Домінік прокинувся лежачи на дні ями.
Голова розколювалась, а все тіло нило. Таке враження, що до цього він брав
участь в битві, результати якої йому забули повідомити. На додачу до усього –
страшенно мучила спрага. Перша спроба підвестись не увінчалась успіхом. В ямі
було доволі темно, тому Домінік став навпомацки шукати по стінках за що би
схопитись. За такою роботою його рука натрапила на округлість з отворами
всередині. Раптова здогадка, мов блискавка, пронизила свідомість, і він
поспішив пожбурити несподівану знахідку якомога далі від себе.
-
Навіщо так з новими друзями?! – почувся знайомий голос
згори, й завіса, що до того не пропускала світла в це темне царство,
відкрилась.
Домінік закрив обличчя руками, щоб дати
очам час призвичаїтись до змін. Коли це сталося перше, що він побачив перед
собою, були два скелети в одязі Данила і Златомира. Перелякано кліпаючи, хлопець
втупився в них, не розуміючи, що трапилося. Всього декілька годин тому разом
летіли на дирижаблі, а зараз вони мертві лежали на протилежній стороні ями. На
додачу до усього серед осіб, що стояли нагорі, була Аліса. Хоча й особами їх не
назвати. Істоти мали зріст, який досягав трьох, трьох з половиною метрів. Все
тіло покрите шерстю. Замість обличчя видовжена морда, з гострими, як лезо меча,
двома рядами зубів. Вуха прямостоячі. Ноги являли собою масивні лапи з гострими
кігтями. Єдине, що пов’язувало їх з людьми – це схожа будова рук, а точніше –
по п’ять розвинених пальців на двох руках. Істоти були одягнені у чорні мантії
з капюшонами позаду.
-
Зараз ми спустимо драбину! – вигукнула Аліса.
-
Мені й тут добре, – відповів Домінік хриплим голосом.
Попри страх, голова все ще працювали, й сценарій, що вона видавала, не дуже
йому подобався.
-
Хочеш, щоб вони спустились? – натякнула Аліса на істот. –
Це песиголовці, вони не дуже люблять, коли їм суперечать.
-
А там для мене, напевно бенкет приготували? – зіронізував
він.
Одна з істот щось гаркнула до Аліси,
після чого дівчина подивилась на ту зосередженим поглядом. В Домініка мимоволі
промайнула думка про телепатичне спілкування. У фільмах подібне було не
рідкістю, а враховуючи світ, в який він потрапив, то це багато пояснювало. Як
на підтвердження цієї здогадки заговорила Аліса.
-
Мої друзі кажуть, що їхній терпець на межі
-
А як же ці друзі? – кивнув Домінік на скелети.
-
Вони виконали свою місію, – байдуже відповіла дівчина. –
А зараз не пручайся, а то буде тільки гірше.
Не встиг Домінік опам’ятатись, як
голову пронизив біль, хтось немов розривав її зсередини. Відчуття до цього,
являлись слабким відгомоном. Згори опустили драбину, й тіло, всупереч волі
хазяїна, попрямувало до неї, ставши крок за кроком підніматися нагору. Як
Домінік не старався, та протидіяти зовнішньому впливу не вдавалосьь,
врешті-решт він змирився й став думати, що робити далі.
Як тільки опинився нагорі, його тут же
оточили песиголовці. Вони нагадували зграю розлючених собак, що от-от кинуться
на першого зустрічного. Тим ще подарунком було смердюче дихання, що доносилось
з їхніх пащек. Нагорі контроль ослаб і Домінік зміг говорити.
-
Милі собачки. Тут мене прикінчать чи підгодують?
Один з песиголовців розлючено загарчав.
-
На твоєму місці я би так не жартували, – мовила Аліса.
-
Що ще залишається, – зітхнув Домінік, і роззирнувся
навкруги, щоб вивчити місце у яке його занесла лиха година.
Острів й справді мав багато спільного з
однойменною планетою. Навколо був один червоний пісок і гірські хребти. Поряд з
ямою, в якій тримали Домініка, знаходився з десяток інших. З них лунали ледь
чутні стогони, очевидно інших в’язнів. Єдиним шансом на порятунок був корабель,
що мав відвезти народжених до Ирію. Та як його знайти, Домінік поняття не мав.
Спроби щось згадати не увінчалися успіхом. Все, що він пам’ятав – це запашні
страви Аліси. «Чортове стерво, щось підсипало», – вилаявся Домінік подумки.
Дівчина була єдиною ниточкою, що могла прояснити ситуацію і вказати шлях до
порятунку, якщо він взагалі був. Йдучи за песиголовцями Домінік вирішив, якщо
вдасться ще трохи прожити, то він неодмінно віддячить Алісі за все, а тим часом
почав ненав’язливу розмову, щоб вивідати більше інформації.
-
І як це – зраджувати друзів?
-
Друзів? Не сміши мене. Вони були інструментом задля досягнення
моїх цілей, – фиркнула Аліса.
