Спокій
рейдового загону тривав недовго. На третьому кілометрі їх спіткала неприємна
несподіванка у вигляді мутанта рангу В, а саме дедикуруса. Це був справжній
живий танк. Його довжини досягала чотирьох метрів, а висота півтора метра.
Завдяки вазі в півтори тони й надміцному панцирові з кісткових пластин, завдати
якоїсь шкоди цьому виду було дуже важко, а з наявної в загоні Олівера зброї –
на грані фантастики. Та панцир був всього лише захистом, зброєю являлась
шпичаста булава на кінці масивного хвоста. Її вага досягала вісімдесяти
кілограм. Одного попадання вистачало, щоб не залишити від броні новачків
мокрого місця.
Побачивши
такого супротивника хоробрість інструкторів як вітром здуло. Вони одразу ж
поспішили заховатись всередині невеличкої крамниці з написом «все для дому».
Розгрібати довелось новачкам. Враховуючи, що вони перебували в
напівзруйнованому містечку, то рішення боягузливих інструкторів здалося Оліверу
й іншим підліткам, не таким вже й абсурдним. Не довго думаючи вони розбіглись
хто куди. Олівер вирішив не випробовувати долю, ховаючи в бетонних гробах, а
відправився тісними провулками поміж будинків, що розташувались акуратними
рядами. «Будинок, звичайно, добре, –
розмірковував він. – Проте декілька ударів цього монстра можуть вщент рознести
схованку, й при цьому поховати того, хто там ховався».
Відбігши
на пристойну відстань, Олівер зупинився, щоб перевести подих. Погоні не було й
він полегшено зітхнув. Коли шалене серцебиття відносно стабілізувалось, його
голова раптом видала думку, що таким, вельми своєрідним способом, він досяг
початкового плану. Раптовий приплив радості отверезив омега шторм, який без
жодного попередження накрив місцевість, де перебував хлопець. Не встиг він
опам’ятатись, як вже перебував в самому епіцентрі бою. Близько восьми сайферів
бились проти невідомого мутанта. Коли той не використовував код альтер, його
тіло нічим не відрізнялось від людського, однак, під час, кінцівки приймали
вигляд рептилії. Руки покривались лускою, а замість пальців виростали кілька
сантиметрові кігті, що без проблем сікли на капусту бетонні брили й металеві
конструкції. Коли мутанту набридав ближній бій, за його спиною з’являлись
крила, й він збільшував дистанцію між суперниками. В такі моменти на голови
сайферів летіли десятки вогняних куль. Від жару плавилось все, з чим це полум’я
зустрічалось. На очах Олівера від декількох покинутих вантажівок не залишилось
й сліду. Сайфери ж, у свою чергу, старалися збити мутанта стрілами з омега
частинок.
Олівер
швидко зрозумів, що зайвий на цьому святі, тому поспішив знайти укриття за
одним з напівзруйнованих будинків. Притиснувшись до стіни, він з острахом
визирав кожного разу, щоб побачити ситуацію на полі бою. Дивлячись на бій
хлопця не покидало дежавю. Вже вдруге за день він подумки прощався з цим
світом. Не сказати, що Олівер був боягузом, проте самогубство не входило в його
плани.
Омріяна свобода знову віддалялась від нього. Виглянувши черговий раз за ріг, він завмер в ступорі. Перед ним стояв й оцінювально дивився той мутант, а позаду виднілись розчленовані рештки сайферів. Лише одній дівчині, здається, вдалося вціліти, та Оліверу не пощастило побачити більше. Легким ударом Омега відправив його поспати, та так відправив, що Олівер по дорозі з землею сплюнув чимало крові. Якби не сайфер, що він встиг сформувати навколо свого тіла, то цей удар був би останнім, що він відчув у своєму короткому житті.