Мановар
без проблем відплив з Криту й попрямував Егейським морем до Суецького каналу.
Це був найкоротший шлях до їхньої мети. Запасів було вдосталь й причалювати до Порт-Саїд
не було сенсу, тому вони вирішили максимально швидко минути його й ввійти в
Суецьку затоку. Після Криту починалась володіння Халіфату – однієї з шести
найбільших імперій. Її воїни славилися войовничим характером, а закони не
жаліли іноземців. Іноземців могли затримати за косий погляд на корінну
жительку, чи просту суперечку на вулиці. Усім іноземним жінкам належало
прикривати обличчя і не вдягати відкритого одягу. Про носіння зброї не могло
бути й мови, її одразу ж вилучали по прибутті в порти чи при проходженні
сухопутного кордону імперії.
Коли
на горизонті показався берег, напруження на кораблі помітно зросло. Один
необережний крок тепер міг коштувати дуже дорого. До вечора доля була прихильна
до мандрівників. Вони без проблем наблизилися до каналу, однак, з наближенням
заходу сонця, події стали розгортатися по вельми непередбачуваному сценарію.
Першою ластівкою стала атака Дунклеостей. Гігантської риби дев’ять метрів
завдовжки, з кістковими пластинами замість зубів. Схожі пластини покривали й голову,
через що ці риби без проблем таранили невеликі кораблі, а при скупченні двох і
більше особин, могли замахнутися на здобич по більше.
Захист
Мановара впорався з подібною загрозою, та за нею слідувала ще одна, що
перекреслила плани тихого проходження. Слідом за Дунклеостей корабель атакувала
істота, проти якої вищезгадані риби були дитячою іграшкою. Ще до Судного дня
цього монстра згадували у різних, як релігійних так й історичних текстах, проте
свідків, що могли надати беззаперечні докази його існування – не було. Все
змінилося з приходом Отців. Подарувавши людям код й створивши підземелля, вони
ознаменували настання ери древніх монстрів. Одним з таких і був Левіафан. Змій
завдовжки п’ятнадцять метрів. З лускою – міцнішою сталі. Та найсмертоноснішою його
зброєю являлись чотири щупальця з жалами скорпіона на кінці. Одним їх ударом
він розносив на друзки фрегат. Доповнивши це гострими інстинктами й
феноменальною швидкістю, Левіафан став грозою морів. Цей монстр був однією з
причин популярності конвоїв. Самотужки мало яке торгове судно могло справитись
з ним. Його поява в такій близькості від портів, була трохи дивною, та часу на
роздуми у команди Мановара не було. Еріка взяла на себе керування, а Дамір
зайнявся супротивником, Лео залишився в резерві.
П’ятдесят
гармат лівого борту майже одночасно вистрелили льодовими стрілами, окутаними
розрядами блискавок. Хоч вони й влучили в ціль, та це тільки ще більше
розізлило Левіафана. Розбивши лід, який частково покрив тіло, він почав плавати
кругами, утворюючи гігантський вир. Якби це був простий корабель, то вже б давно позбувся своїх вітрил, вкупі зі
щоглами. Завдяки бар’єрам Мановара, що утворили щось на зразок бульбашки
навколо судна, їм вдалося відпливти від епіцентру виру. Однак і монстр не хотів
так просто здаватися. Своїми щупальцями він намагався заштовхати корабель у
створену ним пастку. Під час чергової атаки Еріці вдалося розвернути корабель
для атаки. Дамір одразу ж скористався шансом, і п’ятдесят гармат правого борту,
сфокусувавши енергію в одній точці, утворили спис з чистої магми близько десяти
метрів завдовжки.
Левіафан
хотів захиститись від нього пожертвувавши одним щупальцем та Дамір передбачив
подібний хід, завчасно відправивши грозовий спис, створений вже власними
силами. Його роль полягала в кілька секундному паралічі супротивника, з чим він
чудово справився, проклавши дорогу для побратима позаду. Останній завершив
протистояння, утворивши в броні Левіафана величезну дірку. Крики болю, від яких
кров холонула в жилах, поступово стихали, а море поглинало величезне тіло
монстра, ховаючи у своєму безкрайньому царстві.
