Двері
зі скрипом відчинилися, впустивши в темне царство підвалу світло. Міа хотіла
рефлекторно прикрити очі, та кайдани швидко привели відчуття до тями. Щоб зір
призвичаївся – довелося декілька разів заплющити й розплющити очі, від цього
процесу виступили сльози.
-
Оце я розумію
радість від зустрічі, аж сльози повиступали! – почувся голос у дверях.
Дівчині
він здався доволі знайомим, настільки, що хотілось щось пожбурити в його
джерело. Коли очі нарешті призвичаїлись, вона побачила хто стояв перед нею. В
перші секунди хлопець здався доволі симпатичним, в принципі, він
таким і був, але її внутрішнє «я» кричало про протилежне. Незнайомцю було не
більше двадцяти п’яти. Коротко підстрижене чорне, як крило ворона волосся. У
лівому вусі сережка. Злегка овальне, гарно поголене обличчя. Карі очі. З
моменту, як хлопець зайшов, вони постійно стежили за Міа, немов намагаючись
прочитати те, що було приховано глибоко всередині. Попри злість, Міа не вдалося
витримати такого натиску, й вона зніяковіло відвела погляд, сфокусувавшись на
його одязі й статурі. Остання було добре розвинена, схоже, не нехтував
фізичними навантаженнями. Щодо одягу, то він нічим особливим не вирізнявся.
Білий камзол, розшитий різноманітними візерунками. З-під нього виглядали такого
ж кольору жилет і сорочка. Білі штани й туфлі завершували гардероб. Бракувало
ще білих крил за спиною, щоб хлопець перетворився на чистокровного сейрі.
-
Підійди ближче і я
викажу радість, рівну твоєму вбранню! – відрізала Міа.
-
Я б з
задоволенням, та боюся укусів, – засміявся хлопець.
Від
такої відповіді всередині Міа зірвався вулкан. В ту мить вона й справді готова
була вчепитися йому в горлянку й перегризти артерію, щоб кров фонтанами била з
його горла. Від такої думки холодок пройшовся по тілу, а серце запульсувало
сильніше.
-
Поки ти не зробила
те, що плануєш, я насмілюсь повідомити, що ці думки є наслідком сили, що чекає
пробудження.
-
Якої ще до біса
сили? – огризнулась Міа. Тим реченням хлопець влучив в десятку, і зараз вона
всіма силами намагалась привести думки в порядок. З телепатами потрібен був
холодний розум.
-
Твоєї, – не
роздумуючи відповів хлопець. – Заради неї ти пішла на все це.
-
Ти якийсь
збоченець? Тобі подобається ув’язнювати дівчат, щоб потім задовольнять свою
фантазію? Інакше, як пояснити все це? Хто в здоровому глузді погодиться на
подібне?! – і вона демонстративно забрязкотіла металевими ланцюгами.
-
Чесно сказати –
зараз це мене й самого дивує. Наскільки потрібно бути схибленою, щоб не
пробудити свого кера в… кращих умовах.
-
Кера? –
здивувалась Міа. Підсвідомість підказувала, що це щось дуже важливе.
-
Бачу всередині ще
зберігся здоровий глузд, – кепкував він з неї.
-
Годі лізти в мої
думки!
-
Ой, як страшно, –
вдав тремтіння хлопець. – Після твоєї опіки – це найменше, що я можу зробити, –
і він голосно засміявся.
-
Слухай, не знаю,
що там між нами було раніше, але, може, з’ясуємо стосунки
пізніше? – ледь не благальним тоном мовила вона.
-
Спішиш до свого
принца? – мовив хлопець з іронією. – Це заради нього ти стрибнула в ліжко до
того работорговця?
-
Йди на хрін! Ти що
– моя совість?! Стрибну ще, якщо допоможе!
-
Домінік, годі її
мучити, – мовила дівчина, що з’явилась нізвідки. Її поява нагадувала воду, що
піднялась з землі й поступово набула форми людини.
-
Мушу ж я віддячити
за доброту, – звернувся хлопець до істоти, що з’явилась. – До
речі, вона назвала тебе істотою.
-
Подай на мене в
суд! – відрізала Міа. – Я не винна, що не входжу в коло фріків!
-
Помиляєшся, –
засміявся Домінік. – Ти їх очолюєш.
-
Все, годі! –
зупинила його незнайомка. – Натаніель чекає, ти зі своїми дурощами й так купу
часу згаяв.
-
Гвардія повідомить
про своє прибуття, – зіронізував Домінік.
