Дамір
був круглим сиротою. Він не пам’ятав справжніх батьків, а прийомна сім’я, в яку
він потрапив, знала не більше нього. Та й ніхто особливо не цікавився подібними
речами. Такі випадки були не в новинку.
З
відкриттям коду – посилилась работоргівля, особливо цінним товаром були діти
віком до вісімнадцяти. Будь-яка впливова людина мала власну армію, яка
поповнювалася вищезгаданим способом. Інакше – було не вижити. Мутанти,
найманці, інші вельможі… усі хотіли отримати своє місце під сонцем. Якщо ти
проявив слабкість або перейшов дорогу не тій особі, то наслідки не заставляли
себе довго чекати.
Даміру
пощастило, його оминула доля раба. Прийомна родина добре до нього ставились, а
коли йому виповнилось шістнадцять, він склав екзамен на виявлення коду і
потрапив в тренувальний табір своєї слободи. Такі табори були в кожному коені
імперії. Найкращі їхні представники, після проходження підземелля, могли
розраховувати на роботу чи посаду в коенах, або й того, в самій столиці. Сам
табір складався з поселення, в якому проживали хлопці й дівчата, які на відборі
показали середні й високі показники з виявлення коду. Це був також, свого роду
соціальний проект, який вже з юних років підготовляв майбутніх громадян імперії
до особливостей дорослого життя. В таких таборах нерідко виникали зв’язки, які,
в майбутньому, переростали в щось більше.
Весь
периметр табору був оточений спеціальними бар’єрами, які унеможливлювали
контакти з зовнішнім світом, до моменту проходження підземелля. Тут усі
самостійно забезпечували себе їжею, купували або обмінювали на припаси одяг і
предмети для тренувань, якщо бажали, то могли відкладати на спеціальний рахунок
гроші, які служили чудовою опорою в перші місяці після закінчення навчання.
В
перервах між роботою і фізичними тренуваннями, інструктори проводили теоретичні
заняття з вивчення мутантів, а також освоєння базових знань, щодо коду альтер.
Та
повернемось до головного героя. Хоч сам Дамір цього не визнавав та природа
наділила його першокласними даними. Гострий розум, в поєднанні з розвиненим, за
час роботи в полі й на полюваннях тілом, ставив його трохи вище ровесників. З
кожним роком все більше дівчат заглядались на суворого і водночас розсудливого брюнета,
що не особливо любив шумні компанії, через що старався триматись осторонь. Не
те, щоб він був замкнутим чи відчував якусь неприязнь до інших людей, просто,
його бачення цього світу відрізнялося від ровесників. Ще з дитячих років він
зрозумів, що всього потрібно досягати своїми силами. Від цього були далекі інші
підлітки, примхи яких одразу ж поспішали задовольняти їхні батьки й близькі.
Ситуація злегка змінилась в таборі та їхні родичі й тут знайшли лазівку,
підкупивши наглядачів вони передавали своїм чадам усе необхідне. Такі особи не
користувалися особливою популярність серед товаришів, але це не заважало їм
формувати свої групи, що, в результаті, призвело до створення чорного ринку на
якому продавали предмети, які неможливо було роздобути на простому. Ці предмети
давали суттєві переваги над чесними представниками табору. Так сформувалась ще
одна каста – чітери. Вони позиціонували себе як еліта, та як і з торговцями, з
ними не особливо дружили. Інструктори дивилися на усі порушення крізь пальці,
аргументуючи все тим, що це неодмінна складова дорослого життя. Усі незгодні
просто змирилися й жили своїм життям. Саме таким був Дамір. Коло його друзів
було обмежене, але це були люди з великої букви. Він поважав їхню думку й
допомагав в міру можливостей, а вони відповідали взаємністю.
Того
дня він порався на полі. Була осінь й потрібно було зібрати урожай, а то зима
обіцяла бути суворою. Сівши перепочити Дамір помітив вдалині силуети, що
наближалися. Приклавши долоню до чола, він став вдивлятися, намагаючись
визначати, хто б це міг бути. За декілька хвилин на його вустах з’явилась
широка усмішка. Це була Дана. Вона вважалась найкращою серед їхнього покоління.