Здавалось
все, потрібно святкувати перемогу, та це був тільки початок проблем. Немов
привиди, навколо них з’явилось десять кораблів з прапорами Халіфатської
імперії. Без жодного попередження вони відкрили вогонь по Мановару. При атаці
звичайними ядрами – проблем не виникало, та по чудовому збігу обставин їхні
ядра виявилися з вмістом кристалів. Бар’єр не протримався і декількох хвилин.
Після цього до них одразу ж направилось два кораблі. Хоч-не-хоч, але Еріці, Лео
й Даміру довелося продумувати план здачі. Продовжуючи бій – ризикували
знищенням Мановара, і як наслідок – провалом місії. Без ядра шанси знайти сітрі
дорівнювали нулю. Здавшись – був шанс вижити й зберегти судно. Халіфат хоч і відзначався
особливим ставленням до чужинців, та вбивство такого монстра, як Левіафан,
служили вартісною рекомендацією для збереження їхніх життів.
Швидко
створивши видимість побоїща після Левіафана, а також замаскувавши ядро й
кристал в капітанській каюті найсильнішими ілюзіями й бар’єрами, вони стали
очікувати абордажну команду. Ступивши на борт корабля солдати були вражені
кількістю вцілілих, та їхня увага швидко переключилася на одну зі щогл, що
затріщала й нахилилась на лівий борт. Не гаючи часу вони закували в кайдани з
мінералів Даміра, Еріку та Лео і по трапу переправили на один зі своїх
кораблів. Як виявилося пізніше, корабель належав старшому сину халіфа й
спадкоємцю трону. Попри високий титул, самому принцу було всього дев’ятнадцять,
однак його по праву вважали генієм. Сила його коду принесла не одну перемогу
Халіфатській імперії. Коли полонені постали перед ним він велично сидів на
троні, що розміщувався на палубі корабля. Окинувши вивчаючим поглядом трійцю,
він наказав одному зі солдатів привести до нього Лео. Той миттю виконав наказ.
Коли принц і Лео опинилися на відстані витягнутої руки, перший раптом підвівся
зі свого трону, і поки ошелешені Дамір з Ерікою не могли зрозуміти, що
відбувається, звук від падіння кайданів привів їх до тями.
-
Лео, мій вірний
слуга, як пройшла твоя подорож? – звернувся принц Джамаль до того.
-
Цього разу гарний
улов. Заріна не збрехала, коли говорила, що я зустріну черговий корабель
заснований на технологіях зовнішнього світу. Мановар буде гідним доповненням
нашого флоту.
-
Вони можуть зняти
бар’єри? – вказав Джамаль на Даміра й Еріку.
-
Непросто можуть,
ці особи являються тими, хто керував Мановаром протягом усього його шляху.
Команда, що ви бачили на палубі, всього лише ілюзії, створені їхньою силою в
поєднанні з ядром.
-
Кожне твоє слово,
як бальзам для мене й ще один крок назустріч нашій великій перемозі.
-
Боюся, що вона
настане швидше, ніж ви думаєте, мій принце. Хлопець перед вами, власник альтер
Nova, того самого коду, що має принести мир і процвітання в цей світ.
На кораблі
запанувала гробова тиша, її порушив дзвінкий сміх Джамаль.
-
Тебе чекає
нагорода рівноцінна розмірам захопленого корабля!
-
Дякую, ваша
величність, ви надто добрі, – схиливши голову, лукаво посміхнувся Лео.
-
А хто ж ця чарівна
дама? – не приховуючи захоплення красою Еріки, запитав Джамаль.
-
Цей подарунок я
приготував на кінець, – гордо мовив Лео, а потім підійшовши до принца,
прошепотів тому на вухо відповідь.
-
Виходить я
применшив розмір твоєї нагороди, – Джамаль поплескав по плечу Лео. – Тепер ми
маємо що запропонувати тіням... Це, безсумнівно, великий день для нашої
імперії! І пора його закінчити жертвою в ім’я Творців.
