Нарешті
триденна мандрівка підійшла до завершення і на горизонті показався кінцевий
пункт їхнього маршруту, поселення Форос. Воно розташовувалося на Кримському
півострові й відносилось до південного артаріусу Київської Русі, яким правив
князь Ксентус. На півострові не було коенів, а основними адміністративними
одиницями були слободи. Усього їх налічувалось дві – Севастопольська і
Сімферопольська. Таке становище зумовлювалося малою кількістю жителів. Ніхто не
бажав селитися на території, яка зазнавала постійних атак морських жителів,
піратів, і просто природних стихій, що звалювали на узбережжя свою руйнівну
силу. Подібне негативно відбивалось на риболовстві й торгівлі. Пересічні
мешканці не мали змоги дати гідну відсіч перерахованим вище проблемам, тому
перебиралися вглиб імперії або на перспективніші її території. Та це не
означало, що життя тут повністю зупинилось. Бачачи такий хід справ імперія
почала стимулювати заселення цих територій. Усі охочі могли отримати безкоштовний
будинок, а заповнивши необхідні документи і свою справу відкрити, яка не
оподатковувалась протягом трьох років. Завдяки цьому почали виникати цілі
поселення, які перетворювали півострів на один з процвітаючих регіонів імперії.
Подібна політика вплинула й на устрій Криму. Через те, що поселення формувалися
переселенцями й простими ентузіастами, вони почали називати їх власними
назвами. Це спочатку викликало шквал обурення на верхах, та згодом аристократія
змирилась і визнала, що подібне піде на користь регіону. В результаті поселення
отримали власні назви, які не залежали від слобод.
Одним
з таких поселень і являвся Форос. Його територія сподобалась хранителям
другої частини Хронік, і вони
облаштувати тут свою базу. З вигляду поселення було простим пристановищем
рибаків, та серед скелястих пагорбів розташовувалася його найбільша таємниця,
до якої саме наближалися Добромир з Даміром.
Перетнувши
бар’єр, друзі опинилися по ту сторону Фороса. Ця частина поселення
розміщувалася в долині, зусібіч оточеній скелястими горами. Основним
архітектурним стилем будівель був давньоримський, з використанням колон та
куполоподібних дахів. Попри це не винятками були й чималі двоповерхові вілли з
прямокутними дахами. В центрі ж розміщувалась двохсотметрова скляна вежа. Коли
сонце обдаровувало її своїм проміння, вона вигравала найрізноманітнішими
барвами, заворожуючи погляд усіх, хто в вперше її бачив.
Дамір
і Добромир під’їхали до однієї з вищезгаданих вілл. Назустріч їм вибігла
дівчина років сімнадцяти – вісімінадцяти. Гарне довге біле волосся розкинулось
по плечах красуні. Середнього зросту, струнка фігура, яка видалась Даміру
навіть трохи тендітною. Голубі, як саме море очі, які підкреслювало трикутне
обличчя. Одягнена у закритий топ, чорні штани й легкі туфлі без каблуків.
Бачачи наскільки тепло вона вітає Добромира, в Даміра виникла думка, що це його
дівчина, та той поспішив розвіяти подібні думки представивши її.
-
Знайомся, моя
сестра Еріка, – звернувся Добромир до Даміра.
-
Рада знайомству, –
привітно посміхнулась та.
-
Щось ви…
-
Не дуже схожі на
родичів? – випередила Еріка Даміра. – Так усі говорять… – обдарувала вона
Даміра розуміючою посмішкою.
-
Ну от тобі й на, і
тут не обійтись без цього, – зітхнув Добромир.
-
Не дуйся, – весело
защебетала Еріка, – а швидше заведи коней в конюшню, і до столу. В матері вже
все готово.
-
А батько? – беручи
коня за вуздечку, запитав Добромир.
-
У вежі на нараді,
– відповіла Еріка. – Спочатку вони не хотіли починати без вас, та потім
вирішили, що справа нагальна.
-
То може одразу
туди? – завагався Добромир.
-
Як хочеш, та
Даміра я нікуди не відпущу, – суворо мовила дівчина.
-
Ну дякую, –
насупився Добромир.
-
Завжди рада. Якщо
ти щось вирішив, то тебе не переконати в протилежному, а Дамір ще не такий
безнадійний, – і вона схопила зніяковілого Даміра за руку, й потягнула в
дім.
-
А як же коні? –
кинув їм Добромир вслід.
-
Не маленький,
впораєшся!
Добромир
ще раз зітхнув, і взявши вуздечка, попрямував до конюшні за будинком. Тим часом
Еріка показувала Даміру сімейні володіння. Всередині будинок вирізнявся ще
більшою ошатністю. Кожна річ була варта цілого статку. По закінченні екскурсії
вони попрямували у вітальну, де на них і справді чекав накритий стіл. У них не
було прислуги, тому мати Добромира сама поралась на кухні. Привітавшись і обмінявшись
люб’язностями, Дамір сів на почесне місце, праворуч господаря, якого зараз
заміняла його дружина. Добромир вирішив все-таки направитись до вежі, тому
почали без нього. Еріка не вгавала з розпитуваннями про їхні пригоди. Її мати
була не така багатослівна, лише зрідка щось уточнювала чи висловлювала власні
думки з того чи іншого питання.
За розмовами незчулися, як настав вечір. Дамір вже хотів було відправитися до вежі та жінки категорично заперечили, мовляв, це й до завтра почекає. Під таким натиском хлопець здався; вежу замінила одна з кімнат на другому поверсі. Свіжа постіль і відчуття безпеки, робили своє, через декілька хвилин його свідомість занурилась у сон.