Це ще більше роздратувало наглядача,
він не втримався і замахнувся батогом на Матвія, який тільки того й чекав.
Швидким рухом він збив наглядача з ніг. Татарин був приголомшений і став
боязливо відповзати від Матвія. На шум прибігла варта: охоронці схопили Матвія
і вже хотіли забрати з собою, але тут до них підбіг Микола, щось сказав
по-турецьки, й дав одному з солдатів мішечок з грошима. Той радісно взяв його й
разом з товаришами поспішив покинути місце недавнього дійства. Микола взяв
Матвія за руку і повів геть від здивованих поглядів.
- Ти з глузду з’їхав? Наразити всіх на таку небезпеку?!
Ти знаєш, що було б з тобою і всіма нами, якби мені не вдалось все залагодити?!
Ібрагім за вас головою поручився!
- Ти бачив, що він робив?! – вигукнув роздратовано
Матвій.
- Тут таке кожного дня. Ти думаєш, мене не бере злість
через це? Але я змирився, і тобі раджу. Ми нічим не можемо допомогти, тут
Туреччина, а не Україна, бездумною хоробрістю горю не зарадиш.
- Я не хочу миритись з таким!
- Доведеться, інакше не проживеш тут і дня, або
доживатимеш останні дні в ханових темницях.
- Іноді темниці кращі за таку волю!
- Добре, вперед, визволяй усіх, а я подивлюсь збоку! –
на емоціях вигукнув Микола.
Матвій нічого не відповів, лише роздратовано махнув
рукою, не бажаючи продовжувати ідеологічну дискусію. До будинку Ібрагіма
прямували мовчки. Всю дорогу Матвій обдумував подію, що сталася. Зараз в ньому
говорила не холодна розсудливість солдата, а імпульсивна козацька кров. Кров,
що аж кричала від прагнення помсти за століття несправедливості й рік крові
рідного народу…
- Все купили? – звернувся Ібрагім до Миколи, коли вони
зайшли всередину.
- Ні, – сухо відповів той.
- Щось трапилось?
- Я загубив мішечок з грошима, – і Микола винувато
схилив голову.
- Як?! – Ібрагім був куди емоційніший за свого
співрозмовника.
- Напевно випали десь по дорозі, я й не помітив, –
стиснув плечима Микола.
- Нехай… – зітхнув Ібрагім. – Завтра підеш і все купиш,
але цього разу будь уважнішим.
- Добре.
Микола попрямував до дверей, на півдорозі їхні з
Матвієм погляди зустрілись, ніхто не промовив і слова, та вони зрозуміли одне
одного і без них.
- Олександро, в нас ще є з чого приготувати вечерю? –
гукнув Ібрагім.
- В мене дещо залишилось, цього має вистачити.
*************************
Ввечері спокій будинку Ібрагіма порушили дві події.
Перша стосувалась щита, що смарагдовим куполом закрив весь Перекоп. А друга
кривавим відгомоном закарбувалась у свідомості Матвія. Насолоджуючись нічним
небом на даху будинку, Матвій не надав особливої уваги шуму, що донісся з
вулиці. Та врешті його незвичайна тривалість змусила хлопця спуститись по
драбині вниз.
Свічки вже давно не горіли, тому довелось навпомацки
прокладати дорогу до загону з вівцями, оскільки саме на них впала перша
підозра. Та припущення виявилось хибним, і він направився до сараю. Біля дверей
відчув вологу під ногами. Придивившись зрозумів, що це кров. Далі ризикувати не
став, і активувавши лінзи, віддав команду нанітам сформувати два
енергопістолети.
Криваві сліди привели до трьох тіл. Діда Павла і
Миколу впізнав одразу, а от з ідентифікацією третього через рани були проблеми.
Не довго думаючи, Матвій направився до будинку. Вулиця зустріла його гробовою
тишою. Крадучись попід стіною, він дійшов до дверей і неквапливо прочинив їх.
Тепловий сканер виявив тільки три особи, двоє з яких, з огляду на дії,
намагалися прикінчити третю. Непомітно підкравшись, Матвій перетворив пістолети
на мечі й встромив їх в груди нападників. Бездиханні тіла опустились на землю,
так і не встигнувши зрозуміти, від чиєї руки загинули. Матвій вже хотів
запалити свічки, та смарагдове світло з вулиці випередило його, освітивши
кімнати будинку. З його появою роздалися й тихі схлипування. Олександра була
єдиною вцілілою зЗабившись в куток, дівчина всіма силами стиснула простирадло з
ліжка, яке служило їй замість порваного одягу. Матвій встиг вчасно й чоловіки
не зуміли завершити почате, однак їй вистачило й подій «до». Батько й люди, з
яким вона виросла, зараз лежали в калюжах крові, а вона єдина залишилась в
цьому грішному світі. Розуміючи її стан Матвій знову створив пістолет, і
зменшивши потужність, вистрілив паралізуючим зарядом. Коли дівчина заснула, він
обережно взяв її на руки й відніс на другий поверх. Наказавши нанітам відновити
її одяг, хлопець знову повернувся на перший поверх й зайнявся
прибиранням.
*************************
Через щит могили довелося копати недалеко будинку.
Опустивши останню труну, Матвій наказав нанітам поповнити енергію шляхом
поглинання різного роду предметів. Поки ті виконували його наказ, він провідав
Олександру. Дівчина все ще спала й Матвій вирішив привести в порядок думки на
даху будинку.
- Можеш не старатись. Твоє маскування я п’ятою точкою
відчуваю!
- Який серйозний ти став після останньої нашої зустрічі,
– заговорила Еліні, знявши маскування.
- Не бачу причин для особливої радості! – відрізав
Матвій.
