Коли
Ейден зайшов в кімнату, Аріна сиділа на дивані, й підперши голову рукою,
перетравлювала інформацію з Хронік.
-
Що тепер? –
машинально запитала вона.
-
Прогуляємось, –
відповів Ейден з притаманною йому байдужістю.
Тепер
Аріна дивилась на нього по-іншому. Час – до, став тінню, віддзеркаленням, що
видавало бажане за дійсне…
-
Хто ти? –
прошепотіла вона. – Чому обрав мене?
-
Це тебе слід
запитати чому, – пожартував Ейден. – Сама ж попросила про допомогу, чи вже
забула?
-
Я… – завагалась
Аріна, а потім згадала фрагмент з книги, де йшлося про смерть в Кубах. – Є
шанс, що мій батько може бути живий?
-
Складне питання,
враховуючи його силу і причину смерті.
Тьмяний
промінчик надії, що встиг освітити її серце, тепер остаточно згас.
-
Краще б тоді в
лісі… – та Ейден не дав їй договорити.
-
Померти завжди
встигнеш, в корпорації ще залишились люди готові піти за тобою. Не хочеш жити
заради себе – живи заради справи батька, він життя віддав за неї. Погоджуюсь,
що не усі його методи й вчинки були ідеальними, проте усі ми не без гріха.
-
Після почутого сумніваюсь,
що можливе якесь життя, – відрізала дівчина. – Ми пішаки у ваших іграх.
-
Тільки в пішаків є
одна особливість, вони можуть піднятись нагору й зайняти місце головних фігур.
Тобі вирішувати, що ти за фігура. Моя пропозиція в силі, – і він простягнув їй
рук.
Аріна
з недовірою поглянула на неї, та потім раптовий внутрішній імпульс заставив її
схопитися за протягнуту соломинку. Не встигла опам’ятатись, як вони вже
перебували в скляній вежі, з якої відкривались краєвиди від яких завмирало
серце. Вежа являлась частиною величезного міста у формі шестипроменевої зірки
над якою височів величезний купол. Він то й не давав колосальній масі чорної
води проникнути всередину й затопити це архітектурне чудо. Хоча вода була не
єдиною небезпекою, вона вже змирилась з незвичайним гостем у своїх надрах, а от
інші її жителі, були не такими дружніми. Час від часу з темряви виринала
зубаста пащека, або десятиметрові щупальця, що перевіряли на міцність купол.
Аріна з острахом і захопленням спостерігала за їхніми діями. Після кожної атаки
купол світився незвично яскраво, що й відлякувало нападників. Дівчина мимоволі
задумалась, що могло виступати джерелом живлення для всього цього. Немов
прочитавши її думки, Ейден перемістив їх назовні, Аріна не одразу зрозуміла, що
вони левітували в повітрі. Вказавши пальцем кудись вгору, він разом відповів на
декілька її запитань. На вершині вежі, в якій вони перебували до того,
знаходилось невелике ядро, оточене чотирма кільцями, що постійно обертались
навколо нього.
-
Що це? – ледь
вимовила Аріна. Враховуючи, що перероджені жили за рахунок поглинання різного
роду енергій, то вона швидко оцінила потенціал ядра перед собою, він був
безмежним.
-
Це ядро Землі з
Сингулярності. Простіше кажучи – минулого дому людей. Зараз воно захищає це
місто. Вірніше те, що від нього залишилось. Його назва Nova, в минулому тут
навчались люди з усіх Кубів.
-
Я вже стільки
наслухалась про ці Куби, проте ще не бачила жодного.
-
Куб… – задумливо
мовив Ейден. – Для наочного прикладу слід переміститись на материк.
-
До Колосів? –
налякано поглянула на нього Аріна.
-
Швидко вчишся, –
посміхнувся Ейден. – Не хочу привертати зайву увагу до цього місця, тому
скористаємось терміналом. Подорож не займе багато часу, – підбадьорив він її.
