Очі поволі звикали до темряви. Хоча «звикали» було не
зовсім правильним словом. Тут би краще підійшло: вони чимраз краще бачили в
ній. Хоча поки що спостереження обмежувались лише прогнилими балками стелі.
Тіло ще слабко реагувало на команди хазяїна. Навіть на легкий поворот шиї
потрібні були колосальні зусилля, тому хлопець терпляче очікував, коли пройде
оніміння. Голос всередині нашіптував, що подібне з ним не вперше, проте
свідомість не давала чітких відповідей. Спогади хтось заховав за непроглядним
туманом. Нарешті пальці рук стиснулись в кулак, а за ними ознаки життя подали й
ноги. Повільно обернувшись на бік молодий чоловік став розглядати кімнату.
Підозри про госпіталь, чи щось подібне, не справдились. Отже, його стан, швидше
за все, мав іншу природу походження. В приміщенні було холодно й пахло цвіллю.
Це більше нагадувало землянку або погріб, чим кімнату будинку. Відсутні вікна,
з меблів лише невеликий дерев’яний стіл, що немов вгризався в стіну, над ним
височіла поличка з книгами на яких майже не було пилюки. Це спостереження
привело до думки, що за ним все ж хтось доглядав, проте де ця особа? Чому
постіль виглядала так, ніби їй з добрий десяток років. Чому немає лампи чи
свічки на випадок, якщо «пацієнт» прокинеться. Чи розрахунок був на його зір.
Чим більше хлопець старався проаналізувати ситуацію, тим більше віддалявся від
істини. Туман навколо спогадів став все густішим.
Різко піднявшись з ліжка він ледь знову не опустився в
його обійми через запаморочення. Обпершись на металеву спинку ліжка він постояв
так декілька секунд, а потім направився до дверей, вірніше арки з кам’яною
плитою в центрі. На плиті були витесані святі, проте хто конкретно не міг згадати.
«Що за дивна архітектура?» – промайнула думка в голові хлопця. Обстежуючи
руками плиту в пошуках механізму, для відкривання, в голові знову
запаморочилось і він обперся на фігуру одного зі святих. Почувся гуркіт і плита
почала від’їжджати в бік. Радість від знахідки була недовгою, оскільки наступна
кімната виявилась склепом. Відносний спокій змінився могильним холодом, який
«зігрів» його тіло краще найтеплішого вогнища. З уст хлопця ледь не вирвалась
лайка, проте зібравши залишки останньої хоробрості, він направився до сходів,
що вели назовні. Як би він не старався, проте очі самі стежили за саркофагом, в
центрі склепу. Відчуття були загострені до максимуму, зараз найменший шерех міг
заставити його серце вистрибнути з грудей. Щоб хоч трохи заспокоїти нерви, ліва
рука не відривалась від прохолодної стіни. Нарешті омріяна свобода. Видихнувши
полегшено хлопець став роззиратись навкруги. Сяйво сріблястого повного місяця
чудово допомагало побачити хрести й надгробні пам’ятники, що встигли зарости
бур’янами й травою. Чомусь саме остання деталь збентежила свідомість найбільше.
Це виглядало неприродним. Нехай одна, дві, десять могил, проте не всі разом.
Люди немов забули про них, або щось змусило їх забути... В пам’яті раптом
зринули спогади про місто Прип’ять. Щось тягнуло його туди, проте свідомість не
давала чітких відповідей. Відчуття підказували, що з цим місцем його
пов’язувало набагато більше, ніж «просте» лежання в склепі, як би банально це
не звучало.
Бродити нічними околицями не дуже хотілося, місцеві прийняли б, в кращому випадку, за алкоголіка, а з такими не особливо церемонилась міліція. Краще вже було перечекати тут, аніж декілька діб просидіти у витверезнику. Можливо в тих книгах він знайде підказки. Хоча, з іншої сторони – потрібно зігрітись, а то подерті штани й закривавлена сорочка не сильно зберігали тепло. Різкий погляд впав на сорочку. Червону деталь він якось випустив з поля зору. Ризик, що хтось може захотіти закінчити розпочате, ріс з геометричною прогресією. Відклавши прочитання книг до кращих часів, він попрямував поміж могили до найближчого населеного пункту. Цвинтарі зазвичай будували на їх околицях, а тому шанс зустріти живих був високим, можливо й одежу вдасться роздобути.