Дощ
лив як з відра. Одяг Домініка протримався хвилину, Марійки… це й одягом було не
назвати. Вона вся трусилась від холоду. Недовго роздумуючи, Домінк використав
стихію землі й спорудив для них невеликий дерев’яний будинок. Платою за дах над
головою послужила кров з очей. Попри небажання, йому все ж довелося здатись
перед натиском Марійки й закрити їх, занурившись в царство темряви.
Безпорадність бісила з кожною секундою все більше, та їй вдавалось чудесним
чином вгамовувати його лють. В ті хвилини Марійка нагадувала дресирувальницю
дикого лева. Так пройшов перший день. Наступного, вона вмовила його залишитись
на самоті, поки добуватиме поїсти. Хоч територія була нова, проте набуті
навички дозволили швидко освоїтись. Благо дичини, як великої, так і малої, на
цій планеті було достатньо. Її ріки наповнювала риба, а фрукти так і просили,
щоб їх зірвали. Повернувшись вона була приємно здивована. Попри прохання не
використовувати силу, Домінік все ж зробив це. Добре, хоч не створив нічого
масштабного, лише одяг.
-
Сподіваюсь –
сподобається, – звернувся він до збентеженої дівчини на порозі. – Кравець з
мене так собі, тому вшиємо після примірки. Обирав з практичних зразків,
оскільки ми тут не курорті.
Обличчя
Марійки аж сяяло від радості. Звичайна людина не надала б подібному особливого
значення, а от для неї це було неоціненним подарунком. Коли маєш, то не
особливо цінуєш, а коли втрачаєш, то навіть найменша дрібничка ціниться на вагу
золота.
-
Дякую, – і вона
поспішила обійняти його.
-
Я знав, що жінки
люблять подібне, але щоб настільки, – пожартував він.
-
Дуре… – затнулась
вона на півслові, подібні висловлювання були заборонені в тому поселенні. –
Вибач, – зніяковіла вона.
-
За що? – вдав він
розгубленість. – Залиш те життя в минулому, й насолоджуйся теперішнім.
-
А що далі? –
поглянула вона в його очі.
-
А далі – пишні
похорони й сльозливі промови, – пожартував він.
-
Не смішно! –
насупила губи дівчина.
-
Куди вже більше
веселощів, – зіронізував Домінік.
-
Ти так і не
розповів за які гріхи потрапив сюди.
-
А тих, що ви стали
Омегами, недостатньо?
-
Нєа, – в
грайливому тоні відповіла вона.
-
Тобто тебе зовсім
не злить, що причина усіх твоїх бід стоїть перед тобою?
-
Аніскільки, –
твердо мовила та.
-
Тоді вмощуйся
зручніше, – присівши, вказав він на свої коліна. – Будемо слухати казку, – і
Домінік почав розповідь про свої пригоди після пробудження. По закінченні на
обличчі Марійки читався відвертий шок. Хоча, по правді, після переміщення на
супутник Сатурна – це був другий удар. – А я попереджав, сама захотіла
дізнатись, – щоб якось упорядкувати думки, мовив Домінік.
-
Стерво, – мимоволі
вирвалось з її вуст.
-
Ну… як би це
сказати… – почухав потилицю Домінік. – Мені більше підходить козел.
-
А ти тут причому?
– обурилась дівчина. – Я про це стерво атлантське.
-
Жіноча натура для
мене темний ліс, – похитав головою Домінік.
-
Тебе можна
вилікувати? – рішуче мовила Марійка.
-
Поняття не маю, –
стиснув він плечима.
-
І ти так спокійно
про це говориш? – обурилась вона.
-
Прикажеш вити з
розпачу на даху будинку? – Марійка спробувала стримати сміх, та він нестримною
хвилею вирвався з грудей. Кайдани, що до того утримували її, тепер спали, й
вона ставала схожа на себе попередню, якщо це взагалі можливо після пережитого.
-
І все ж? – стояла
на своєму дівчина.
-
Розкажи краще, як
з ревенанта скотилась до реніта? – перевів Домінік тему на інше.
-
Здогадався
все-таки, – зітхнула дівчина.
-
Зробив певні
поправки після першого враження.
-
Зараз – це вже
неважливо, – і вона підвівшись, підійшла до вікна. – Може влаштувати засідку на
десант, що доправляє сюди Омег? – запропонувала Марійка.
-
Ніби ви вже не
намагались.
Домінік
мовив жартівливо, а по тілі Марійки пройшов неприємний холодок. З кожною
секундою всередині неї зростав страх, страх втратити його. Подумки вона
чіплялась за кожну соломинку, та обставини все ж тягнули на дно.
-
Не переймайся
дрібницями, – заговорив Домінік з притаманною байдужістю. – Що має бути, те
буде, – і він загадково посміхнувся.