Вихопивши
шаблю, що висіла на поясі, він націлив її на Еріку. Спочатку це виглядало трохи
дивно, та за декілька секунд стало зрозуміло у чому полягав задум Джамаля. Лезо
шаблі розпалося на шматки, а за мить вони вже летіли в її напрямку. Враховуючи
матеріал, з якого була зроблена зброя, то в Даміра не виникло сумнівів, що вони
доберуться до цілі. В голові хлопця вмить прораховувалися десятки сценаріїв та
фінал був незмінний.
В
останню секунду закривши Еріку своїм тілом, Дамір прийняв весь удар на себе.
Біль був неймовірний. Дамір вже думав, що втратить свідомість, та з останніх сил
спромігся обійняти дівчину й вони перемістилися.
Задум
межував на грані безумства. Переміщатись на великі відстані він поки не міг,
тому ризик не дотягнути до берега залишався крайні великим. А додавши ще й
рани, то це був ледь не смертельний задум. Еріка могла звести усі ризики до
мінімуму, та враховуючи кайдани, шанси на успіх дорівнювали нулю, тому все
звелося до: пощастить, або ні. І як наслідок їм частково пощастило. Вони
добралися до берега, однак не до того на який розраховував Дамір…
*************************
Вони
перебували на березі Порт-Фуад, протилежному від Порт-Саїд. Колись давно це
було процвітаюче місто, однак з розквітом Халіфату, воно перетворилося на свого
роду відстійник, темну сторону. Сюди висилали бідних, хворих, вбивць, злодіїв…
Місто стало чимось на зразок в’язниці з сильним бар’єром, який діяв по
принципу: легко ввійти, та важко вийти. Щоб без перешкод ввійти й вийти –
потрібен був спеціальний дозвіл, підписаний Великим Візиром або самим Халіфом.
Можна було, звичайно, підкупити охорону та для цього необхідні були гарні
рекомендації від третіх осіб. Враховуючи, що в Даміра й Еріки подібних не було,
то вони опинилися у вельми непростому становищі. Доливали масла у вогонь і рани
Даміра. Опинившись на закиданому різним сміттям і уламками кораблів пляжі, він
втратив свідомість.
Прокинувся
коли на небі вже світив місяць. Рани були перебинтовані, однак біль нікуди не
зник. Все тіло говорило, що недавно його, немов розпеченим залізом катували.
Роззирнувшись навкруги він виявив, що перебуває під саморобним навісом зі
старих вітрил, а недалеко горить вогонь. Еріки не було видно. Спроба підвестись
увінчалась голосним кашлем і ще більшим болем у спині. Та цього було достатньо,
щоб поблизу почулося шарудіння. Дамір вже подумки приготувався до бою, однак
тривога виявилась фальшивою. З-за купи уламків показалася Еріка, в руках у неї
було декілька рибин і щось схоже на флягу. Побачивши притомного Даміра вона завмерла на місці й винувато опустила
голову.
-
Вибач, знову ти
розгрібаєш все…
-
Ти не винна, що
Лео виявився щуром, – з досадою в голосі мовив Дамір. – Я повівся надто
легковажно, довірившись його словам.
-
Не думаю, що він
брехав, його описи були доволі точними, а значить вони все-таки щось знають.
-
Однак зараз це нам
не дуже допоможе... – зітхнув Дамір, а потім перевів тему на інше. – До речі,
де ми?
-
Порт-Фуад –
протилежний берег Суецького каналу. Це, якби зворотна сторона монети. На одній
багатий і процвітаючий Порт-Саїд, де проживає заможне населення, а з іншого –
це місце. Відстійник, куди відслиють усіх, хто не вписується в ідеальну картину
імперії. Наші люди часто бували в цих краях, тому я прекрасно знаю чого слід
очікувати від цього місця. Без спеціального дозволу нам доведеться сильно
постаратись, щоб покинути його.
-
І корабля у нас
немає... Що не день, то краще, – зіронізував Дамір.
-
Джамаль оголосив
нас в розшук, – і Еріка простягнула Даміру листівку.
-
Солідна
винагорода! – похитав головою хлопець.