-
І які ж у тебе цілі? Годувати песиголовців?
-
Це плата за допомогу.
-
Виходить, тоді ти підсипала щось і я заснув на декілька
годин, – скоса поглянув на неї Домінік.
-
Годин? – засміялась Аліса. – Ти тут вже три дні.
-
І ти весь цей час не покидала мене, як це люб’язно з
твоєї сторони, – вдав розчулення Домінік, щоб приховати інші емоції.
-
Ага, не могла покинути такого принца, – зіронізувала
вона. – Я б уже давно відлетіла, якби не обов’язок, – саркастично мовила вона.
Останні слова були, як бальзам на душу,
для Домініка. Дирижабль був неподалік, і з його допомогою можна було покинути
це місце. Аліса починала відігравати чимраз важливішу роль в його плані.
-
Виправ, якщо помиляюсь, але ти належиш до Суверенітету?
-
Забудь про поняття тієї сторони, тут все по-іншому, й чим
швидше ти це зрозумієш, тим… – затнулась вона на пів слові.
-
Тим, що? Проживу
довше?– посміхнувся Домінік.
-
Прийшли, – повідомила Аліса, проігнорувавши його сарказм.
Вони стояли перед входом в тунель,
кінець якого годі було розгледіти. На стінах висіли черепи заповнені невідомою
рідиною, вона й освітлювала дорогу. Один з песиголовців штовхнув Домініка в
спину. Це був знак продовжувати дорогу. Заперечити подібні аргументи хлопець
поки не міг, тому попрямував вперед. Після декілька хвилин блукань, темний
коридор нарешті закінчився й вони потрапили у величезну печеру, що являлась
найсправжнісіньким підземним містом, на кожному ярусі якого жили цілі сім’ї
песиголовців. Побачивши Домініка, їхні очі хижо заблищали. Вигляд ходячого
бенкету не абияк розбурхав їхній апетит. Якби не ескорт, то невідомо чи він би
дійшов до свого нового дому, що знаходився на останньому ярусі, в непроглядній
темряві й холоді, що пронизував до самих кісток.
Коли дерев’яні двері зачинились, Домінік
остаточно залишився на самоті з думками, принаймні він так думав. Вивчаючи
новий дім, хлопець випадково наштовхнувся на тіло. Спочатку подумав, що це
черговий скелет, та той швидко надав докази своєї живучості.
-
До мене гості, чи це вже галюцинації розпочались? –
пролунав хриплий голос в Домініка під ногами.
-
Вибачте, не знав, що тут хтось є, – винувато мовив
Домінік. – В цій темряві важко щось розгледіти.
-
Нічого, скоро звикнеш, – і незнайомець сів, обпершись на
стіну. – Народжений?
-
Схоже на те…
-
Значить одразу з-за Завіси, – зітхнув чоловік. – Навіть
життя ще не побачив!
-
Видно така моя доля, – спробував пожартувати Домінік. – А
ви вже давно тут?
-
Хто знає, в цьому місці втрачаєш лік часу.
-
Думав вони з’їдають своїх жертв?
-
Вони живляться не плоттю, а тим що під нею.
-
Кров? – припустив Домінік.
-
Саме так. Тебе прирікають на існування, а це гірше
смерті.
-
І ніхто не намагався втекти? – з надією в голосі запитав
Домінік.
-
Куди? Без засобів протистояти, ти ніщо в цьому світі,
тільки зміниш одних господарів на інших.
-
Хочете сказати, що ви тут від народження?
-
Народження – це відносне поняття. У твоєму випадку – це
швидше перехід між світами. Ви як мандрівники.
-
А ви багато знаєте, як на людину, що провела стільки часу
тут…
-
У мене було багато вчителів, – засміявся чоловік.
-
А як, щодо особи, по чиїй волі я тут?
-
Її я бачу вперше. Та і бачу – надто гучне слово. Так,
силует, що виникає з-під світла смолоскипів. Я більше запам’ятовую голоси, вони
єдині можуть сказати правду, – натякнув чоловік на телепатичне спілкування
песиголовців.
-
Але навіщо комусь так чинити, що їй з цього? Влада,
гроші? Що можуть дати ці істоти?
-
Крім всього вищеперерахованого є ще й обов’язок, –
виголосив чоловік. – Вона Чорна й зобов’язана допомагати їм.
-
Чорна? – здивовано перепитав Домінік.
-
Саме так, хоч люди й відкинули богів, добро і зло… та ті
не полишили їх.
-
Хочете сказати, що боги існують? – в голосі Домініка
почувся скептицизм.
-
А що таке Бог? – і чоловік поспішив тут же відповісти на
власне запитання. – Це уявлення, втілення людських прагнень, щось вище. Але
наскільки вище – ніхто не знає. Було багато спроб це пізнати, та усі закінчились нічим. Люди попросту розвінчували
свої ж образи.
-
І що собою представляють ці Чорні?