Терміналом
являлась чимала еліпсоїдна будівля зі скляним дахом, на околиці міста. Від неї
відходив тунель, який губився в безкраїх чорних водах. Було дивно, що його ще
не зруйнували ті монстри. Пройшовши декілька зал терміналу, вони вийшли на
перон. Здавалось, що всередині тунелю існувала сила, яка змінювала сприйняття
часу й простору, адже вигляд ззовні не йшов в жодне порівняння з внутрішнім.
Упродовж усього шляху його розділяла скляна перегородка, по обидві сторони якої
були прокладені колії для поїздів. Другого поїзда Аріна не побачила, тому сміливо
припустила, що змія з двадцяти вагонів, зробивши круг, поверталась в термінал.
Ейден не роздумуючи зайшов в перший вагон, дівчина з острахом наслідувала його
приклад. Як тільки двері зачинились, їхній вагон відділився від решти й поїзд
рушив. Всі дії тривали лічені секунди, Аріна не встигла оговтатись, як двері
знову відчинились і перед нею постала п’ятдесяти метрова стіна.
-
Це все, що
залишилось від Вавилону, – випередив її думки Ейден, вказавши на
напівзруйновані дерев’яні будинки і один ледь працюючий ефіріон.
-
Ти обіцяв
пояснити, що таке Куби.
-
Зайди в будь-який
будинок, – порадив Ейден.
Аріна
з недовірою поглянула на нього, та все ж прислухалась до поради, і схопивши
ручку дверей одного з будинків по сусідству з терміналом, зайшла всередину.
Спочатку її зустріла непроглядна темрява, та потім, немов по велінню чарівної
палички, темрява перетворилась на невелику ферму з декількома гектарами ораних
земель.
-
Залишкова пам'ять
від попередніх власників, – почувся голос в неї за спиною.
-
Залишкова пам'ять?
– розгублено перепитала дівчина.
-
Ага. Зараз ми
перебуваємо в мікросвіті, створеному шляхом зміни форми темної матерії.
-
А тепер доступною
мовою, – насупила губи Аріна.
-
Темна матерія – це
полотно Всесвіту. Ми взяли його частину й створили новий мікросвіт. Направляючи
енергію ефіріонів, ми можемо керувати всіма процесами всередині. Цей контроль
подібний Дарам.
-
Тобто –
наночастинки?
-
В десятку.
Пройшовши через ті двері, твої наніти стали частиною цього світу. Якби це
зробив хтось інший, то цей світ спрацював би подібно нашим Дарам.
-
Тобто, в Кубах
люди існують в якості наночастинок, тобто фрагментів. Смерть – це розрив
фрагментальних зв’язків?
-
Абсолютно вірно, –
виголосив Ейден задоволено. – Якщо залучена при розриві сила велика, то
фрагмент неможливо відновити, тоді-то й наступає реальна смерть.
-
Ці будинки
пов’язані між собою?
-
Раніше були, зараз
енергії мало.
-
Та стіна?
-
Вавилон розділений
на шість секторів. Кожен сектор захищає стіна. Зараз ми знаходимося в центрі
міста.
-
Чому все має такий
вигляд?
-
Чому? Портал, –
скомандував Ейден, їх тут же перемістило назовні. – Через них, – і він
демонстративно підняв палець вгору, вказуючи на патрульні кораблі, що саме
пролетіли над ними. – Битви ідуть як ззовні, так і всередині. Ми не могли
ризикувати Nova – центром управління Кубами, тому Вавилон захищали тільки
ефіріони. Як виявилось, цього було недостатньо... В результаті цілою залишилась
тільки центральна стіна і напівзруйновані поселення.
-
То в інших
секторах господарюють Колоси? І якщо я правильно зрозуміла, то Вавилон перша спроба
жити ззовні?
-
І одразу два –
так. Ті Куби, де зараз проживають люди, ще на початку були тимчасовим рішення,
та в результаті тимчасове перетворилось в постійне, – зітхнув Ейден.
-
І зараз ви
вирішили відновити Вавилон, я правильно зрозуміла?
-
Вірно.
-
Що з Nova?
-
Стане ресурсом для
відновлення Вавилону.
-
Хочеш підняти над
містом купол? – запитально поглянула на нього Аріна, натякаючи на ядро Землі.
