Прокинувся
Дамір від крапель води, що падали на чоло зі скелі. Все тіло страшенно боліло.
Хотілося ще трохи поспати, та раптова згадка про минулу битву й Дану, заставила
прогнати сон. Повернувшись на бік, він спробував підвестись обпираючись на
руки, та як тільки це зробив – очам відкрилась несподівана картина. Метрів за
п’ять лежав Добромир. Дамір немов отримав додаткові сили. Різко підвівшись,
попрямував до нього. Присівши поруч, він потрусив Добромира за плече,
намагаючись розбудити. Почулося сонне бурмотіння, а згодом Добромир розплющив
очі й здивовано подивився на друга, а потім і на місце, де вони перебували.
-
Я сплю, чи нам й
справді вдалося вижити? – мовив Добромир якось навіть байдуже.
-
Я й сам задаюсь
подібним питанням, – зітхнув Дамір.
-
Це ти нас
врятував?
-
Ні.
-
Тобто – ні? Хочеш
сказати, що Данталіан просто відпустив нас? – різко підвівся Добромир.
-
Поняття не маю, –
і Дамір задумливо поглянув на вихід, з якого віяло легким вітерцем. – Все, що я
встиг побачити, як вогняний спис летів в мою сторону, а потім щось» з’явилося і
з легкістю відбило його.
-
Може – це прояв
твоєї сили? – припустив Добромир, що вже підвівся на ноги.
-
Хто знає, – задумлво мовив Дамір.
-
З цим розберемося
потім, вижили й дяка за це, потрібно поспішати до підземелля, чи ти вже забув
про Дану? – постарався Добромир підбадьорити Даміра.
-
Звичайно, що ні, –
зніяковів Дамір. – Залишилося дізнатись де ми.
-
От зараз і
перевіримо, – і Добромир, наскільки це було можливо швидко, направився до
виходу. Дамір пошкутильгав слідом.
Виглянувши
назовні вони виявили, що печера знаходилась на значній висоті. Внизу виднілися
погорби, ліси й долини. По всій видимості, був полудень. Після нетривалих
споглядань місцевості, Добромир радісно констатував, що вони перебували
недалеко стежки, що вела на вершину Говерли. Почувши це й Дамір повеселішав.
Забувши про голод і спрагу, вони попрямували кам’янистим пагорбом на північ. Стежку вдалося відшукати десь за
годину блукань. Вона проходила через густий ліс. Свіже карпатське повітря
справляло цілющий ефект на подорожніх, додаючи сил, які вже здавалося покинули
їхні тіла. На деяких відрізка друзям доводилося використовувати код, щоб
пробратися через чергові хащі Онгаонга, або захиститись від Пісочниці чи
Дунаків, які відчувши поряд щось рухоме, одразу випускали підземні щупальця.
Поступово на зміну теплому осінньому сонцю прийшли холодні вітри й тонкий білий
килимок. Даміру й Добромиру довелося створити навколо себе вогняні кулі, щоб
зігрітись. На стежці, якою вони прямували, не було видно слідів, а значить
залишалась слабка імовірність, що Дана ще не добралася до підземелля. Над ними
пронісся гіпогриф, чим заставив друзів ненадовго заховатись в кущах терену. Чим
вище вони підіймались, тим більше їм траплялось різних істот, що немов
патрулювали навколишню місцевість.
Нарешті
показався довгоочікуваний вхід і Дамір з Добромиром полегшено зітхнули. Вхід
являв собою величезну сталеву браму, що немов зрослася з горою.
-
Ми на місці, але щось
тут незвично тихо, – занепокоївся Добромир.
-
Пастка? –
роззираючись, заговорив Дамір.
-
Не виключено.
Зазвичай тут є декілька дріад, що стежать за порядком.
-
Ти знаєш як їх
відкрити?
-
Вони реагують на
код, торкнися і все побачиш.
Повільно
наблизившись, Дамір приклав руку до холодної сталі. Почулося ледь помітне
коливання і брама почала з гуркотом відчинятись. Дамір ледь не скрикнув від
захоплення, коли залізна завіса зникла. Всередині було величезне місто з
сотнями різноманітних будівель. Піраміди, сфери, що в буквальному сенсі зависли
в повітрі, прямокутні будівлі й спіралеподібні вежі, що височіли над всім цим
архітектурним ансамблем. Грибоподібні будинки й величезні баобаби, на верхівках
яких були споруджені споруди по менше. Скляні вежі з повітряними галереями. Тут
поєднувалися десятки епох і мудрість сотень поколінь. Поміж будівлями проходили
вимощені з бруківки алеї, на яких росли десяти сортів квітів й розміщувалися
фонтани з різноманітними скульптурами в центрі. Освітлювало все це царство
зоряна карта вгорі, на якій час від часу спалахувала якась зірка.
-
Як тобі
підземелля? – задоволено мовив Добромир. Зараз він відчував себе владикою, що
показував свої володіння.
-
Я думав…
-
Всі так думають, – пербив його Добромир. – Якби люди
знали про це місце, то подібне могло б стати причиною чергової війни.
-
Почекай, а як же
ті, що проходять пробудження?
