Двері
поїзда відчинились і трійця вийшла на перон. Квартал був не з багатих. Не
дивно, що зброю зберігали саме тут. Ніхто, без потреби, не сував сюди носа.
Навіть міська охорона бажала зайвий раз не ризикувати. Кожен крок тут робився як по мінному полю.
Доводилось виростити очі на потилиці, щоб не отримати ніж чи кулю у спину.
Авантюристи, релігійні фанатики, найманці, вбивці, злодії – це місце зібрало
найкращу колекцію. Однак, навіть тут все підпорядковувалось правилам, які
встановили члени ордену Іскри. Не сказати, що вони були надто віруючими, проте
й віра не була для них чимось буденним. Скажемо так у них було своє бачення
цього світу, яке вони доносили до усіх охочих. Основним їхнім суперником, в цій
галузі, являвся орден Тіней. Ще одна релігійна група, яка вірила в скорий
кінець всьому, тому намагалась підготувати до нього якомога більше людей. Хоча
намагалась – надто гучне слово, швидше: готувала армію для допомоги тим, хто
прийде вчинити вищезгаданий кінець. А що потрібно армії, окрім солдатів?
Правильно – зброя. І щоб її отримати, вони вирішили захопити один з найбільших
чорних ринків зброї. Все робилось під виглядом проповідей по місцевих храмах,
хоча ті, хто в темі, прекрасно розуміли, що це за храми, й що давало захоплення
хоча б одного. Найабсурднішим, в цій ситуації, був фактор вибору. Жителі
районів, а це, зазвичай, були певні угрупування, самі обирали яку віру
прийняти. Кровопролиття не відкидалось, однак у світлі можливих руйнувань
налагодженої інфраструктури, зводилось до мінімуму, лише одинокі вбивств, які
міняли фігури місцями.
Олівер,
Міа і Валеріан направлялись до одного з таких храмів. Там їх мали зустріти
кур’єри, і після укладання угоди, супроводити до ретранслятора. Свого роду
додатковий захист для партнерів і гарантія успішної угоди. Валеріан, по всій
видимості, не вперше бував у цих місцях, тому швидко провів їх малолюдними
провулками. Ось і храм. На фоні сірих напівзруйнованих будівель він виглядав як
справжній палац. Оазис в спекотній пустелі. Позолочений куполоподібний дах тут
був замість сонця, даруючи оточуючим трохи тепла і світла. Внутрішнє приміщення
заполонили представники різних світів. Трійці пощастило потрапити на чергову
баталію проповідників двох орденів. Присутні ловили кожне їхнє слово. Валеріан
скомандував їм просуватись вперед. Олівер і Міа здивовано переглянулись, проте
сперечатись не стали. Як виявилось – сказати легше, ніж зробити. Протиснутись
між статурами кремезних Омег, для двох підлітків, було не таким простим
завданням, та вони докладали максимум спритності, оскільки сила одразу
нівелювалась натовпом. Олівер волів би за краще зійтись в поєдинку з кожним
присутнім, а ніж проштовхуватись через спітнілі тіла, деякі, схоже, не знали,
що таке душ. Не кажучи вже про перегар і запах тютюну, від якого очі
сльозились. За цим заняттям він не відводив погляду від Міа, якій було куди
важче, через тендітну фігу. Так пройшло пів години. Лаючись й проклинаючи все на
світі, вони нарешті добрались до передніх лав. Озираючись на пройдений шлях,
вони не могли вловити суті затії Валеріана. Той розсекретив свої плани, коли
проповідники, як це завжди бувало під час їхнього виступу, запросили до слова
охочих з-поміж присутніх. Саме цього й чекав комісар. Без зайвих церемоній,
відштовхнувши декілька зівак, він став за спеціальну трибуну, яка розміщувалась
навпроти проповідників. Таким чином відбувався діалог між потенційним вірянином
і представниками орденів.
-
Вітаю, – звернувся
до Валеріана представник ордену Тіней. – З ким хочете говорити?
-
З вами, – не
задумуючись відповів комісар.
-
Чудово, – на
обличчі адепта промайнула тінь посмішки. Така відповідь віруючого
прирівнювалась ледь не до формального вступу в орден. Також, він отримував
перевагу слова, як любили говорити адепти. Під час дискусії представник іншого ордену не мав права
втручатись.
-
Перше питання. Що
проповідує ваша релігія? – запитав Валеріан.
-
Всьому є початок і
кінець. Ми хочемо достойно зустріти свій, – не задумуючись відповів той.
-
Тобто, я правильно
зрозумів, що ви свідомо йдете на самогубство? – по залі пробігся гомін.
-
Природна смерть не
являється самогубством, – відрізав той.