-
Не жарту… – та він
не дав їй договорити, зімкнувши вуста в палкому поцілунку.
*****************************
Як
це вже входило у звичку, вночі до них завітали гості. Все поселення, в якому до
того проживала Марійка, на чолі з черговими ревенантами. Домінік саме лежав і
насолоджувався нічною тишею. Їх наближення він виявив давно, проте не поспішав
з діями. Все проходило по плану. Завоювати довіру, а потім втілити другу
частину… Глибоко вдихнувши, він скористався силою, і на ментальному рівні
віддав наказ Марійці підвестись. Та, хоч повільно, однак підкорилась, почуття
послабили супротив. Як він і припускав, вірус робив своє. За інших обставин
йому й напружуватись не довелось би, та зараз ситуація вимагала створення
додаткових пар рук, які б зменшили навантаження на власне тіло.
Оголена
Марійка, мов зомбі, стояла й очікувала подальших наказів. І вони не забарились.
Створивши меча, він простягнув його дівчині. Вона миттю схопила того, і
вистрибнувши у вікно, розчинилась в нічній темряві. Домінік продовжував лежати
й насолоджуватись свою працею. Одним пострілом двох зайців. Та врешті-решт і
його спокій порушився, коли серед учасників кривавої ночі він виявив давню
знайому. Це сталося вчасно, адже ще трохи і його солдат тепло би її зустрів. Віддавши наказ
супроводити гостю до будинку, Домінік підвівся й став вдягатись.
-
А ти гарно
влаштувався, – почувся голос на порозі.
-
Прийшла перевірити
чи ще не здох? – запитав в’їдливо Домінік.
-
Навпаки –
допомогти вижити, – грайливо мовила Аліса, і підійшов, обдарувала пристрасним
поцілунком, а Домінік, у свою чергу, схопив її за стегна.
-
Прикінчити б тебе
прямо тут, однак рука не підніметься, – і вони обоє засміялись. – Приведи себе
в порядок і вдягнися, – звернувся наказовим тоном Домінік до Марійка, що мовчки
стояла на порозі.
-
Завів звірятко? –
вдала Аліса ревнощі.
-
Ти ж знаєш – моє
серце належить тільки тобі.
-
Так я й повірила,
– засміялась Аліса.
-
Навіть мій полон
не змінить цього.
-
Здогадався
все-таки, – і вона, сівши на одне з крісел, закинула ногу на ногу.
-
Куди ж без
дедукції, – пожартував Домінік, і всівся на інше крісло.
-
Що будемо робити?
-
Це ти мені скажи.
Інакше доведеться тебе прикінчити, – і він обдарував її допитливим поглядом,
проте цього разу він був холодним, як лід. Здавалось сама смерть зараз готова
була змахнути косою і забрати чергове життя по його велінню.
-
А від тебе важко
щось приховати, – попри високий самоконтроль, легке тремтіння все ж
простежувалось в голосі Аліси. – Почну з самого початку. Раніше я була Омегою
рангу дампір. Моїм наставником являвся ніфілім. Від нього я перейняла ті
знання, що озвучила тобі перед пробудженням.
-
Як атланти отримали квінтесенцію, вони ж не
володіють технологіями по її створенню?
-
Це так, але вони
навчилися, як би це доступніше пояснити… – Аліса на мить задумалась. – Назвемо
це вилучанням. Так от, вони навчилися вилучати квінтесенцію з носіїв.
Технологія поки недосконала, однак свої плоди вже дала.
-
Я?
-
Абсолютно вірно, –
ствердно кивнула Аліса. – Ти став учасником незліченних експериментів і
досліджень. Для цього вони не пожаліли єдиного зразка квінтесенції.
-
Вона – твого
наставника?
-
Так, – і Аліса з
досади стисла руку в кулак. – Під час одного з рейдів за артефактами, ми попали
в засідку й були схоплені. Так мій наставник розпрощався з життям, а я стала
полонянкою, і тою, на кому був випробуваний перший вірус, що в результаті
привело до знищення мого коду. Незважаючи на останнє, я зберігала цінність для
атлантів.
-
Приманка?
-
Не тільки. Я
володіла інформацією, а також мене знали інші ніфіліми. Твій випадок лише
зайвий доказ моєї так званої корисності.
-
Виходить та Земля…
-
Є
Кубом-ретранслятором атлантів, а та зустріч з ніфілімами – фікція, заснована на
вищезгаданій інформації. Вони створили свого роду коло з переходів, щоб
отримати повний контроль над людьми. Світ, в який ти мав потрапити, являється
справжнім концентраційним табором, вибратись з якого можна померши. При цьому
усі спогади автоматично зітруться, ти ніби заново народишся. Чортова
особливість Кубів, – скривилась Аліса з досади.
-
А тепер до
головного.
-
У тебе ще є шанс
перебороти вірус, оскільки ти не прикликав кера, основну зброю ніфілімів.