-
Бар’єр, який
перетинає кожен, щоб потрапити на територію підземелля, не зовсім для захисту
від монстрів, він стирає найменші спогади про побачене на цій стороні.
-
А як же враження
після пробудження, та й сама подорож сюди?
-
Ілюзії, вони б
мали й зараз працювати.
-
Хочеш сказати, що
хтось чи щось, зуміло пробитись через них?
-
Поняття не маю, я
не надто заглиблювався в тонкощі цієї системи, – стиснув Добромир плечима.
-
А що за спалахи на
зоряній карті?
-
Сповіщення про
народження чергової особи з кодом.
-
Ого! – захоплено
поглянув Дамір вгору. – Це все нагадує місто з мого видіння, – задумливо мовив
Дамір, поглянувши на місто, а потім перевів тему на інше. – Уявляю, якби
подібне було повсюди.
-
Не хочу переривати
твої мрії, але шляхом простої дедукції можу припустити, що недарма все
обмежується тільки цим місцем.
-
Знаю… – вже
холодніше мовив Дамір. – Але дай хоч трохи насолодитись цією величчю.
-
Не забувай чого ми
тут.
-
Ми вже стільки
пройшли, але не побачили й натяку… – та його перебив Добромир, очевидно, щоб
розвіяти невтішні думки.
-
Ти впевнений, що
твої навіювання не могли розвіятись?
-
Це єдине, у чому,
я поки що, не сумніваюсь.
-
Тоді у нас
залишається іншого виходу, як прямувати в храм пробудження. Дана знає про нього
й швидше за все направиться туди.
***********************************
Храм
пробудження являв собою величезну піраміду в глибині міста. Її висота досягала
двохсот метрів, а ширина – сто. Над нею завис чималий кристал сферичної форми,
а перед входом розміщувався фонтан зі скульптурою чотирьох Прадавніх. «Як
символічно», – подумав про себе Дамір, а потім різко зупинився.
-
Стій! – звернувся
він до Добромира.
-
Щось трапилось? –
запитально поглянув на нього Добромир.
-
Ти хотів
дізнатися, чому тут так пусто, – голос Даміра лунав немов з порожнечі. Дамір
зосередився, за мить показалися спочатку невиразні, а згодом чіткі силуети
мутантів і людей. Усі вони мали вигляд старців з яких хтось висмоктав життя.
Таких тіл налічувались десятки. По їх розміщенню ставало зрозуміло, що вони від
чогось тікали, намагаючись заховатись всередині храму.
-
Що за чортівня тут
відбувається?! – вигукнув Добромир.
-
Всередині й
дізнаємось, – вже спокійніше відповів Дамір.
-
Хочеш сказати…
-
Хто б це не був,
він всередині, я відчуваю його код, – і не дочекавшись відповіді, Дамір
попрямував сходами нагору.
Добромир
вирішив не відставати. Всередині піраміди був тільки один зал, в центрі якого
розміщувалася платформа з чотирма кристалами по боках, вставленими у спеціальні
подвійні залізні кільця. Коли Дамір і Добромир побачили хто знаходився на цій
платформі, то завмерли на місці.
-
Даана? – мовив
Дамір затинаючись. Та здивовано поглянула в їхню сторону, немов не очікувала
побачити тут.
-
Дамір? – її голос
пролунав, немов відлуння з порожнечі.
-
Маломир і його
люди…
-
Маломир… –
задумалась Дана. – Я їх вбила.
-
Тобто вбила? –
холодний піт виступ на чолі Даміра.
-
Вони заважали, і я
позбулась непотрібних фігур, – байдуже відповіла вона.
-
Ти зовсім з глузду
з’їхала?! – і Дамір поспішив направитись до неї.
-
Твоя смерть не
входить в мої плани, – і вона витягнула вперед праву руку, за мить, між нею і
Даміром, виникла стіна з чорного полум’я. Дамір і Добромир злякано
переглянулись. Вони вже бачили цю силу.
-
Дана, я хочу тобі
допомогти, – опанувавши емоції, мовив Дамір. На язику мимоволі закрутились
слова «я все згадав», та внутрішній голос підказував, що ще рано.
-
Допомогти? –
засміялась дівчина. – Одного разу було достатньо.
-
Одного, ти про що?
– розгубився Дамір.
-
Вибач, немає часу
на душевні бесіди про минуле, потрібно закінчити одну справу, – і вона по-черзі
торкнулась чотирьох кристалів, після чого ті змінили свій колір з білого – на
чорний.
Використавши
стихію повітря, Дамір надав своєму тілу прискорення, щоб пройти чорне полум’я.
-
Тобі ще рано
помирати. Все тільки починається, – посміхнулась Дана.
Дамір
вже хотів було скористатись альтер Nova і заблокувати її силу, та коли
розплющив очі, то зрозумів наскільки далеко минуле і теперішнє. Він перебував у
тому самому сторожовому пості, а поруч, на землі лежав непритомний Добромир.
Останній став поволі приходити до тями. Дамір поспішив допомогти йому
підвестись.
-
Що трапилось?
- Завіса помалу відкривається… – відповів Дамір піднявши голову в небо.