Домінік
повільно розплющив очі. Не покидало відчуття, що його переїхав поїзд.
Здавалось, кожна клітина тіла кричала від болю. Роса з листків дерева, що
нависло над ним своєю гігантською статурою, трохи освіжила відчуття. Силою волі
він заставив тіло повернутись на бік, щоб роздивитись місце куди його закинула
доля. На просту в’язницю не було схоже. Раптове спостереження розставило все на
свої місця. Замість звичних земних краєвидів в небі, його очам у всій красі
відкрився Сатурн. Домінік не захоплювався астрономією, однак і його скромних
знань вистачило, щоб визначати яку планету він бачив. По всій видимості атланти
перетворили один зі супутників Сатурна на щось на зразок в’язниці. «Гарно
постарались», – з досадою виголосив подумки Домінік.
Природа
планети не особливо відрізнялась від земної, проте Домінік вирішив не
послаблювати увагу. Не для нього одного ж провели подібні зміни, а значить
причини мали скоро дати про себе знати. Підповзши до дерева він став поволі
підводитись на ноги. Біль нікуди не зник, і кожну секунду нагадував про себе.
«Стерво, краще б прикінчила на місці!» – подумки проклинав він Міа. Все ще
тримаючись дерева, Домінік спробував зробити перші кроки. «Тільки камер бракує,
щоб увіковічити великий момент моїх перших кроків на іншій планеті!» –
роздратовано зіронізував подумки. Він відчував себе дитиною, яку втягнули в
гру, в якій вона не горить бажанням брати участь. Врешті-решт йому це набридло
і він, наперекір ризикам, використавши ефір, створив за спиною крила зі стихії повітря.
Вперше за останній час, він відчув прилив радості, хоча, можливо, це був
наслідок від адреналіну, що активно вироблявся в той момент, однак йому було
байдуже. Так вдалося ненадовго втамувати біль.
Для
безпеки вирішив не підніматись надто високо, пролітав акурат над кронами дерев,
в основному листяних, хоча й траплялись хвойні. Місцевість поки являла собою
рівнину з густою рослинністю, дечим схожу на земні джунглі. Домінік не знав
куди летіти, тому просто поклався на удачу. Краще витратити трохи сил і виявити
загрозу першим, чим вранці не прокинутись. Довго літати не довелось. В небі
показалось декілька сивих клубків, він направився до них. Використовувати код
для огляду території не став, а скористався старим добрим способом стеження.
Зручно вмостившись на гілці одного з дерев, став спостерігати за джерелом диму.
Ним виявилося невелике поселення Омег рангу реніт. Сірі миші, які не особливо
відрізнялись від простих людей. Спостерігаючи за ними Домінік склав чітку
картину про їхні здібності й поведінку в цілому. Цим особам пощастило, адже
їхня розумова діяльність не постраждала. Вони без проблем добували їжу, про що
свідчило м'ясо на вогнищах, навчилися будувати простенькі бунгало, а також
створили навколо поселення захист з частоколу. Ренітів налічувалось близько
сорока: чоловіки й жінки віком від двадцяти п’яти – до сорока років. Дітей і
представників похилого віку не спостерігалось. Було дивно, що хтось заморочився
над доставкою ренітів на цю планету, та врахувавши власну ситуацію, хлопець
вирішив вступити в тісніший контакт і дізнатись причини з перших вуст.
Спустившись
з дерева, він направився до єдиної брами, що на той момент була зачинена. Як
тільки він вийшов на відкриту місцевість, дві стріли зі свистом приземлились
перед його ногами. «Тепло приймають», – про себе подумав Домінік, а потім
підніс вгору руки в знак мирних намірів. Подібне остудило запал вартових, однак
порушило спокій поселенців за стіною. Брама відчинилась і до нього направилась
висока брюнетка років двадцяти семи. Невідомо, чи це був природний колір її
шкіри чи страх так подіяв, вона нагадувала мерця, що несподівано ожив.
Побачивши її в ночі можна було наробити зі страху. Жінка повільно наближалась
до Домініка, вартові, як справжні солдати, постійно тримали його на мушці. Інші
мешканці боязко визирали з-за спин одне одного, не наважуючись ступити далі
брами. Коли між ним і тією дівчиною залишилось близько двадцяти метрів, вона
зупинилась. Її очі забігали так, немов вона старалась досконало вивчити кожен
міліметр його тіла.
-
Вибачте мою
зухвалість, та чи можу я запитати про мету вашого візиту? – і вона схилила
голову в поклоні.
-
Домінік очікував
чого завгодно, але не такого. Попри усе бажання – вирішив не гратись в
аристократа, а одразу пішов в наступ.
-
Може годі в мене
цілитись, – натякнув він на вартових з луками.
-
Прошу вибачення, –
і піднявши руку, очевидно знак лучникам, вона поспішила впасти на землю
кланяючись.