-
Особи з протилежним мисленням, своїм баченням цього
світу. Хтось назве їх злом, та все це алегорія. В добу Білобога й Чорнобога,
коли християнство й інші релігії ще не мали такого впливу на погляди людей, все
перебувало в гармонії. Люди були єдині з природою. Вони однаково шанували як
світло, так і темряву. Та з часом усі захотіли прогресу. Пізнати щось нове. Цим
новим, для них виявилися братовбивчі війни, які вони старалися виправдати вищою
метою. Боротьбою зі злом. Проте, що це за зло – ніхто не міг сказати. Люди самі
породили своїх монстрів, й самі почали з ними воювати. Так виникли нові віри,
культи, боги, нова історія. Одна суцільна спроба виправити стару помилку.
-
Виходить Чорні – це ті, що пішли не тим шляхом?
-
Не все так однозначно, – в голосі чоловіка почулися
загадкові нотки. – Чорні завжди прямували одним шляхом. Підтримували баланс і
доповнювали цей світ. Однак інакше вважала протилежна сторона. Не існує
абсолютного світла чи темряви. Якщо сонце на Землі буде світити надто яскраво,
то спопелить все живе. Так само й з темрявою, неможливо жити не бачачи світу
навколо. Ти розчинишся в порожнечі.
-
Але й так просто ніхто не прийме цього, важко визнавати,
що тисячі років помилявся.
-
Саме в цьому й полягає одвічна проблема цього світу:
ніхто не хоче визнавати своїх помилок. Десятки релігій проповідують любов, при
цьому вбиваючи в ім’я цієї любові. І де питається тут любов? Вбий, щоб доказати
як сильно любиш?
-
Звільнитися від стереотипів, щоб усвідомити справжню ціну
всьому.
-
Починаєш мислити як Чорний, – посміхнувся чоловік. – Їхня
сила й полягає у цьому. Якщо хтось сумнівається, то пробуджує її, щоб не сіяти
хаос в протилежному таборі. Завдяки цьому й існував баланс. Вже потім люди
стали нехтувати ним, породжувати уявних монстрів, які потім перетворилися в
реальних.
-
Парадокс життя: чим більше стараєшся змінити щось на
краще, тим більше процес прямує в протилежну сторону, – зітхнув Домінік.
Їхню розмову перервав звук відкриття
дверей. Два песиголовці принесли в’язням поїсти. Згадавши подарунок Аліси
Домінік з недовірою поглянув на принесені харчі, та дії незнайомця заставили його
внутрішні підозри відійти на другий план, і він також долучився до трапези.
***************************
Сон, після прийняття їжі, вже входив в
неприємну звичку Домініка. Благо цього разу хоч не боліла голова. Підвівшись,
він звернувся спочатку пошепки до свого недавнього співрозмовника, та бачачи,
що той не відповідає, підвищив тон. Однак, і це не дало результату. В Домініка
мимоволі промайнула думка, що того спіткала доля Данила і Златомира. Щоб
остаточно розставити все на свої місця, він став крок за кроком обмацувати
підлогу й стіни. Пошуки не принесли результату й Домінік з гіркотою
констатував, що залишився сам в цьому царстві темряви. Хвиля панічно страху
нахлинула, як морський прилив. Домінік пожалів, що не залишився в тій ямі, або
й того краще, що не його забрали. Страх змінився люттю, і кинувшись до дверей,
він щосили затарабанив в них кулаками. Відповіддю було відлуння, що рознеслося
по нижніх ярусах. За мить замок клацнув і на порозі з’явилося два песиголовці.
Домінік сам не встиг зрозуміти, як кинувся на них, і різким рухом скрутив шиї.
Затягнувши тіла всередину, він зняв з одного з них мантію й одягнув на себе.
«Потрібно вибиратись звідси», – подумки виголосив хлопець, і направився до
дверей. Акуратно відчинивши їх, він попрямував кам’яною стежкою нагору. Ейфорія
від вбивства песиголовців не пройшла, а навпаки – зросла. Все його єство зараз
говорило, що вони причина його бід, і з ними слід поквитатись. Після тієї
розмови щось змінилось всередині нього. Те, що спало до цього, прокинулось і зараз
прагнуло вивільнити весь накопичений гнів. Однак, це не було безрозсудне
прагнення, а цілком продумане рішення. Домінік став відчиняти інші камери, щоб
створити хаос. Коли цього було досягнуто, він, мов тінь, розчинився в ньому, й
став вбивати зустрічних песиголовців. Поступово це переросло в справжнє криваве
свято. Крики жертв роздавалася в голові Домініка та він не слухав. Він
перетворився на тінь, що завдавала удару зі спини. І ось, нарешті, вони
зустрілися віч-на-віч. Та, що була причиною його кошмарів, і він – результат її
дій.
-
Стій, я все поясню! – замахала руками Аліса. – Це не те
чим здається, ми намагаємося пробудити твою силу!
- Вона вже пробудилась… – виголосив Домінік.