-
Зацікавила.
-
Кери – це істоти,
створені поєднанням ефіру й антиматерії, тобто ніфілім сам виступає в ролі
ефіріона. За звичайних обставин в тебе був би час на формування кера, та
завдяки вірусу цей час забрали. Однак є вихід, резервний план, про який я
дізналась від свого наставника. Подібне під суворою забороною, через специфіку
й можливі наслідки, проте обирати не доводиться.
-
Дозволь перебити.
З моменту пробудження мене гризе одне питання.
-
Якби не я, як би
ти про все дізнався, і пробудив силу? – перебила його Аліса. Домінік схвально
кивнув. – Видіння, що ти бачив в тій камері, не являлись галюцинаціями. Так
проходить ваше навчання. Більше, на жаль, не знаю.
-
З цим розібрались,
– підсумував Домінік.
-
Перш ніж озвучу
найцікавіше, я хочу, щоб ти дещо пообіцяв.
-
Зберегти тобі
життя? – посміхнувся Домінік.
-
Навпаки – забрав
його, – рішуче мовила Аліса.
-
По дорозі сюди
останні клепки втратила? – спробував пожартувати Домінік, проте серйозність
Аліси заставила його посмішку зникнути. – Грець з тобою! – мовив він
роздратовано, знову починалась гра, правила якої він не розумів.
-
План полягає у
використання Омеги в якості кера. Свого роду жертва. В тому вірусі містились
наночастинки, інакше б він не подіяв. Тобі потрібно за допомогою ефіру змінити
їхнє початкове завдання, а потім вбити мене й помістити їх в моє тіло. Якщо не
вийде, вони знищать його. Весь процес слід провернути максимально швидко, щоб я
не перемістилась в інший Куб. В разі успішного виконання я повернуся до тебе
вже кером, – на одному подиху видала Аліса. Домінік нервово затарабанив
полицями по кріслі.
-
Ситуація… –
нарешті видав він. – Навіщо такі жертви? Я без проблем можу використати хоч цю
дівчину, – згадав він про Марійку.
-
Нагадую, що ти
погодився на мої умови, – в голосі Аліси почулись благальні нотки.
-
Так то вона так,
але хотілось би почути щось вагоміше за просте бажання.
-
Добре, – фиркнула
Аліса. – Я живу бажанням помсти, цього достатньо?!
-
Ех, жінки, –
зітхнув Домінік. – Ваша душа для мене темний ліс. Ти розумієш, що це не на один
день?
-
Я схожа на
ідіотку? – огризнулась Аліса.
-
Риторичне
запитання, – кепкував він з нею.
-
Йди до біса! – вже
тепліше мовила вона. – То як? – кинула вона на нього косий погляд.
-
Як я можу
випустити з рук шанс отримати в безстрокову власність таке тіло, – і він
підморгнув їй.
-
Збочинець.
-
Раніше ти була
іншої думки.
-
Давай про твої
сексуальні фантазії потім. Часу обмаль. Міа скоро виявить мою відсутність.
-
Як накажете, – і
він віддав честь, приклавши долонь до чола.
-
З цією, що думаєш
робити? – натякнула вона на Марійку.
-
Побуде поки моєю
охороною, а далі побачимо.
-
Воля твоя, –
схвально кивнула вона.
*****************************
Марійка повернулась за годину після початку процедури. Аліса зникла і Домінік знову був сам, однак тепер вплив вірусу відчувався серйозніше. Він ледь міг ворушити руками, а про підвестись самотужки й мова не йшла. Спрага відчувалась настільки сильно, що в нього мимоволі виникало відчуття, чи не в пустелі знаходиться. Через це доводилось докладати колосальних зусиль, щоб вимовити хоч слово. Благо фантазія і логічне мислення у Марійки були розвинені й вона, виявивши трупи навколо будинок, швидко зіставила це з його станом. Мовляв, використав силу, щоб захистити їх. Про те, що її використали в якості караючого меча, вона не здогадувалась. Після всього дівчина стала з подвійним завзяттям доглядати за ним. В її очах читалась безмежна любов і відданість. Так, під бездумним, направленим кудись за грань людського сприйняття поглядом Домініка, вона провела наступні два дні. Приділяючи всього декілька годин сну. Інший час займав він, і пошуки припасів. За ті дні вороги не були виявлені, швидше за все затаїлись або вичікували зручну нагоду. На третій день Домінік впав у кому. Виявивши такий його стан, Марійка ледь не збожеволіла з відчаю, оскільки ні можливостей, ні засобів йому допомогти, у неї не було. Присівши й обпершись на стіну, вона заплакала так, як ще ніколи до цього. Навіть події до їх зустрічі, не викликали у ній стільки емоцій. Врешті-решт здоровий глузд взяв верх над емоціями, і вона твердо вирішила, як слід вчинити.