-
Цілий статок для
тутешніх жителів, – пораючись біля риби, мовила Еріка.
-
Можливо зв’язки
хранителів нам допоможуть? – з надією в голосі запитав Дамір.
-
Для цього
доведеться проникнути в порт, що поки виключено, – Еріка особливо наголосила на
останніх словах, тонко натякаючи на його рани.
-
Виходить –
доведеться просто очікувати, коли нас видасть якийсь роззява?
-
Не будь таким
скептиком, – посміхнулась дівчина. – Твій організм ще не освоївся з кодом. В
тебе регенерація не гірша, ніж в ревенантів чи дампірів, просто дай своєму тілу
трохи часу.
***********************************
Два
дні знадобилося для лікування ран. Еріка й справді не помилилась, коли говорила
про високу регенерацію. За цей час вони змінили декілька місць, в основному
через бродяг, що шукали чим би поживитись, або просто знайти затишний куточок.
Весь цей час Еріка займалася припасами й збором інформації. Їхній розшук не
дуже допомагав, однак їй вдалось подружитися з місцевою ватагою дітей сиріт, що
влаштували базу на одному з покинутих кораблів. Вона часто допомагала їм рибою
і м’ясом впольованого морського монстра. Виявилося, що бар’єр навколо Порт-Фуад
простягався далеко на схід від берега й охоплював допоміжний канал, який в
давнину був покликаний розвантажити Суецький і Порт-Саїд. Та з розквітом
імперії, теперішній халіф побажав встановити жорсткіший контроль, і в
результаті допоміжний канал закрили, а точніше – віддали жителям Порт-Фуад.
На
третій день Еріка наважилась запросити двох представників тієї ватаги, до
їхнього сховку, аргументувалося все отриманням припасів, які вона через брак
часу не встигала їм занести. Обставивши все таким чином вона планувала
гарненько розпитати їх про тутешній устрій, і справи в цілому. Наодинці було
менше ризиків, що хтось донесе. Поставивши на вогонь чергове м'ясо, Еріка
присіла поруч, щоб відпочити. Дамір же неподалік займався тренуванням, щоб
перевірити як загоїлися рани. З-за пальм показалися дві сухорляві постаті
хлопчика й дівчинки років дванадцяти. Вони неспішно попрямували до вогнища. Як
тільки Еріка хотіла підвестися їм назустріч, то одразу ж піддалася атаці кулями
з піску. Діти хотіли кинутись їй на допомогу, та дужа рука відправила їх в
політ і ті боляче вдарилися об прогнилі дошки рибацького будинку, який служив
пристановищем для Даміра й Еріки. Нападників було п’ятеро, обличчя усіх
прикривали куфії. По простому одягу, часто вкритому латками, було видно, що
вони тутешні. Еріка підвелася й вже хотіла було провчити нахаб, та повернення
Даміра заставило її передумати.
-
Хто вас послав? –
звернувся до них Дамір. – І не вдавайте, що не розумієте, після пробудження
коду у всіх вже давно набула розповсюдження загальна мова.
-
Та якось байдуже.
Навіщо відповідати мерцям, – презирливо мовив один з нападників.
-
Запитаю ще раз! –
і Дамір клацнув пальцями, після чого зникло двоє нападників. Ефекту було
досягнуто, й перелякані особи хотіли вже накивати п’ятами, та пісок під ним
став сипучим, і трійця загрузла в ньому по коліна.
-
Нас ніхто не
посилав, ми дізналися від місцевих хлопчаків про дивну парочку й вирішили
перевірити, – став виправдовуватися один з чоловіків.
-
В порту є люди,
які можуть допомогти з проходженням бар’єру? – запитав Дамір.
-
Є, але це дуже
дорого. Якщо шукаєте простіший спосіб – записуйтесь в загони зачистки
підземель.
-
Зачистки? –
зацікавився Дамір. – Це ще хто такі?
-
Ви що не тутешні?
– насмішкувато мовив чоловік. – Тільки жителі Київської Русі можуть ставити
подібні питання. Воло…
-
Ближче до суті, –
і Дамір зменшив число співрозмовників до двох.