Домінік
хотів було зітхнути, зображуючи нотку невдоволення, та не встиг, довелось
прикрити рот рукою. Крізь пальці тонкими струмками закапала кров. «Вчасно» –
зіронізував він подумки. Жінка боязко підняла голову, щоб переконатись, що її
співрозмовник все ще на місці. Побачене відверто шокувало ту.
-
Ніколи не бачила
крові? – сердито відрізав Домінік.
-
Вибачте, – і вона
зі ще більшим запалом схилила голову, Домініку навіть здалося, що та собі чоло
розбила.
-
Підведися, не чую,
що ти там бурмочеш, – скомандував він.
Дівчина
зі спритністю лані підвелась на ноги. «Потрібно пом’якшувати тон, а то рефлекси
в цієї баби куди кращі моїх теперішніх. Як же ж бути, що запитати, якого дідька
вона взагалі так витанцьовує переді мною?»
-
Я хотів би
відпочити, – Домінік зітхнув полегшено, одним пострілом двох зайців.
-
Як накажете, я
зараз же накажу приготувати найкращий будинок! – радісно виголосила та.
-
Я обираю твій, –
не роздумуючи відповів Домінік. Варіант пастки не слід було відкидати, гірше
того, вони могли виявитись канібалами. А так – важлива фігура під боком, вона
точно впливова особа, інакше б вартові так швидко її не послухали. Позбав стадо
пастуха і воно розбредеться.
-
Як побажаєте, –
відповіла вона, а на обличчі промайнула тінь страху.
-
Показуй мої
апартаменти.
Жінка
ще раз вклонилась і обернувшись, повільно попрямувала до брами. Відчуття
Домініка зараз знаходились на піку. Кожен крок проходив, немов по голках, він
так і хотів підстрибнути з несподіванки. Подумки старався заспокоїти себе, та
це давалось слабо. Врешті-решт він вирішив вдатися до перевіреного способу, а
саме сфокусувати увагу на жіночих принадах. Попри усе, в його гіда були
апетитні форми, які прикривала листяна подоба набедреної пов’язки, й з такого ж
матеріалу топ. «Помирати, так хоч красиво». Подібний одяг був й в інших жителів
поселення. Своїм виглядом вони більше нагадували індіанське або африканське
плем’я, а ніж представників тогочасного суспільства. Коли він проходив поблизу,
усі з пошаною схиляли голови. Бажання дізнатись причину подібного відношення
росло з геометричною прогресією, та він вирішив почекати поки вони залишаться
на самоті.
Кімнат
в бунгало дівчини було три. Спальня, кухня і свого роду вітальня. Меблі, якщо
їх так можна було назвати, й столові прилади, були зроблені переважно з дерева
або глини. Останній матеріал застосовувався здебільшого для посуду. Кухнею
служила невелика піч, викладена з каменю, в ній ще зберігся невеликий жар.
Дивлячись
на все це Домінік навіть відчув певний затишок. Сівши на колоду, що служили
кріслом, він владно оглянув апартаменти навколо нього. Жінка застигла на
порозі, не наважуючись пройти далі.
-
Як тебе звати? –
звернувся він до неї.
-
Марія, –
невпевнено відповіла та, схиливши голову.
-
Маша, радість
наша, – задоволено посміхнувся Домінік. – Скажи мені, Маша, звідки ти, і як
сюди потрапила? Мова схожа на українську.
-
Я стала Омегою
після витоку радіації на АЕС України, – вже сміливіше відповіла та.
-
От значить як, –
виголосив радісно Домінік. – Виходить, ви тут не так давно?
-
Хто як, –
відповіла та. – Дехто вже декілька років тут виживає.
-
Де інші,
сумніваюсь, що тут є десяток ренітів? – кинув він на неї косий погляд.
-
В поселеннях на
схід від нашого, ми платимо їм данину, а вони захищають нас від тутешніх
мешканців. Я надам вам провідника, якщо того побажаєте.
-
Цікаво, цікаво, –
задумливо мовив Домінік. А подумки дякував долі за такий подарунок. Не
докладаючи зусиль він зможе зібрати армію або, принаймні, гарно розважитись. –
Підійди ближче, – скомандував він їй. Та поволі наблизилась до нього. Домінік
не церемонячись схопив її за руку й всадив на собі на коліна. – Чому вас
відправили саме сюди? Невже такі особливі?
-
Я не знаю, –
схилила голову та. – Я пам’ятаю, як мені вкололи якусь дивну рідину, а потім
все, як в тумані. Опам’яталась лежачи в заростях місцевої флори, а навколо
зібрались жителі цього поселення. Вони допомогли заповнити пробіли в моїй
історії, – з гіркотою в голосі мовила дівчина.
-
Ти тут головна? –
пройшовся він вказівним пальцем по її грудях, від чого вона помітно затремтіла,
однак швидко опанувала емоції.
-
Так, – не
вагаючись відповіла дівчина, а потім поспішила додати. – Якщо ви голодні я можу
швидко чогось приготувати.
- Ще встигнеш, – і його рука почала опускатись все нижче.