Олівер
прокинувся з першими променями сонця. Черговий день жителя феодальної імперії
магістрата Маріуса віщував бути спекотним. Ще вчора вимір, в якому проживав
Олівер, заливали дощі, а сьогодні сонячні промені щедро обдаровували своїм
теплом його жителів. До таких змін вже всі звикли, навіть раділи, що непотрібно
йти на поля. Хоча не винятком були випадки, коли магістрат прагнув розваг і
наказував усім виходити на роботу, навіть у безперервні зливи. В такі моменти
неможливо було словами передати радість, яку відчували жителі Терри 23. Та що
поробиш. Магістрат був не останньою людиною в сенаті. Через щедрі внески консул
закривав очі на більшість його проступків.
Оліверу
пощастило народитися чистокровним сайфером. Хоча пощастило – це вельми відносне поняття. Він
ріс сиротою, постійно доводилось гнути спину, щоб заробити шматок хліба.
Терпіти знущання людей магістрата. Тижнями відлежуватись від побоїв, якщо
останнім щось не сподобалось, а не подобалось їм усе, особливо в п’яному екстазі.
Тоді вони почували себе богами й могли до смерті забити першого зустрічного
через косий погляд. Подібне відношення Олівер терпів до десяти років. Після –
стало трохи легше. У нього з’явився перший друг, і негласний опікун на ім’я
Каїн. Олівер напевно ніколи не забуде їхню першу зустріч. Коли під час
чергового застілля, на якому йому довелося прислуговувати, один зі сайферів
магістрата вирішив випробувати міцність його броні. Затія ще та, враховуючи
різницю у класах їхніх сайферів. Та тому було байдуже, створивши списа, він
пожбурив його в Олівера. Навіть з розвиненими рефлексами від такого важкого
ухилитись, не кажучи вже про десятирічну дитину, що застигла в ступорі.
Порятунок прийшов звідки його найменше чекав хлопець. Незнайомець, що на той
час сидів в кутку таверни й мирно пив замовлене пиво, раптом опинився перед
хлопцем, закривши його худе тіло своєю могутньою, як тоді здалося Оліверу
постаттю, й однією рукою зупинив списа. Навіть сайфера не використав. Компанія
вже хотіла було провчити того за втручання, та повернений адресату подарунок
заставив їх передумати. Чоловік, що захотів потренуватись, лежав в калюжі
крові, зі своєю ж зброєю в грудях. Невідомо скільки б ще жертв було, якби на
шум не заглянув магістрат, що саме проїжджав поруч на своєму автомобілі.
Покрутивши довгі вуса, він врешті виніс вердикт покарати п’яне товариство, а
Каїну запропонував приєднатись до своїх рейдових загонів. Посміхнувшись, Каїн
схвально кивнув у відповідь, адже саме для цього й прибув на Терру 23. Попри
гроші й артефакти, магістрат найбільше цінував силу. Щоб отримати гарного бійця
він не жалів ні коштів, ні засобів. Якщо ти потрапляв в поле його зору, то
вважай, що нажив собі гарного друга або смертельного ворога.
З
того часу люди магістрата не наважувались зачіпати Олівера, обмежувались лише
лайкою і прокльонами. Не останню роль в цьому зіграло ще й те, що Каїн забрав
хлопця до себе. Як говорив він: «Не бути мені мужиком, якщо не виховаю з такої
шмарклі, як ти, справжнього чоловіка!» І так вони стали жити разом. Окрім
роботи в полі, Олівер займався ще й хатніми справами, а натомість отримав
справжній дах над головою, захист, і вчителя, що навчав його прийомам
рукопашного бою.
******************************
Освіживши
обличчя і натягнувши латану сорочку, Олівер відправився в сарай, біля їхнього
дерев’яного будинку, що служив місцем для зберігання всякого непотребу й
знарядь праці. Вибравши сьогоднішню зброю, а це була мотика, він зняв з цвяха
солом’яного бриля й розвернувшись, відправився на свою ділянку. Насвистуючи мелодію
з пісні, яку почув в таверні, він минув пшеничні поля і підійшов до
сьогоднішнього місця роботи. Картопляне поле простягалось далеко за обрій.
Сусідів по ділянці ще не було, а от трохи далі, вже були помітні силуети, що
згорбившись сапали бур’ян. Серед них були виключно люди до яких не дійшов
акзирон. Їх називали Омеги й в залежності від ступеня мутації, ділили на ранги.
Ті, що працювали на полі, належали до класу С – реніти. Найслабший ранг. Їхні
представники тільки ступили на нелегку еволюційну стежку, однак просунутись
далі вже не могли. В них була слабка самосвідомість, розуміли команди й
виконували прості роботи, та на складні розумові процеси були не здатні. Свого
роду покращена версія зомбі. У декого було чотири руки, в інших дві голови, в
третіх по декілька пар очей. Реніти жили в окремих бараках, які швидше
нагадували загони худоби, а ніж житло людей. Хоча й людьми їх вже важко було
називати.