- Не сподобалась місія? Невже людей стало жаль? Ти ж сам
погодився на початковий план, – дорікнула йому дівчина.
- Все сказала?!
- Я вже звикла до вашої «високої моралі». Якби хотіли –
відправили б декілька дронів, а так – боїтесь зіпсувати стосунки з можливим
союзником. Ти ще не бачив справжніх подарунків росіян, які так ласкаво
привласнив Хан із його оточенням.
- Ти вирішила добити мене своїми повчаннями?! – сердито
вигукнув Матвій.
- Тихіше ти, а то хазяїна розбудиш, – кепкувала вона.
- З яким задоволенням я б…
- А головою подумати не варіант? – суворо поглянула вона
нього. – Тебе використали як жертовного барана, а ти й радієш, – і вона вказала
на щит, що закривав нічне небо.
- І?
- Ти бачиш тестову версію технології, основне завдання
якої – це збір енергії.
- Енергії якого роду?
- Все живе всередині купола зникне.
- Гарний жарт, – не повірив її словам Матвій.
- Скоро матимеш змогу перевірити мої слова, – вона
байдуже стиснула плечима.
- І ти нічого не зробиш? – з надією запитав Матвій.
- А навіщо? Хіба ти не прагнув поквитатись з татарами?
- Так… Але тут стільки невинних людей, – завагався
Матвій.
- Це війна, всіх не врятуєш, – сказала байдужим тоном.
- Яке ж ти…
- Дякую за комплімент, та не потрібно приписувати мені
чужі гріхи. Ледь не забула, – витягнувши вперед праву руку, вона створила в ній
голографічний передавач, який показав брифінг за участі офіцерів Кола і людей,
серед яких Матвій впізнав й тих двох, що вчинили криваву розправу в домі
Ібрагіма. – Не на тих людей ти працюєш, – дорікнула йому Еліні, коли запис
дійшов до кінця.
- Слід передати запис генеральному секретарю!
- Ага, – засміялась дівчина. – По попі надає за
виконання прямих наказів, – зіронізувала вона. – Схоже, ти не тим місцем
слухав. Їхнім завданням було спровокувати повстання, а потім відчинити ворота
для військ Нечая. Супутні жертви нікого не цікавлять. Вдасться – чудово, ні –
підпишуть черговий договір з ханом. Люди в місті – розмінна монета.
- Тоді якого біса я тут роблю?!
- І тут ми підійшли до найцікавішого. З твоєю допомогою
я хочу змінити все це.
- Яким чином?
- Теперішнє Коло – це поєднання двох фракцій. Одні
працюють на Легіон, а інші стараються зупинити їх. Наслідки їх взаємодії перед
тобою.
- Біс із взаємодією, ці люди й так зазнали немало горя у
своєму житті!
- Щоб ти не обрав, результат один. Спробуєш врятувати
людей – перешкодиш повстанню, покинеш людей – станеш зрадником. Є ще третій
варіант… Відправляйся зі мною.
- Відправлятись куди?
- В час, де все закінчилось... Тільки там ти отримаєш
відповіді на питання, які непокоять твою душу.
- Добре, але спершу врятуємо хоч цю дівчину.
- Боюсь, вже пізно…
- Матвій зірвався з місця, і спустившись вниз,
попрямував на другий поверх будинку. Олександра продовжувала лежати в ліжку. На
її блідому обличчі застигла тінь посмішки. Немов вона знала, що відбудеться й
раділа майбутньому спокою. Перевіривши пульс Матвій з гіркотою констатував факт
смерті.
- Спершу поховаємо її, а потім я відвідаю декого… –
звернувся він до Еліні, що мов тінь, з’явилась за його спиною. Та не стала
заперечувати.
*************************
- Бачу у тебе з’явились нові друзі, – мовив Іван
Сагайдачний після переміщення. – Невже все настільки серйозно? – жартома
запитав він.
- Знищеного міста тобі мало? – не поділяв його оптимізму
Матвій.
- Щось підказує, що воно не головне в нашій розмові.
Тобі вдалося роздобути інформацію про ту технологію?
- Не тільки роздобути, але й на своїй шкурі відчути її
дію! Тебе зацікавить це відео, – і Матвій продемонстрував запис Еліні.
- Ти знаєш подвійні стандарти Кола, – зітхнув Іван. – Не
все виглядає так однозначно…
- Це переступає через усі стандарти! Вони пожертвували
тисячами наших земляків!
- Якщо ти забув, то нагадаю, що ми на війні. А на
будь-якій війні можливі жертви.
- Говориш як справжній політик, – дорікнув йому
Матвій.
- Я розумію, що тобі там нелегко прийшлося, проте
правила гри диктують сильні світу цього. Замінити генерального секретаря можна,
та де гарантія, що новий не виявиться ще гіршим?
- Пропонуєш змиритися з меншим злом?
- Ми так завжди робили. Нові технології і вихід Кола з тіні
нічого не змінили. Моя тобі порада: залиш все як є. Політики приходять і йдуть,
а система залишається.
- І чим ми тоді кращі Легіону та його російських
союзників?
- Тільки давай без цих ідеологічних дискусій. Я можу
показати це відео кому слід, однак в загальній картині воно нічого не
змінить.
- Віддавай найцінніше, а все, що залишиться, – це суха
статистика в черговому звіті…
- Не ту роботу ти обрав, раз задаєшся подібними
питаннями.
- Згоден, час щось змінювати... Був радий побачитись.
Іван не встиг нічого відповісти: його огорнуло сліпуче
світло й він перемістився.
- «Я говорила» ще не пізно сказати? – зняла маскування
Еліні.
- Хочеш щось зробити – зроби це сам…