Блискучий розум, який поєднувався з чудовою фізичною підготовкою. На
тренувальних спарингах дівчина перемагала набагато більших і сильніших
супротивників, що не могло не відзначитись на задатках до коду. Їй пророкували
велике майбутнє і пробудження коду альтер Бета. Що ж до самої Дани, то при
першій зустрічі ніхто й подумати не міг про такі її досягнення. Вона не мала
гігантського зросту чи гори м’язів. На вигляд була простою тендітною дівчиною з
вогненно рудим волоссям і просто «ангельським характером», який
розповсюджувався тільки на друзів і знайомих, усі інші могли сповна відчути її
темну сторону, якщо переходили межу дозволеного. Даміру пощастило ввійти до
кола її друзів вже з перших днів перебування в таборі. Їхні будинки виявились
по сусідству, й слово за словом, між ними виникли добросусідські відносини, які
переросли в повноцінну дружбу. Стосовно минулого Дани, то ніхто нічого не знав,
тому воно обросло чутками, здогадками, а під кінець їхнього перебування в
таборі й зовсім – легендами.
-
Привіт трудяга, –
привітно посміхнулась вона до Даміра, коли віз зупинився.
-
Привіт, привіт,
лінива, – підколов він її.
-
Почалося! –
фиркнула Дана. – Я вже говорила, що займуся збором після тренування.
-
В тебе вічно
знайдеться відмовка, тільки б не працювати. В мене іноді складається таке
враження, що ти знатного походження, – і він хитро примружив очі.
Дана
кинула на нього косий погляд, а вголос додала.
-
Якби це було так,
то ти б у мене був першим слугою, – і вона дзвінко засміялась.
-
Ну дякую, ваша
світлосте, – і він нахилив голову, зображаючи поклін.
-
Пусте, завжди рада
допомогти, – тепер вже вони обоє гучно розсміялись. Кінь, через весь цей шум,
зацікавлено підняв голову, а потім продовжив байдуже поскубувати траву.
-
З твоїм
відношенням скоро кабанам в лісі доведеться переглянути своє бачення полювання.
-
Ха-ха, як смішно,
я фігуру бережу.
-
Припасів взимку не
дам.
-
Куди ти дінешся, –
відповіла Дана грайливо.
-
І за що мені такі
друзі: одна лінива, інший, за своїми торговими махінаціями, світу божого не
бачить.
-
Один ти в нас
роботяга, – в саркастичному, але водночас теплому тоні, мовила Дана. – Якби
витрачав менше часу на це, – кивнула вона поле, – то вже б давно мене
перевершив.
-
Ти ж знаєш, що
мене це мало цікавить, – зітхнув Дамір. – Зброя не втамує голоду.
-
Все залежить від
її використання, – стояла на своєму Дана.
-
Якщо ти про
грабежі й напади на слободи, то так ми нічого не досягнемо. Це лише приведе до
ще чергового Судного дня, – категорично мовив Дамір.
-
І що ж тоді
робити? Наше суспільство не схильне заморочуватись над подібним.
-
Зміни бачення
цього світу, а потім, гляди, й однодумці знайдуться.
-
Не всі такі ідеалісти,
як ти, – байдуже мовила Дана.
-
А що пропонуєш ти?
Навчитися майстерно вбивати й продовжити славну традицію наших предків? Ти
грабуєш і вбиваєш, тебе грабують, а нащадки тих, з ким ти вчинила подібне,
ставлять за мету кровну помсту, й так по колу.
-
Завжди знайдеться
сильніший і амбітніший, той, кого не влаштує твоє бачення або бачення більшості
і він покладе за мету створити щось своє, як бути з такими? Чи ти силою
нав’яжеш своє бачення, чим ти тоді відрізняєшся від мене і вибраного мною
способу життя?
-
Тим, що вже бачу
іншу дорогу, а інше бачення і погляди – це лише відгалуження головної дороги.
Не усі її бачать, тому і йдуть обабіч, але можна направити їх, створити
орієнтири. Дозволити їм прокласти щось своє, а потім об’єднати з іншими
роботами. Колективний розум ніколи не зможе побачити помилку, тому що всі його
ланки думають про одне. Тільки індивідуальності можуть направляти й створювати
щось нове.