Дівчина
проігнорувала його слова і підійшла до Міа.
-
Про дурниці раджу
одразу забути, оскільки тільки даси зайвий привід цьому бовдуру, – вказала вона
на Домініка. – Зараз я приберу кайдани, а після – переміщу нас в одне місце, де
ти отримаєш відповіді на більшість запитань, що зараз крутяться у твоїй голові.
Цього
разу внутрішнє «я» підказувало Міа не сперечатись, і вона дослухалась його
поради. Коли кайдани з дзенькотом впали на землю, вона спробувала підвестись.
Ноги одразу відповіли відмовою й вона впала на землю. Аліса сердито поглянула
на Домініка.
-
Добре, добре,
зараз вилікую. Не роби таких кислих мін, – відповів він на її погляд, а потім
підійшовши, торкнувся ніг Міа. – Зараз відчуєш невелике поколювання. – Міа
схвально кивнула і стиснула зуби, щоб не вигукнути від болю. Те, що він називав
поколюваннями, насправді було рівноцінне тисячам голок, що разом запхали в її
шкіру. – Зробив все, що міг, тепер потрібен невеликий відпочинок, а то можуть
проявитись побічні ефекти.
-
До біса
відпочинок! – відрізала Міа. – Переміщуйте куди хотіли.
-
Стер… – закашляв
він на півслові. Удар ліктем від Аліси заставив його думки повернути в іншу
сторону.
Аліса
не стала чекати, коли між солодкою парочкою знову виникне черговий обмін
люб’язностями, а перемістила їх. Від швидкої зміни обстановки, по прибутті, Міа
знудило.
-
Схоже, хтось
залетів, потрібно було користуватись засобами захисту, – не зміг не підколоти
її Домінік. – Хто батько, хоч знаєш, чи карти розкинемо? Зараз це досить
популярний метод в багатьох Кубах, я ще зустрічав гадання на нутрощах тварин,
але це було б надто не гуманно по відношенні до них.
Міа
нічого не відповіла, лише використала краї його камзола, щоб привести себе в
порядок.
-
Один-один, –
посміхнулась Аліса.
-
Батько би посивів,
бачачи твої витівки. Так ставитись до дівчини, – почувся повчальний голос біля
них.
Тільки
тоді Міа усвідомила, що перебуває в чималій залі з довжелезним столом
посередині. Дизайн і меблі нагадували суміш середньовіччя і більш пізніх часів.
Власник, схоже, був колекціонером, або мав гарні зв’язки з торговцями, навряд
чи самотужки подорожував Кубами й збирав все це добро.
-
Хто ви? – запитала
вона перше, що спало на думку.
-
Він твій…
-
Годі вже, не
смішно! – зупинила чергову репліку Домініка Аліса.
-
Я чоловік сестри
твого діда, – відповів незнайомець.
Міа
зміряла його вивчаючим поглядом. На вигляд йому було не більше тридцяти. Чорне
довге волосся закривало праву чистину обличчя, додаючи його персоні
загадковості й певної холодності. Окрім чорного кольору, його одяг не
відрізнявся від побаченого раніше на Домініку, схоже – місцева мода. Виходячи з
різниці кольорів, Міа припустила, що так вирізнялись ранги або статуси в
місцевому суспільстві. Значущість цього птаха їй ще належало визначити.
-
Я правильно
почула? – звернулась вона до чоловіка максимально спокійним тоном. Не виняток,
що це були якісь ментальні маніпуляції, тому не слід було проявляти бурхливу
емоційність.
-
Прошу, сідай, –
вказав він рукою на одне з крісел. – В тебе накопичилось багато запитань, і я
постараюсь дати відповідь на більшість з них.
-
Не буду заважати
об’єднанню родини, – мовив Домінік.
-
От не можеш ти без
своїх підколів, – дорікнув йому Натаніель.
-
Я думав ти звик, –
посміхнувся він у відповідь і зник, залишивши Міа і Натаніеля наодинці.
-
Гівнюк, – кинула
Міа Домініку вслід.
-
Не ображайся, він
такий не по своїй волі, – тепло мовив Натаніель.
-
Ага, став не з
тієї ноги, – зіронізувала Міа, а потім додала. – Сподіваюсь наша розмова буде
більш продуктивніша, ніж з ним.
-
Навіть не знаю з
чого розпочати.
********************************
Міст
Творення зник і Міа опинилась на території Рудого Лісу. Попереду виднілась Nova.
