Останні
сонячні промені зникали за обрієм, поступаючись нічній владичиці, що невпинно
опускала на Землю свою темну завісу. Дамір і Дана повечерявши, вирішили
піднятись на одну з веж, щоб оглянути місцевість. Деякі мутанти полюбляли
нападати вночі, а враховуючи сумнівну історію цього місця, то така обережність
не була зайвою. Сторожовий пост знаходився на невеликому пагорбі, зусібіч
оточеному лісом. Далеко попереду виднілася величезна сіра напівпрозора стіна,
що являлась бар’єром. Самостійно пройти через нього можна було, якщо охочий
пробудив код. В усіх інших випадках необхідний був спеціальний дозвіл від
полковника, чий полк знаходився найближче до території підземелля, або воєводи
коену, на якому розміщувалося це саме підземелля. Подібні заходи зумовлювалися
тим, що в разі непередбачуваних обставин, найпершими з їх наслідками стикалися
ті, хто проживав в безпосередній близькості. Попри такі заходи безпеки, випадки
прориву бар’єру були не рідкістю. Його одразу ж відновлювали, та це не
змінювало факту, що десь бродила група невідомих мутантів.
У
світлі нової інформації Дамір припускав, що ці правила були не вельми точними,
однак іншої можливості перевірити їх правдивість він не бачив. Та й не виняток,
що Звенимира почнуть шукати його прибічники, а значить в них була ще одна
причина поспішити.
Вони
простояли на вежі десь з годину, однак нічого незвичайного не помітили. Ліс жив
спокійним, розміреним життя. Зрідка його тишу порушував якийсь птах, що
зривався з гілки й летів у своїх справах. Інша живність, немов покинула цю
місцевість. Дана злегка нервувала та Дамір заспокоював її своїми жартами. Коли
навколишню територію стали окутувати сиві хмарки туману, вони вже хотіли було
спуститись вниз і погрітись біля пічки, та їх наміру перешкодило ледь відчутне
дрижання землі. Без коду він, можливо, й не відчув би цього, та зараз природа
чітко говорила, що до них щось наближалося. Дамір вирішив поки не говорити
Дані, однак та сама здогадалась, побачивши його зосереджений погляд,
направлений в долину.
-
Щось трапилось?
Дамір
спочатку завагався та потім відповів.
-
До нас щось
наближається, припускаю, що це вершники. Джерел надто багато, на мутантів не
схоже.
-
Що робитимемо?
Можливо – це жителі цього місця або їхня зміна.
-
Не думаю, але якщо
це так, то я приховаю нашу присутність за допомогою ілюзій, а потім відверну
увагу й ми покинемо це місце. Мене більше непокоїть інший варіант.
-
Доведеться по ходу
ситуації діяти. Спустимось вниз?
-
Ні, я вже погасив
вогонь в печі, тому спостерігатимемо звідси.
Дана
схвально кивнула й вони продовжили вдивлятись в туман, очікуючи гостей. Ті не
забарились. За декілька хвилин в долині й справді почулося іржання коней.
Зупинившись, щоб зорієнтуватись на місцевості, вершники знову пришпорили коней
і стрілою помчали до сторожового посту. Під’їхавши, спішились, а за мить
почувся стук у браму. Його доповнили голоси, що просили відчинити. Вони все
повторювали одне ім’я, очевидно – це був їхній друг або знайомий. Дамір і Дана
переглянулись. Вони перебували під завісою ілюзій, тому невідомі не могли
бачити їх на вежі.
-
Пропозиції? –
прошепотіла Дана. – Не схожі вони на осіб з агресивними намірами. Поглянь, там
навіть діти є, – вказала вона на жінок років тридцяти, спереду яких сиділи діти
років восьми.
-
А якщо ці особи і
є причиною відсутності власників цього місця? – завагався Дамір.
Дана
з досади прикусила губу, слова Даміра були слушними, але щось всередині не
давало їй спокою, натякаючи, що їх потрібно пропустити.