-
Стій! – замахали
руками вцілілі. – Ми все розповімо! Тільки в Русі, завдяки угоді між князями й
дампірами, підземелля являються відносно безпечним місцем. В усіх інших
імперіях пробудження коду – це гра зі смертю. Наші підземелля аж кишать різними
тварюками. Через це Халіф видав наказ створювати команди зачистки, які б
убезпечили хоч одне підземелля. Для жителів подібних місць – це чи не єдиний
шанс легально почати нове життя. Високі нагороди приманюють сміливці з усіх
куточків планети, однак ще нікому не вдавалося досягти успіху.
-
Цікаво, –
посміхнувся Дамір. – Виходить – це місце являється територією підземелля?
-
В десятку. Так
просто ніхто б не став створювати відстійник поруч з процвітаючим портом.
-
Левіафан, що ми
вбили, був звідти?
-
І так, і ні.
Формально, він виплив з підземелля, та принц Джамаль зумів приручити його. З
його допомогою він влаштував десятки корабельних катастроф.
-
З цим розібралися, а тепер головне питання,
хто така Заріна?
Після
згадуванні імені останньої, було помітно, як на лобах чоловіків виступив
холодний піт.
-
Деемон, –
затинаючись мовив один з них. – Її корабель намагався пройти канал понад
тиждень тому. Коли солдати піднялися на борт, для перевірки, то виявили тільки
одну особу, яка все повторювала: «Вони йдуть».
-
І де зараз ця
дівчина? – запитав Дамір.
-
На жаль, чи на
щастя, я не володію подібною інформацію. Після того інциденту її одразу ж
доправили в столицю імперії, де за чутками, піддали найжахливішим тортурам.
-
Дякую, –
посміхнувся Дамір, і відправив їх до товаришів.
-
Корабель без
команди. Тобі це нічого не нагадує? – звернулась до нього Еріка.
-
Розумію до чого
хилиш, та мене більше турбує її маршрут. Навіщо пораненій людині наражати себе
на таку небезпеку?
-
Думаєш? –
натякнула Еріка на те, що Заріна належала до Сітрі.
-
Не виключаю такої
можливості, у всякому випадку в нас з’явилася ще одна причина тут затриматись.
Потурбуйся про дітей, а я огляну периметр, чи було ще десь гості не затаїлися.
Еріка
схвально кивнула й попрямувала до дітлахів, що помалу приходили до тями.
***********************************
Порадившись
Дамір і Еріка вирішили прямувати в порт, щоб записатися в одну з команд зачистки.
План був ризикованим та враховуючи їхнє становище – це могло стати рятівною
соломинкою. Підземелля були створені на основі технологій Отців, тому була
виска імовірність дійти до залу пробудження і скористатися кристалами для
переміщення через бар’єр. Це був офіційний план, сам же Дамір хотів
скористатися з нагоди й завершити почату в Карпатах справу.
Змінивши
свій одяг на одяг жителів Халіфатської імперії, вони відправилися в дорогу того
ж вечора. Ніч стала додатковим прикриттям для подорожніх. Через постійну
обережність вони добралися до пункту призначання ближче до світанку. Порт являв
собою невелике містечко, основу якого становили ледь цілі глиняні будинки й
саморобні навіси під якими тіснилося іноді з десяток осіб. Через теплий клімат
подібне житло було звичним явищем цих країв. Слід зазначити, що й сміття тут
було відносно менше, ніж на пляжі. Не рідкістю були й гості ззовні. У супроводі
десятка озброєних найманців вони швидко пересувалися поміж вулиць. Чорний ринок
– основа виживання для місцевих, і спосіб знайти важкодоступні речі для тих,
хто не міг це зробити законно.
Знайти
пункт набору добровольців не склало проблем. Листівки з оголошенням висіли ледь
не на кожному будинку. Знайшовши потрібну вулицю Дамір і Еріка виявили ледь не кілометрову
чергу охочих. Тут були усі від сухорлявих чоловіків років шістдесяти, до жінок
і підлітків, які, очевидно, навіть коду ще не пробудили.