-
Однак, її можна
уникнути, заглянути за завісу. Вчення Іскри говорить, що всередині нас
знаходиться щось більше, ніж просто душа. Іскра – це божественна енергія, а
значить кінець не такий однозначний, як ви трактуєте. З вашого вчення виходить,
що ви пропонуєте здатись на милість тих, хто може поглинути все, у тому числі й
божественну енергію, з якої ми створені. Не вважаєте таку позицію хибною?
-
Заперечення
смерті, не означає її відсутність, – сухо відповів адепт.
-
Погоджуюсь, однак
природна смерть, і та, яку принесуть ті, кому ви поклоняєтесь – це два різні
поняття. Замість того, щоб жити, ви пропонуєте добровільно засунути голову в
петлю.
Настала
секундна мовчанка адепт, як і присутні, збирався з думками, не такого він
очікував.
-
Якщо ви вже
зачепили вчення Іскри, то давайте поговоримо про його силу, вірніше, про силу
його адептів. Всі знають, що вона полягає у чотирьох внутрішніх рівнях. Малкут
пропустимо, перейдімо одразу до Іеціри. Вона – це контроль над волею людей, –
останні слова адепт виголосив з особливим пафосом. – Не факт, що їхні
послідовники не перебувають зараз під дією цієї сили.
-
І? Що роблять
зараз їхні послідовники? Пропонують розв’язати війну, захопити якийсь світ? Ні,
– випередив того з відповіддю Валеріан. – Вони створюють дім для душ, що
заблукали. Дають їм надію в завтрашній день. А що пропонуєте ви? Створити у
цього місці табір підготовки смертників? Хто по-вашому направив тих, кого ви
так боїтесь?
-
У нас всіх один
Творець.
-
Якщо так, то
виходить він підвів над до провалля, через яке прокладений хисткий міст. Ми або
пройдемо його, або звалимось вниз. Ви самі погодились, що у нас один Творець, а
значить і роздоріжжя, якими ми прямуємо, приведуть нас до однієї дороги. Цей
храм – це місце, де усі охочі приходять поспілкуватись з ним, не більше й не
менше. Ви лише його слуги, наглядачі, які стежать за порядком у храмі. Як скарбник
стежать за скарбницею, так і ви наглядаєте за багатствами храму. Чи ви
вважаєте, що маєте одноосібно керувати скарбницею, розпоряджатись її вмістом?
Вважаєте себе кращими управителями – побудуйте свій храм і запросіть до нього
усіх охочих. Не вкладайте в руки меча й не побачите щита перед собою.
Останні
слова Валеріана супроводжувались шаленими оплесками. Адепт ордену Тіней
потерпів, непевно, найбільш розгромну поразку за весь час подібних дебатів.
Орден Іскри, за підтримки Валеріана, не тільки відстояв даний храм, але й
поповнив ряди своїх послідовників. Міа й Олівер вражено слухали, не розуміючи
для чого це все комісару, невже він також був членом ордену Іскри? Відповідь не
забарилась. Двоє невідомих в білих мантіях, схопили їх за краї накидок і кивком
голови наказали слідувати за ними. Пара хотіла було заперечити, однак ведмежі
лапи Валеріана, що опустились на їх плечі, чітко дали зрозуміти, що все добре.
Декілька хвилин блукань коридорами катакомб, що знаходились під храмом, і вони
нарешті добрались до великої зали, де на них вже чекали два броньовики з
охороною, і чотири спайаера для прикриття з повітря. Усі машини працювали на
ефірі, тому, як тільки трійця зайняла місця всередині, машини піднялись в
повітря й вирушили спеціальним тунелем назовні. На відміну від спайаерів, які
могли літати навіть в Етері, броньовики підіймались на висоту близько кілометра
над землею. Показник відносно невеликий, однак достатній для високої
мобільності й безпеки під час транспортування. Машини не залежали від стану
доріг чи ландшафту, могли без проблем долати водяні перегороди. Вони являлись
одним з улюблених засобів транспортування торговців зброєю.
Коли
вони всілись на свої місця, Олівер звернувся до Валеріана.
-
А нас не обманули?
Всього один ящик? – висловив він сумніви.
На
це комісар відповів посмішкою, а потім відкрив вищезгаданий ящик. Всередині
було десять сірих сфер.
-
Знаєте, що це? –
звернувся він до Олівера з Міа.
-
Саркофаг, – не
задумуючись відповіла Міа, після чого була обдарована запитальним поглядом від
Олівера. – Потрібно більше уваги приділяти теорії, – дорікнула вона йому.
-
Ну-ну, не
сваріться, – тепло мовив Валеріан. – Теорія і практика дві сторони однієї
монети. Ви цьому яскравий доказ, – посміхнувся він, а потім додав. – Саркофаг –
це технологія, в основу якої покладений принцип дії Куба. Якщо коротко, то це
засіб перевезення габаритних вантажів. Всередині кожного саркофага величезний
простір, схожий до світу Куба, однак не такий продуманий. Взаємодія з ним
здійснюється за допомогою рун, – і він торкнувся однієї зі сфер, після чого на
ній з’явився рунний круг. – Вони дозволяють поміщати щось всередину, а за
необхідності й забирати.