Від хвилювання перехоплювало подих. Нарешті на усі питання будуть дані
відповіді. Дівчина вдихнула на повні груди, й використавши техніку затемнення,
зробила чергове переміщення, тепер вже в саму академію. Картина була
неочікуваною. Вона потрапила в самий центр хаосу. Викладачі, курсанти, усі
кудись поспішали. Стояв такий гул, немов вона перебувала у вулику. Голос
диктора, який зазвичай повідомляв останні новини з життя академії, тепер просив
усіх заспокоїтись.
Перша
думка була направитись до Олівера, і під шумок витягнути його, та Міа швидко
прогнала її. Подібне могло тільки ще більше погрішити ситуацію. Її сила не
пробудилась повністю. Переборовши приплив емоцій, вона відправилась нагору, до
Іпсилона. «Що ж такого могло трапитись?» – подумки запитувала вона сама у себе.
Біля дверей головної зали нікого не було. «Що за чортівня? Невже пастка?» –
занепокоїлась Міа.
Двері
відчинились і вона потрапила в простору кімнату, в центрі якої був мармуровий
п’єдестал у формі древньоримської колони. Над нею завис Іпсилон. Міа вперше
бачила його настільки близько. Він являв собою чотири
еліпсоїдні кільця, що перетинали площини одне одного, а в центрі розміщувався
Куб, всередині якого був помітний ікосаедр у формі зірки.
Маленькими кроками дівчина направилась назустріч великій силі.
Коли
її рука наблизилась, кільця зупинили свій рух. Мить, яка тривала цілу вічність,
і її пальці торкнулись Куба. Це нагадувало занурення в крижану воду. Не встигла
опам’ятатись, як вже перебувала в невідомому місці. Спочатку тіло відчуло
холод, а згодом вона усвідомила, що й справді перебуває у воді. Безкрайньому
океані, де не було дна, а суша залишилась в тій кімнаті. В результаті панічної
атаки Міа стала судомно хапати ротом повітря, геть забувши про свої сили.
-
Вони йдуть, –
почулось в неї в голові, а потім з’явився невідомий силует чоловіка з сережкою
у формі блискавки. – Вам не заховатись, – повторив голос, а потім невідома рука
схопила її, і той силует, й різко потягнула назад.
Міа
думала, що в той момент її нутрощі вискочать назовні. Несподіваним рятівником
виявився директор академії. Міа хотіла радіти, однак інстинкти підказували, що
слід якомога швидше забиратись звідти. Наступні події приголомшили не менше,
ніж ситуація до цього. Директор не промовивши й слова, підійшов до невідомого
чоловіка й став йому допомагати підвестись. Міа відчула, як сили з космічною
швидкістю стали покидати її. Часу на вагання не було й вона інстинктивно
перемістилась до того, поряд з ким відчувала найбільшу безпеку. Та у долі були
свої плани. Камера виявилась пустою. В розпачі дівчина не знала, що робити. На
допомогу прийшла Далія, яка перемістила їх на Терру 23, до будинку, де в
минулому жив Олівер. Той саме сидів на дерев’яній лавці й
насолоджувався свіжістю, що подарував дощ після спекотних днів.
-
Довго ж ти, –
мовив він без особливих церемоній. В той момент Міа здалося, що перед нею
зовсім інша людина.
-
Як ти опинився
тут? – з насторогою запитала вона. Не ці слова хотілось вимовити після довгої
розлуки, та ситуація диктувала свої правила.
-
Те ж саме можу
запитати у тебе?
Їхні
погляди вперше зустрілись. В пам’яті Міа мимоволі зринули відчуття після
торкання до Іпсилона. Свідомість Олівер зараз перебувала в схожому місці.
-
Що ти накоїв… –
вимовила вона приречено.
-
Те, що й мав. Наші
призначення різні, – виголосив він. – Хоча, ти й сама все прекрасно знаєш. Я
надто довго залишався іграшкою в чужих руках, пора це змінити.
-
Хто був в
Іпсилоні? – пішла Міа в наступ.
-
Його ім’я
Даріус, він той, хто поведе нас до приходу гвардії, – в очах Олівера читалась
фанатична відданість.
-
Тобі промили
мозги, гвардія несе одне руйнування, – постаралась Міа достукатись до нього.
- А що несете ви? – останні слова прозвучали вже пошепки, Міа не встигла помітити, як Олівер подолав дистанцію між ними. – Я все знаю… Ти дорого заплатиш за зраду… – після останніх слів він розчинився, мов тінь, залишивши Міа наодинці з думками, під сірими хмарами, що знову затягнули ясне небо.