Серед
натовпу виділялися й чималі групи під керівництвом осіб в дорогих одежах. Їхній
ескорт не церемонячись розпихав зівак, й так просувався на початок черги. Одні
сипали їм у відповідь прокльони, а інші вигукували жарти, мовляв, їм не
терпиться померти. Після кожної такої репліки натовп вибухав реготом, а особи,
яким адресувалось подібне, лише агресивніше намагалися пробитись вперед. Дамір
і Еріка, дочекавшись свого часу, підійшли до навісу, де сидів огрядний чоловік
років п’ятдесяти. Кинувши на них косий погляд, він вручив їм дві грамоти з
порядковими номерами на зворотній стороні. На титульній же стороні була печать
Великого Візира і ще якісь написи місцевою мовою. Вони не стали заглиблюватись
в їх суть, адже головною була саме печать. За час очікувань вони встигли почути
багато цікавого, і з цього зробили висновок, що вона служила пропуском на
територію підземелля, а номер на звороті потрібен для складання списків. Загони
формували по двадцять осіб, не надто великі, але достатні, щоб справитися зі
середньостатистичними монстрами.
Шляхом
жеребкування було відібрано перші три команди, які того ж дня мали відправитись
в дорогу, до їх числа пощастило потрапити й Еріці з Даміром. Імперія не
надавала жодних припасів, зброї чи транспорту. Усім необхідним добровольці
забезпечували себе самі. За допомогою коду Даміру вдалося переконати місцевих
торговців, що гроші їм непотрібні й вони готові добровільно поділитися своїм
товаром. Роздобувши необхідне спорядження вони вирішили одразу ж відправитись в
дорогу, а точніше, просто переміститись. Обережність вже була зайвою,
формально, вони й так отримали смертний вирок. Бар’єр, що розділяв населену
частину острова від підземелля, нічим особливим не вирізнявся. Проста сіра
прозора стіна, що піднімалась вверх на десятки метрів. Після прикладання до неї
грамот – утворився
прохід, через який вони пройшли всередину. Внутрішній простір являв собою
пустелю з піщаними дюнами. З останніми слід було бути особливо обережними, адже
невідомо хто, чи що зачаїлося в їх глибинах. Як їм не хотілось та переміщатись
не стали. Ризик опинитися прямо в лігві якогось монстра, був як ніколи високим,
тому закривши обличчя куфіями, друзі вже хотіли було насолодитися товариством
дюн, як раптом Дамір завмер на місці, й жестом наказав Еріці також не рухатись.
Відчуття підказували хлопцю, що щось тут не так. І він не помилився, за мить
пісок під ногами розчинився і перед ними постала зовсім інша картина. Чорне, як
ніч небо, на якому час від часу роздавався грім і спалахували блискавки. Чорна
потріскана земля, з-під якої виднілося коріння обгорілих дерев. Їхні віти немов
тягнулися до подорожніх, просячи допомоги. З їхніх верхівок, за навколишньою
територією, своїми чорними очима спостерігали ворони. Їхня крякання час від
часу тривожило могильну тишу, що панувала навкруги. Здавалося, що вони
потрапили в дім самої смерті.
Несподівано
попереду почулося гарчання. Воно все наближалося. Дамір і Еріка приготувалися
до імовірної битви. Ворог не заставив себе довго чекати. Це був Смілодон.
Належав до роду котячих, однак, на відміну від інших представників цього виду,
цей був справжньою машиною для вбивств. Досягав чотирьох метрів в довжину й
близько двох у висоту. Короткий хвіст й масивні лапи. Все тіло покривало густе
хутро. Та найгрізнішою його зброєю були ікла, що стирчали з пащі й досягали
тридцяти сантиметрів. Завдяки розвиненим лапам він без проблем робив стрибки на
декілька метрів, чим майже не залишав шансів своїй жертві.
Використавши
спочатку стихію землі, пара хотіла знерухомити звіра, та той виявився
проворним, й вдало уникав пасток. Декілька вогняних технік також пройшли мимо
цілі. Врешті Даміру набридла гра в ухиляйся – нападай, і він вирішив діяти на
живця. Коли гострі пазурі були в сантиметрі від його горла, він перемістився,
підставивши Смілодона під створені Ерікою піщані списи.