-
Можна тепер я
запитаю? – звернулась до Валеріана Міа. Той схвально кивнув у відповідь. – Ви й
справді вірите у слова, що говорили в храмі?
-
Ах, це, –
засміявся комісар. – Буденщина, щоб виторгувати кращі умови. Такі вже обов’язки
комісара. У цьому світі слово така ж зброя, як код чи сайфери. Я допоміг їм,
вони віддячили нам, – зобразив чоловік невинну посмішку.
-
Але – це не
зупинить Тіней, – мовила зніяковіло Міа. – Я вивчала трохи їхнє вчення й
історію в цілому.
-
Кожен вірить в те,
що хоче. Кінець і так наступає, а те, що вони почали про нього говорити у
подібній манері, нічого не змінює. Смерть є смерть, і якщо її втілення – це
гвардія, то так тому й бути, – байдуже стиснув плечима Валеріан. – Ми кожен
день ризикуємо своїми життями, і чим швидше ви це зрозумієте, тим простішим
стане ваше життя. Релігія не більше, чим засіб маніпулювання думкою. Непотрібно
вступати в різні секти, щоб поспілкуватись з тим, хто нас створив. Цим ви
показуєте лише свою слабкість, страх і недовіру до нього. Не така підтримка вам
потрібна на цій дорозі, – натякнув він на орден Тіней.
-
Що такого цінного
в цих сферах? – запитав Олівер.
-
Зброя, припаси, –
не роздумуючи відповів комісар. – Засоби для підтримки одних, і створення
проблем іншим. Рядова місія, як на ваш ранг, однак – це важливий досвід. В
майбутньому самі координуватимете подібні, – і він хитро примружив очі. В
погляді ясно читалось невелике доповнення: якщо доживете.
Розмову
перервали раптові поштовхи, що почулись ззовні, за мить, бронетранспортер став
різко втрачати висоту. Холоднокровність Валеріана вражала, з кам’яним виразом
обличчя він торкнувся одного з саркофагів. За секунду на сірій поверхні з’явився
круг з незрозумілими для Олівера і Міа символами. Дії комісара нагадували
більше магію, чим взаємодію з невідомою
технологією. Чоловік зі спритністю натискав на символи у крузі, після
кожного такого доторку вони загорялись білим світлом. По закінченні – над
сферою з’явилась
голограма з зображенням зброї й транспортних засобів. Валеріан не задумуючись
обрав мотоцикл, і задав таймер на дві хвилини.
-
Як тільки з’явиться
байк – вантажте ящик зі сферами на нього й направляйтесь до ретранслятора, –
звернувся він до Олівера з Міа.
-
А як же ви? –
запитала Міа.
-
Постараюсь виграти
для вас якомога більше часу! – вигукнув він у відповідь. – І одразу попереджую
– жодної самодіяльності! Вміст саркофагів не має потрапити до рук нападників!
Міа
й Олівер збентежено переглянулись. Це виходило за рамки місії супроводу, майже
миттєво в їхніх головах виникла думка, що вони пішаки в серйозній партії
академії. Тільки от, чому така важлива фігура, як комісар, вирішила
пожертвувати собою заради них? Питань було більше чим відповідей, та вони
вирішили відкласти їх на потім. Зараз дорога була кожна секунда.
Зібравши
в кулак останню сміливість, Олівер взяв з рук Валеріана сферу з таймером й став
очікувати зіткнення з землею. Останнє, всупереч усій ситуації, відбулося напрочуд
м’яко. Комісар покинув машину першим. За ним це зробив Олівер. Ззовні бій був у
самому розпалі. Супротивників налічувалось близько п’ятдесяти. Усі озброєні
екзосами. Сірі мантії наводили на думку про старих знайомих з храму, схоже,
орден Тіней не дуже любив програвати. Спостерігаючи за ними Олівер застиг на
місці. В почуття привів поштовх в спину, і вибух, що слідував після цього. Міа
саме вчасно врятувала його.
-
Не лови гав, ми не
на курорті! – вигукнула вона, струшуючи з себе землю.
Прикусивши
з досади губу, хлопець підвівся і поставив саркофаг на землю. Таймер відлічував
останні секунди. Поява байка супроводжувалась яскравим світіння, яке одразу ж
помітили нападники. Їхні спайаери направились до джерела, піхота поки була
зайнята комісаром і конвоєм, що їх супроводжував.
-
Зв’яжись з
оракулом, а я виграю нам трохи часу! – звернувся Олівер до Міа.
