Домінік
прокинувся від шуму надворі. Була вже пізня ніч, поруч мирно спала Марія. Лише
шкура оленя прикривала її бліде оголене тіло. «А ти справжня тигриця, таке
витворяла. Цікаво – це перетворення в Омегу так посприяло нашим втіхам, чи ти й
до цього була не промах. Що за чортівня там твориться, дістали вже, поспати не
дадуть?!» Проклинаючи усе на світі за зірваний сон, Домінік підвівся, і
вдягнувши тільки штани, вийшов назовні. Зіваючи, він оглянув причину шуму.
Джерел було близько двадцяти, усі перевертні. Вони злісно гарчали й шматували
тих, кому пощастило вийти на вулицю тієї злощасної ночі. Один з перевертнів,
помітивши Домініка, одразу направився до нього. Лічені сантиметри відділяли
його кігті від горла хлопця.
-
Згинь, блохастий!
– і Домінік одним ударом відправив того в політ на декілька десятків метрів, по
закінчені якого, той смачно впечатався в частокіл. Подібне підбадьорило інших
перевертнів до дій. – Вам не жаль своїх звірят? – вигукнув Домінік.
Брама
з тріскотом розлетілась і всередину зайшло четверо чоловіків років сорока.
Домінік швидко визначив їхній ранг і здібності.
-
Завітавши в гості
ми й не думали, що тут такий важливий птах поселився, – виголосив улесливо один
з чоловіків, а в самого був погляд серійного вбивці, тільки привід дай –
прикінчить не задумуючись.
-
І для цього двері
виламали? – кинув Домінік на них зверхній погляд.
-
Перепрошуємо, –
зобразив поклін його співрозмовник. – Ти могла й попередити, – звернувся він до
Марійки, що встала й зараз боязко визирала з-за плечей Домініка. – Не встигло
ліжко після мене охолонути, як ти вже іншого запросила.
-
Потрібно обов’язки
справно виконувати, гляди й залишилась би вірною, – глузував з того Домінік.
Опонент з досади, прикусив губу, а його товариші хіхікнули, проте його злісний
погляд заставив їх замовкнути.
-
Я думав розійтись
миром, однак…
-
Однак, ви заберете
своїх шавок, і піджавши хвости, зникнете з моїх очей, набридли вже! – і Домінік
хотів сонно зівнути, та в результаті в черговий раз сплюнув кров.
-
Схоже, тобі ввели
особливий подарунок, я ще ні в кого не спостерігав подібних симптомів! –
вигукнув той зловтішно.
-
Радий, що зумів
здивувати, – відрізав Домінік.
-
А я який радий, –
посміхнувся ревенант, а потім кивнув своїм, щоб приготувались до нападу.
-
Дістали! –
пробурмотів Домінік, і клацнув пальцями. Ревенанти й перевертні не встигли й
звуку подати, як в ту ж секунду їх забрало чорне полум’я, а Домінік в ту ж мить
знепритомнів.
Прокинувся
у вже знайомій постелі. На голові був холодний компрес з мокрого листя. Хлопець
кволо обмацав місце з компресом. Його пробудження помітила Марійка, що саме
підкидала дрова у вогонь. Тільки зараз Домінік помітив відчутне похолодання, що
супроводжувалось дощем знадвору. Очевидно, такі її дії були зумовлені не тільки
бажанням зігрітись, але й турботою про нього, щоб часом не підхопив лихоманку.
Вона мовчки підійшла і хотіла було забрати компрес, та Домінік зловив її за
руку і обдарував прискіпливим поглядом.
-
Пусте, – поспішила
вона вивільнитись.
На
обличчі й на зап’ястях дівчини були помітні синці. Домінік не встиг запитати
про причину, як до кімнати зайшло декілька осіб з цього поселення. В руках вони
тримали саморобні списи й палки. Додати два плюс два, для хлопця не склало
зусиль. Дівчина хотіла перекрити їм дорогу, та ті, ударом в живіт, відкинули
її.