Відсвяткувати
перемогу їм не судилося. В головах раптом почав лунати сторонній голос. Це
нагадувало незрозуміле бурмотіння, та мозок аж закипав від цього. Жодні спроби
затулити вуха, чи просто позбавитись від нього, не увінчались успіхом. Чим
ближче було джерело, тим сильніше боліли барабанні перетинки й голова. Спроби
переміститись також не принесли успіху. Від безвиході Еріка створила навколо
себе близько сотні льодових шипів і направила в різні сторони. Більшість
розчинилися в пустоті, однак декілька об щось розбились. Дамір тієї ж секунди
направив в те місце грозові списи. Вони не знешкодили невідомого, однак
результату було досягнуто і супротивник показав своє обличчя. Це була істота
близько трьох метрів заввишки. Приблизно такої ж довжини руки, як і все тіло –
покриті шерстю. Довгі закручені роги на лобі, замість обличчя – морда вовка.
Масивні лапи, схоже, також дісталися від того ж вовка або його близького
родича. На ній не було одягу, лише стегнова пов’язка до колін.
Істота
повільно наближалася до своїх жертв. Здавалось, ось він, кінець та замах меча
перервав життєвий цикл супротивника. Після того, як бездиханне тіло впало на
землю, вони побачили свою рятівницю. Нею виявилась дівчина років дев’ятнадцяти.
Струнка фігура, яку підкреслював легкий і мобільний чорний камзол, укріплений в
районі живота і грудей товстими шкіряними підкладками. Чорні штани з легкої,
але міцної тканини. Чорні чоботи з халявою до колін. Капюшон на голові й чорний
шарф прикривали обличчя юної незнайомки. Лише блакитні, як саме небо очі, було
видно з-під усього цього спорядження асасинів. Зі зброї лише дивний меч і
незвичайна рукавиця без пальців, з кристалом, вставленим в металеве кільце на
зворотній стороні долоні.
-
Дякую, –
підвівшись, мовив Дамір.
-
Пусте, – байдуже
відповіла дівчина. – Я лише ненадовго продовжила ваше життя, кінець від цього
не зміниться.
-
І то добре, –
посміхнувся він. – Може поділишся, хто це був?
-
Жрець, – не
роздумуючи видала вона.
Дамір
і Мі переглянулись, вони вперше чули про когось подібного.
-
Що ще за жрець? –
здивувався Дамір.
-
Ви звідки, раз
знаєте, що твориться в цій частині планети? – в голосі дівчини почулися нотки
насмішки. – Невже з Русі? – і вона тут же поспішила відповісти на своє
запитання. – Звичайно. Інакше б знали, що на території Халіфату краще не
затримуватись. Ви обрали не найкращий спосіб прославитись, – і дівчина вже
хотіла було йти, та Дамір поспішив зупинити її.
-
Ми тут з іншої
причини.
-
З іншої? –
зацікавлено обернулась незнайомка. – І що ж вам потрібно у цьому місці?
-
Зал пробудження, –
не роздумуючи відповів Дамір.
-
Ха-ха-ха, гарний
жарт. Ви ж пробудили свій код, так навіщо ризикувати?
-
Свої причини, як і
в тебе, чи не так? – і Дамір спідлоба поглянув на незнайомку.
-
Догадливий.
-
В такому разі може
об’єднаємо зусилля, раз ціль одна?
-
Для чого мені
зайвий баласт? У вас і шансу немає проти жреців.
-
Ти ж якось перемогла?
– невпевнено мовив Дамір.
-
Без зброї сітрі у
вас немає шансу.
-
Ти знаєш сітрі? –
ледь не вигукнув Дамір.
-
Я не говорила, що
знаю, я лише сказала, що без їхньої зброї тут не вижити, – з помітною
обережністю відповіла дівчина.
-
І звідки ж у тебе
їхня зброя, якщо ти їх не знаєш?
-
На чорному ринку
купила! – відрізала дівчина, її починали дратувати подібні розпитування.