-
А ти швидко
вчишся, – посміхнувся Ейден. – Він захистить від повітряних атак, а стіни
зупинять Колосів.
-
Чому не перенести
базу на Nova?
-
Скільки
протримається місто з Колосом всередині?
-
Логічно, –
задумливо мовила Аріна.
-
Та й Вавилон
потрібен, щоб проводити наземні операції з пошуку Кубів.
-
Тобто…
-
Ага. Ми поступово
збиратимемо Куби й переноситимемо їх жителів сюди. Так уникнемо незваних
гостей.
-
А як же ті люди,
що намагалися захопити мою корпорацію?
-
Тіні. Вони чи не
найголовніша причина, чому я не хочу використовувати Nova за прямим
призначенням. Роблячи все поступово ми заставимо частину їхніх сил добровільно
відступити.
-
Припустимо, що все
вдасться, а як бути з ресурсами, соціальним розгалуженням? Якщо я правильно
зрозуміла, то Вавилон поєднає десятки епох.
-
Частину ресурсів
добуватимемо з тих же Кубів, іншу з Етеру, а решту вироблятимемо самі.
-
А Вавилон зможе
помістити таку кількість людей? – засумнівалась Аріна. – Навіть з врахуванням
поетапності задуму.
-
Резонне
зауваження, – задумався Ейден.
-
Люди просто
перейдуть з одної клітки в іншу.
-
Пропозиції?
-
А якщо створити ще
декілька подібних міст? Вавилон стане столицею, а Nova не знищувати.
-
От тільки
наскільки б сильним не було ядро Землі, проте і воно має свої границі, – мовив
Ейден.
-
Ефіріони ж якось
стримували натиск, в минулому? Та й з кожним віднайденим Кубом тиск на основне
ядро зменшуватиметься, – навела останні аргументи дівчина.
-
Все одно
ризикований план. Від одних супротивників ми захистимось, а от Колосам байдуже
на купол.
-
Забуваєш про
носіїв коду сайфер. Або так, або Куби захоплять супротивники.
-
Якщо діяти згідно
з твоїм планом, то Nova одразу залишиться без захисту, адже ядро переміститься
в Вавилон.
-
Також вірно, –
задумалась Аріна.
-
Модульна система.
Додати ще один сектор, – розмірковував вголос Ейден.
-
А це може
спрацювати. Принаймні вигляд матиме ще той! – захоплено мовила Аріна. – Однак,
як бути з захистом, хоча… – раптова здогадка осінила її.
-
Саме так. Сильний
центр і перемінне підсилення дальніх секторів. В основний період захист
формуватиметься за рахунок ефіріонів, в усіх інших – ядром
Землі, – підсумував Ейден.
-
Від мене що
потрібно?
-
Твоя корпорація, –
не вагаючись відповів хлопець.
-
Припустимо, але ти
так і не відповів на головне питання.
-
Торкнися, –
простягнув він їй чорний куб на сторонах якого була зображена квітка з
дванадцятьма пелюстками накладеними один на інший, в центрі квітки
розміщувалась шестикутна зірка (гексаграма утворена з двох правильних
трикутників, накладених один на одного, в центрі великої гексаграми були
зображені ще дві, меншого розміру.
Аріна
з недовірою простягнувши руку, взяла невідому річ. Лінії зображення загорілись
червоним і синім світлом, а потім, мов змії, розповзлися по її руці, формуючи
потрібний візерунок.
-
Що це? – захоплено мовила дівчина. Страху не було,
лише колосальна сила, що пульсувала по її тілу.
-
Стигма людей, –
пояснив Ейден. – Ми прийняли її після смерті нашого короля.
-
Старус… – до Аріни
поверталась пам'ять.
-
Я змушений був
піти на такий крок, щоб зберегти Вавилон і наших товаришів, – в голосі Ейдена
відчувся величезний тягар, який давив на нього своєю незримою вагою.
-
Розумію, – і Аріна
міцно стиснула праву руку в кулак.
-
Часу обмаль, тому
почнемо відновлення нашого дому...