-
Так би й слухала
годинами, – підперши долонею підборіддя, заговорила Дана. – Революціонер в
чистому вигляді.
-
Ти приїхала
кепкувати, чи з якоюсь конкретною метою? – витираючи піт з чола, запитав Дамір.
-
Допомогти, –
мовила Дана зніяковіло.
-
Щось новеньке. Ти
часом не захворіла?
-
Подякував би
краще, – фиркнула вона, і прив’язавши віжки, зістрибнула з воза на землю.
-
Почекай секунду, –
і він підійшовши, приклав долоню до її чола, а потім повторив цю процедуру з
собою. – Ніби все нормально, я вже думав, що галюцинації розпочались.
Відповідь
Дани не заставила себе довго чекати, легкий запотиличник одразу пройшовся по
голові Даміра.
-
Що тобі насправді
потрібно? – злегка примруживши очі, запитав Дамір.
-
Я не можу просто
так тобі допомогти? – зашарілась Дана.
-
Ти і робота – це
два протилежні поняття, я взагалі дивуюся, як тобі вдалося вижити протягом цих
років.
-
Крім копирсання в
землі є ще багато інших способів прогодувати себе, – і Дана демонстративно
відхилила голову.
-
Ага, тільки що ти
робитимеш, коли ринків і дичини не буде? Теорія про те, як обробляти землю –
це, звичайно, добре, та без практики вона не сильно допоможе.
-
Ой, все,
доведеться розповісти, а то своїми повчаннями до смерті заговориш.
-
Завжди спрацьовує,
– засміявся Дамір обпершись на віз. – Уважно слухаю.
-
Дана прийняла
винувату позу, немов зараз її мали відчитати за нерозумний вчинок. Вона завжди
так робила перед тим, як розповісти чергову безумну ідею.
-
Я хочу
відправитись в зону В.
-
Браво! – заплескав
Дамір в долоні. – Ти змогла перевершити себе.
-
Тренуючись з
мутантами Д і С класу ми не станемо сильнішими, – поспішила виправдатись
дівчина.
-
Але хоч живими
залишимось. Мутантів В, Б і А класу без коду не вбити, нам пощастить, якщо
відбудемось лише втратою кінцівок.
-
Плата за них
забезпечить нас на роки, – не здавалась Дана.
-
Роки лікувань, –
процідив Дамір крізь зуби.
-
Тоді дай відповідь
на питання, що робитимеш після пробудження коду? Чи ти думаєш, що імперія
забезпечить нас усім?
-
У мене є невеликі
збереження, – відповів хлопець невпевнено. – Вистачить на деякий час, а там і
код освою й почну заробляти самостійно.
-
Наївності в тебе
не відняти, – саркастично мовила Дана.
-
Я в цій витівці
участі не братиму, схоже, Добромир тобі уже відмовив, раз ти прийшла до мене? –
скоса поглянув він на Дану.
-
Я не знайшла його,
– насупила губи дівчина.
-
Хоч якась гарна
новина, – зіронізував Дамір.
-
Добре, відправлюсь
сама! – і вона демонстративно розвернувшись, попрямувала до воза.
-
Дожили, вже до
шантажу почала вдаватись, – похитав головою Дамір. Дана нічого не відповіла,
лише сердито почала відв’язувати віжки. – Ну добре, добре, я допоможу тобі, а
то відчуваю, що в протилежному разі – доведеться копати чергову яму два на два.
-
Дякую, – одразу
повеселішала дівчина і поцілувала його в щоку.
-
Боюся навіть
уявити, що буде після успішного результату, – пожартував Дамір, а Дана
почервоніла, як помідор.
-
Дурень, – тихо
мовила вона, а потім пожвавішала згадавши, що скоро обід, а їм ще спорядження
збирати. – Ти так і будеш стояти, чи допоможеш мені? – схопивши один з мішків з
картоплею, мовила вона в сердитому тоні.
- Не надірвись, – посміхнувшись, Дамір поспішив їй на допомогу. Завантаживши усі мішки й зібравши знаряддя праці, Дамір вмостився на мішках позаду, а Дана, зайнявши почесне місце спереду, легенько сіпнула віжки й кінь рушив.