-
Герої, –
«похвалив» їх Домінік. – Де ж була ваша сміливість, коли ревенанти приходили?
-
Мовчати! –
вигукнув один з чоловіків. – Це через вас нас переб’ють! Стільки часу жили
мирно, а тут…
-
Щодо переб’ють ти
вірно підмітив, однак поставив неправильне закінчення, – перебив того Домінік.
А після, руки гостей, мов сокирою відтяло. Вони закричали голосами від яких
кров холонула в жилах. Домінік вже хотів добити їх, та Марійка кинулась йому на
шию, благаючи зупинитись. – Ваше щастя, – процідив крізь зуби Домінік, і
вилікував поранених. – Вважайте це подякою за гостинність. Залишилось тільки
пережити втрату крові, – мовив він зверхньо. – Гадаю, пора прощатись, а то з
такими темпами я тут половину поселення зачищу, – спробував він пожартувати, та
в результаті стисло груди й він закашляв.
-
В такому стані –
це рівноцінно самогубству, – суворо мовила Марійка. Яка встигла підвестись й
зараз перевіряла стан непритомних поселенців.
-
Байдуже, й так
скоро подохну.
-
Якби не… –
затнулась на півслові вона. В пам’яті зринули спогади минулої ночі й теперішні
події. Якби не він, то в кращому випадку, їх би позбавили припасів.
-
Дрібниці, –
перервав незручну паузу він. – Дякую за притулок й незабутню ніч.
-
Не пущу! –
перегородила його дорогу дівчина. Він ще не бачив стільки рішучості в її очах.
-
Ніби в тебе є
вибір, – видав він скупу посмішку.
-
Це ти зробив нас
Омегами? – раптом видала дівчина, чим збили з пантелику Домініка.
-
А якщо так, то що?
– швидко опанував він емоції.
-
Навіщо? – голос
Марійки видавав помітне тремтіння.
-
Щоб подарувати
свободу; та, як виявилось – золота клітка більша, чим я думав. Цікаво звідки
такі відомості? – в жартівливій формі запитав він.
-
Від присланих
іншими ревенантами ренітів, – не вагаючись відповіла та.
-
І скільки ж їх
тут? – зіронізував Домінік. – Хоча, чого паритись через сцикунів, очко заграло
й самі не насмілились прийти.
-
Вони знають про
твій стан, і зараз ведуть активні приготування.
-
Ще одна чудова
новина, – пожартував Домінік. – Чого не прикінчити, коли перебував у відключці?
-
Вони хотіли, проте
не наважились, – тихо мовила Марійка.
-
Я ж кажу – сцикуни,
– сплюнув з досади Домінік. – Хай живуть з цією думкою, а я в мандри, чи ти
хочеш, щоб усіх цих «чудових людей» вбили?
-
Я… – завагалась
дівчина.
-
Так і думав,–
підсумував хлопець. – Непотрібно псувати собі життя через мене.
-
Життя? –
скривилась Марійка. – Гіршого лицеміра я ще не бачила!
-
Дякую за похвалу,
– схилив він голову в поклоні.
-
Ти справді думаєш,
що після тієї ночі нас хтось залишить в живих?
-
Хто знає, якщо
добре буде… – він не встиг договорити, як тут же отримав смачного ляпаса.
-
Ну, нарешті, а то
вже думав, що ви перетворились на стадо.
-
Ти… – закрила
Марійка очі руками.
-
Знаю, –
посміхнувся він. – Можеш відправитись зі мною, якщо так хочеш.
-
А як же…
-
Зараз не Різдво,
щоб я розкидався подарунками, – зіронізував він. – Хай дякують, що не від моєї руки
помруть.
-
Це рівноцінно
такому ж смертному вироку, – прошепотіла вона.
- Така вже їхня доля, – байдуже стиснув плечима Домінік, а потім перемістив їх подалі від поселення.