-
Щось я не бачив в
тутешніх краях подібної.
-
Твої проблеми! –
сухо відповіла вона.
-
В тебе часом не
завалявся зайвий екземпляр? – запитав Дамір напівжартома.
-
Немає в мене часу
няньчитись з вами! – відрізала дівчина.
-
Тоді ти мене
зрозумієш, – і Дамір, використавши просторову магію, позичив меч дівчини.
-
Просторова магія…
цікаво. Однак змушена розчарувати, він створений під код власника, – як на
підтвердження слів дівчини, лезо поспішило скластись, в руці Даміра залишилось
тільки руків’я.
-
Вірніше, ти хотіла
сказати, що саме кристал на цій чудовій рукавиці, запам’ятав твій код, – тепер вже заговорила
Еріка.
-
Значить, для контролю
цього меча потрібен особливий код – припустив Дамір.
-
Спробуй, –
перебила Даміра незнайомка, – і залишишся без руки. – Не дочекавшись реакції
Еріки і Даміра, вона повернула собі меч схожим, до просторової магії способом.
– Гарно ж ви вмієте дякувати за порятунок! – презирливо поглянула вона на них.
-
Ти ж сама
говорила, щоб відповідної зброї нам тут довго не протягнути, – насмішкувато
мовив Дамір.
-
Я зітру цю пиху з
твого обличчя! – і дівчина вже хотіла було кинутися в бій, та Дамір завбачливо
конфіскував меч і рукавицю з кристалом. На обличчі незнайомки промайнула лукава
посмішка.
-
Даремно
посміхаєшся, – звернулась до неї Еріка. – Йому нічого не буде.
-
Побачимо, коли
рештки відшкрібатимеш, – задоволено виголосила незнайомка.
-
Про що це вона? –
звернувся Дамір до Еріки.
-
При взаємодії
чужорідного коду з кристалом у нового власника, в кращому випадку, руку
відірве, в гіршому – від нього нічого не залишиться.
-
Браво, а говорили,
що нічого не знаєте про технології сітрі. І чому ж нічого не буде? – звернулась
дівчина до Еріки. Цікавість ненадовго перемогла бажання битись.
-
Побачиш. Ти ж не
думала, що ми так просто викладемо свої козирі?
-
Ваші козирі – це
єдине, чому ви ще живі. Я терплю цей цирк винятково з цікавості до просторової
магії, – огризнулась та.
-
Які ми відверті
стали. Може на чистоту поговоримо? – одягнувши рукавицю на праву руку, запитав
Дамір.
-
Бачите он ту вежу
вдалині? – вказала вона на чорну цятку далеко попереду. Дамір схвально кивнув.
– Мені потрібно туди.
-
І навіщо, якщо не
секрет? – розглядаючи нову іграшку, запитав Дамір.
-
Не ваша… – та
дівчина затнулась на півслові. – Потрібно зробити так, щоб одна річ зникла з
цього світу.
-
Цікаві мотиви. Я
так зрозумів, що те місце і є залом пробудження? – дівчина схвально кивнула. –
Раз так, то наші цілі сходяться, ми будемо корисні одне одному.
-
Будемо вважати, що
тимчасовий альянс створено, а тепер можна мій ксеркайн? – простягнула дівчина
руку.
-
Віддам, якщо
скажеш де такий дістати.
-
Наглості тобі не
бракує, – вже привітніше посміхнулась незнайомка. – Якщо виберемося звідси –
розповім. А зараз слід вирушати.
-
Почекай, – перебив
її Дамір. – Назви хоч своє ім’я, а то знайомство пройшло так швидко, що й імен
не запам’ятаєш, – пожартував він.
-
Ніка.
-
Дуже приємно, я
Дамір, це – Еріка.
-
Навзаєм, – кивнула
Ніка.
-
Так куди нам
потрібно? – запитав Дамір.
- Зробимо дві зупинки, а потім направимося до вежі. Перша – он те поселення, – і вона вказала на скупчення невеликих глиняних будинків, кілометрів з п’ять, може більше, на захід від них.