Машина опускалась чимраз глибше. «Я і
не думав, що озеро настільки глибоке. Це все, моє бездарне життя доходить
кінця. Добре, що хоч одну добру справу я зробив під кінець. Вона не переважить всього,
що наробив до цього, але на душі якось спокійніше. Мені зовсім не страшно.
Останні подихи… От і все, очі закрились, настала повна темрява… Що там, на тій
стороні?»
Невідомо скільки пройшло часу, як
Домінік знову розплющив очі. Перше враження було відвертим розгубленням. Він
стояв на тому ж мості. Кран піднімав понівечену машину, повсюди була поліція,
лікарі й рятувальники. Недалеко від однієї з машин швидкої допомоги лежало
накрите тіло. Раптова здогадка промайнула в голові Домініка та він вирішив перевірити.
Кожен крок давався титанічним зусиллям. Наслідки аварії – думав він тоді, ще не
усвідомлюючи, як глибоко помилявся, і що чекало попереду.
Ось і тіло. Він спробував відкрити
полотно, що його накривало, та рука пройшла наскрізь. «Що? Це якийсь фокус? Що
це означає? Ей, – закричав він до рятувальників. – Хто тут лежить?» Та вони не
чули. Навіть не повернулись в його сторону. «Вони що – мене не бачать? Невже
це…»
-
Усвідомив нарешті! – почувся голос в Домініка за спиною.
Він злякано обернувся на його джерело.
-
Хто ти? – тремтячим голосом запитав він.
Перед Домініком стояла дівчина років
двадцяти двох. Чорна заплетена коса спадала з плечей по білій футболці на якій
був вишитий тризуб. Сині джинси й білі кросівки завершували гардероб.
Незнайомка привітно посміхалась і не
проявляла жодного занепокоєння. Немов й не було жодної аварії, а поруч з ними
не лежало тіло.
-
Називай мене Аліса.
В голові Домініка раптом виникла
асоціація з героїнею Льюїс Керрол і він не втримався й засміявся.
-
Аліса з Країни Чудес?
-
Бачу тебе веселять подібні події! – мовила дівчина в
сердитому тоні.
-
Якби ще знати, що це за події? – кинув Домінік на неї
косий погляд. – Це що – зйомки якогось фільму? Може
скажеш, де камери?
-
Ти народився, – не задумуючись видала дівчина.
-
Щось новеньке, я б ще зрозумів, якби ти сказала – помер.
-
Не можна померти, не народившись, – заперечила та.
-
Дівчино, в тебе з головою все гаразд? – скептично
поглянув на неї Домінік.
-
Цілком, – на обличчі Аліси не було й натяку на жарт.
-
А життя на Землі як назвати?
-
Місцем до, – спокійно відповіла та. – Ви неправильно
розумієте суть смерті та народження. Земля ніколи не була місцем народження чи
смерті, вона – точка відліку. Світ, з якого починається життя. Коли цикл тієї
чи іншої людини завершується, вона народжується, тобто приходить в реальний,
наш світ.
-
Не знаю, що ви курите, проте не хочеться у вашу секту, –
відрізав Домінік роздратовано.
-
І куди подасися? Ти тільки-но бачив, що не можеш
взаємодіяти з тим світом.
-
Якось дам собі раду, – ледь не вигукнув Домінік.
-
Алісо, тобі ще потрібно підтягнути психологію, – поруч з
ними з’явилося дивне коло, з якого за мить вийшов чоловік років тридцяти.
Дивлячись на нього Домініку згадались уроки історії, а саме часи Київської
Русі. Одяг незнайомця був яскравим тому прикладом. Широкі полотняні штани,
заправлені в чоботи з високими халявами. З верхнього одягу туніка з довгими
рукавами, розписана різноманітним орнаментом й підперезана поясом. На плечах
накидка. Густа чорна борода надавала його могутній статурі свого роду теплоти й
доброзичливості. Усім своїм виглядом він, немов випромінював столітню мудрість.
-
Добре бути волхвом, – огризнулась дівчина.
-
Не забувайте для чого ми тут, – черговий незнайомець
вийшов з того кола. На відміну від попередників, цей чоловік мав вигляд
справжнього козака. Довгий оселедець, закручені вуса. З одягу вишита сорочка,
заправлена в червоні шаровари й підперезана поясом, за який була запхана шабля.
Чоловік був найстаршим з трійці. За земними мірками йому було біля п’ятдесяти.
-
Я не винна, що до народжених так важко все доходить, –
спробувала виправдатись дівчина.
-
Не будь така сувора, – тепло посміхнувся козак. А потім
звернувся до Домініка. – Мене звати Данило, це, – він вказав на іншого
чоловіка, – Златомир.
-
Ви що з цирку втекли? – мовив Домінік насмішкувато.
-
Можна я відправлю його поспати? – звернулася Аліса до
чоловіків. Ті лише посміхнулися на таку її реакцію.
-
Ти б краще придивилась, можливо, ще сподобається? –
підморгнув їй Данило.
-
Та ну вас, – Аліса почервоніла, як помідор, а потім гордо
задерши голову, попрямували до кола, в якому зникла за секунду.
-
Ех, де моя молодість! – весело виголосив Данило.
-
«Сивина в бороду – біс в ребро», – і собі посміхнувся
Златомир.
-
Щось ми не туди завернули, – мовив Данило. – Домінік,
тобі вже Аліса встигла розповісти про народження, але зробила вона це плутано,
тому внесу деякі точності. Земля й справді являється відправною точкою, місцем,
де все починається. Люди набираються на ній досвіду, щоб потім втілити його вже
у реальному світі. Говорячи молодіжною мовою – це, як симуляція. Слово ще таке
придумали, – пробурмотів під ніс чоловік. – Кожний проходить її по-своєму. По
закінченні, ми народжуємось, тобто приходимо в цей світ.
-
Що ще за «цей світ»? – запитав Домінік.
-
Світ за Завісою, – відповів Данило, а Златомир поспішив
доповнити його.
-
Ви називаєте це космосом, порожнечою, що немає ні
початку, ні кінця. Проте насправді – це Завіса, подолати яку можна тільки
народившись. За нею безкраїй світ й тисячі незвіданих континентів. Виходячи з
кордонів ваших країн до народження, а також приналежності до певних народів і
вірувань, після народження люди потрапляють на відповідний континент. У твоєму
випадку – це Ирій.
-
Слов’янський загробний світ? – Домінік одразу згадав де
чув цю назву.
-
Так його називали наші предки, їхня сила була здатна
заглядати за Завісу, однак, до народження
вони поняття не мали, що це, – мовив Данило. – Вже після вони зрозуміли
у чому справа.
-
Давайте пройдемо на дирижабль, а то кожна зайва хвилина
тут може погано позначитись на відплитті, – запропонував Златомир.
-
А й справді, песиголовці не надто раді гостям, –
задумливо мовив Данило. – То що скажеш? – не давши тому перетравити почуте,
запитав Данило в Домініка.
- Схоже, в мене немає особливого вибору, – стиснув плечима Домінік, і у супроводі чоловіків попрямував в коло.