Дівчина
не встигла запитати, що він задумав, оскільки той вже застрибнув на байк, і
переключивши управління з автопілоту на ручне, помчав понад скелястими пагорбами,
поступово набираючи висоту. Байк, як і бронетранспортери, літав за рахунок
поглинання ефіру з навколишнього середовища. Рельєф не був для нього
перешкодою, а от маневреність бажала кращого. Ухиляючись від чергових
пострілів, Олівер ходив по лезу. Не покращувала ситуацію й постійна тривога за
Міа, навіть під час маневрів він старався хоч одним оком вловити її
місцеперебування. «Що ж робити? – про себе розмірковував хлопець. – Без зброї
цей бій не виграти, але й на ходу створювати ризиковано». Помилка могла
викликати нестабільність ефіру навколо нього, а це означало порушення роботи
байка. Врешті-решт хлопець наважився ризикнути. Предметів з властивостями ефіру
він поки не міг створити, тому довелось ретельно прорахував послідовність дій.
Першим етапом стала димова граната, вона дала час на підготовку другого етапу.
Олівер, наскільки це було можливо швидко, створивши копію ящика, в якому
перевозились саркофаги, поклав всередину трохи вибухівка, далі зімітував аварію
і свою непритомність. Весь процес тривав лічені секунди. Адепти знали по що
прийшли, а тому приземлившись, одразу направились до ящика. Жага вислужитись –
перевершила здоровий глузд і обережність. Результат не забарився, кінцівки
шести тіл розлетілись по периметру, забарвивши землю в червоні тони.
Переконавшись, що вцілілих немає, Олівер всівся на байк і попрямував до Міа. Це
сталося одночасно з появою в небі величезної дископодібної машини, з кілометр в
діаметрі. «Зореліт!» – тільки й встиг подумати хлопець, як навколо почалось
справжнє пекло. Гармати гостя не жаліли нікого, а враховуючи, що стріляли вони
концентрованими зарядами ефіру, то способів захиститись, на той момент,
практично не було. Після привітань, на поле бою направився рій дронів. Серце
Олівера, здавалось, от-от вистрибне з грудей. Зосередившись, він створив чотири
димові гранати, й розкидав їх по дорозі до броньовика, а потім використав ще
чотири нейронні, щоб дезорієнтувати сенсори дронів.
-
Вдалося зв’язатись
з оракулом? – різко зупинившись біля Міа, запитав Олівер.
-
Так, він проведе
нас.
-
В такому разі ти
керуєш, я прикриватиму, – і він посунувся назад, щоб Міа сіла.
Тим
часом в небі, над ними, ставав все гучнішим рев двигунів зорельота, а також
доносився пронизливий гул, такий звук свідчив про закінчення заряджання
основних гармат корабля.
-
Валеріан… – не
встигла договорити Міа, як її перебив Олівер.
-
Не встигнемо, у
нас чіткий наказ, – холодно мовив він. – До ретранслятора далеко?
-
Близько п’яти
кілометрів.
-
Вперед, а то усі
тут поляжемо, – і Олівер створив в руках гранатомет револьверного типу на шість
боєзапасів.
Міа
швидко зайняла місце спереду, а Олівер, створивши навколо тіла броню, обхопив
однією рукою талію дівчини, а іншою міцно стиснув зброю. Байк зірвався з місця
й увірвався в хмари диму, що ще не встигли розвіятись. Дрони не відставали,
щедро обдаровуючи їх зарядами ефіру. Олівер не даремно визвався прикривати
спину Міа. Особливість його броні зводила нанівець їхню пробивну міць, для
нього вони були не більше, чим укуси комарів. А от його постріли проріджували
ряди супротивників. Тіні, очевидно розраховували на легку перемогу, тому
використовували саме такий арсенал, що зіграло на руку парі. Та везіння тривало
недовго. Дрони змінили формацію і стали всіма силами відтісняти їх від
ретранслятора. Ситуація остаточно підійшла до критичної межі, коли вони виїхали
з димової завіси. На них відкрили полювання ледь не усі підрозділи Тіней.
-
Дістань з моєї
кишені саркофаг! – звернулась несподівано Міа до Олівера.
Той не гаючи часу зробив, як вона просила. Подиву не було меж, коли він побачив, що таймерів відлічував останні секунди. Витягнувши руку, хлопець направив поверхню з руною на простір позаду них. Роздався спалах і обрана Міа річ з’явилась. Олівер не встиг побачити, що це було, оскільки поява співпала з трьома променями, що розрізали небеса. Вони викошували усе живе в радіусі двох кілометрів навколо поля бою. Якби не близькість до ретранслятора, то й пару чекала б не вельми радісна доля, та цього разу їм пощастило: ударна хвиля занесла їх в портал. Олівер обійняв Міа, щоб мінімізувати отриману нею шкоду.