-
Не використовуючи
код я не можу їм нашкодити? – звернулась Дана до Даміра.
-
Ну, так, –
розгубився він спочатку, а потім швидко зрозумів до чого вона хилила. – Ти
впевнена у цьому?
-
Якщо вони вороги,
то переступивши поріг цього місця – стануть жертвами, – холодно відповіла Дана.
Такі репліки почали дедалі більше насторожувати Даміра. В подібні моменти вона
не була схожа на себе. Немов щось темне, що дрімало в ній до цього, зараз
прокинулось.
Спустившись
з вежі вони попрямували до брами. Легким порухом руки Дамір зняв засув і
відчинив її. Навіть в темряві були помітні здивовані, а в декого налякані
обличчя. Призначить чесно, Дамір і Дана відчували схожі емоції. Мовчання
порушив один з чоловіків.
-
Хто ви й де
Ладомир?
-
Аналогічне
запитання, – мовив Дамір якомога суворіше.
Чоловік
завагався, чи говорити їм. Вік співрозмовників не вселяв оптимізму, могло бути
й таке, що вони ще не пробудили коду.
-
Немає коли
няньчитись з ними, – пролунав чоловічий голос за спиною їхнього співрозмовника.
– Якщо Ладомира тут немає, то без потреби їм щось розповідати.
-
Можливо, вони
знають де він, – поспішив він заперечити тому, а потім звернувся до Даміра й
Дани. – Вибачте, ми усі на нервах. Наша група тікає від загону Данталіна.
-
Що ще за
Данталіан? – здивувався Дамір.
-
Ви, схоже, не
тутешні? Данталіан дампір, який контролює території навколо підземелля. – По
вашій реакції бачу, що ви знаєте набагато більше за простих людей…
-
Припустимо, чому
він вас переслідує? – запитав Дамір.
-
Бо ми порушили
негласний закон… – чоловік винувато опустив голову. До нього тут же підійшла
жінка і поклала руку на плече, щоб заспокоїти. На вигляд вона нічим не
відрізнялась від простої середньостатистичної жінки, та щось в ній Даміру не
давало спокою.
-
Я дводушник, –
відповіла та на допитливий погляд Даміра. – Ми з Маломиром покохали одне одного
й вирішили жити разом, та це не сподобалось Данталіану і він вирішив провести
показову страту. Завдяки друзям нам вдалося втекти.
-
А інші хто? –
вказав Дамір на осіб у них за спинами, через темряву й накидки з капюшонами,
неможливо було розгледіти їхні обличчя.
-
Такі ж, як і ми, –
з гіркотою в голосі мовила жінка.
-
Тепер можете
відповісти де Ладомир? – звернувся Маломир до Даміра.
-
Якщо чесно, то ми
й самі не знаємо, – почухав потилицю Дамір. – Коли ми прибули, то виявили пусті
будинки й сліди битви. А навіщо він вам?
-
Ми хотіли, щоб він
надав провідника через їхні пастки. Самотужки
нам довго доведеться їх виявляти, та схоже, що так і буде, раз він зник,
– приречено підсумувала жінка.
-
Це найменша
проблема, – мовив Дамір прислухавшись. – Ваша погоня скоро буде тут.
Маломир
вражено поглянув на Даміра.
-
Хлопець правий, –
заговорила одна з вершниць. – Без провідника нам не втекти.
-
Пропади все
пропадом, витратити стільки сил, щоб все закінчилось саме так! – вигукнув безсило Маломир.
-
Ви можете
заховатись в цьому місці, який-не-який, але це захист, – запропонував Дамір. –
Серед вас напевно знайдуться особи здатні укріпити стіни й вежі. Це виграє
трохи часу.
-
Дякую за пораду, –
мовив Маломир щиро. – Це наша битва, тому поки не пізно…
- Бродити вночі лісом, повним пасток і солдатів дампіра, не вельми розумний намір, – перебив його Дамір. – В мене з’явилась ідея, та спершу придумаймо план оборони.