Дивлячись
на них Олівер розумів, що його життя схоже на королівське. За роздумами й не
помітив, як на сусідню ділянку прийшли робітники. Прокинувся тільки, коли вони
вигукнули вітання. Відповівши тим же, продовжив роботу. Часу на розмови не
було. Не виконаєш норму й на обід можеш не розраховувати. Після кількох днів
голодувань він засвоїв це правило дуже добре. Зараз йому, звичайно, не десять
років, але від цього не ставало краще. Вісімнадцять років саме та пора, коли
проходили екзамени до академії сайферів. Вступити до неї була його одвічна
мрія. Стати повноцінним сайфером, отримати звання й забути про Терру 23, як про
страшний сон. Та враховуючи сувору реальність, ця мрія губилася в тумані
міжпросторового моста. У магістрата були свої плани на молодь, і академія в них
не входила. Всі підлітки, досягши повноліття, поповнювали рейдові загони, що
відправлялись на Землю за артефактами. Процент смертності, в таких походах, був
високим, а надто, коли йдеш в нього перший раз. Без покращеного сайфера – це
рівноцінно смертному вироку. До його повноліття залишались лічені дні й Олівер
з острахом очікував повідомлення від наглядачів магістрата. Підсвідомо він вже
знав, що буде робити, коли йому оголосять вирок, залишилось тільки детальний
план розробити. Каїнові ще нічого не говорив, той і без цього знав, або
здогадувався, як діятиме його учень. Академія була шансом піднятись з таких
відстійників, як цей. Не всі, звичайно, проходили екзамени, але не спробуєш, не
дізнаєшся.
Ось
і обід. Пікапи вже закінчували розвозити строго визначені порції тим, що
справились з нормою. Олівер зітхнув з полегшенням, його обід був на місці й він
міг трохи підкріпитись, чого не сказати про підлітків, й групи ренітів десь за
кілометр від нього. Через це ледь не відбулася бійка, та конфлікт вчасно
зупинили наглядачі. Коли вони закінчили з незадоволеними пікап, здіймаючи хмару
куряви, направився до нього. «Невже?» – тільки й промайнула в голові хлопця
думка. Машина була старою, тому під час гальмування видавала такий звук, що в
оточуючих мурашки пробігали по тілу.
-
У мене
повідомлення від магістрата, – звернувся до Олівера блондин років двадцяти
восьми.
Цього
наглядача Олівер бачив вперше, але від цього не стало краще. Не потрібно бути
провидцем, щоб здогадатись про що піде мова далі.
-
Уважно слухаю, –
Олівер спробував зобразити привітну гримасу, однак в результаті вийшла відверта
огида. Блондину було байдуже на подібні кривляння. Йому не за це платили.
-
Через два дні ти
відправишся в рейд, – сухо повідомив той.
В
Олівера підкосились ноги, та він постарався не подавати вигляду. Хлопець сотні
разів прокручував в голові цю сцену, та коли вона відбулася, то виявилося, що
він цілковито до неї не готовий.
-
Моє
вісімнадцятиліття через тиждень, – Олівер спробував потягнути трохи час.
-
Це вже з
магістратом вирішуй. Що сказали, те я передав, – мовив блондин і вдарив кулаком
по кабіні, щоб водій їхав далі.
Решта
дня пройшла в тумані. Частина обіду так і залишилась не з’їденою. Олівер все
намагався придумати дієвий план, але думки були настільки хаотичними, що він
ледь не висапав картоплю замість бур’яну. Плюнувши на все, вирішив дочекатись
вечора й тоді все як слід обдумати.
******************************
Забравши
вечерю, Олівер попрямував додому, в надії застати Каїна. Та будинок зустрів
його німим мовчанням. Обійшовши кімнати, хлопець виявив зім’ятий аркуш паперу,
в якому було всього два слова: «Відправився у рейд». Остання надія згасла, так
і не загорівшись яскравим полум’я. Олівер безсило опустився в крісло. Бурчання
в животі нагадало, що він сьогодні майже не їв, та він проігнорував цю потребу
й рвучко підвівшись, попрямував до дверей. В подібних ситуаціях Каїн завжди
радив йому зайнятись медитацією, це очищало розум і знімало навантаження з
організму, викликане стресом. Присівши біля дуба, що ріс за їхнім будинком,
хлопець постарався відкинути все зайве. За хвилин десять спроб це нарешті
вдалося і він поглянув на ситуацію по-іншому.
Рейд
був не тільки смертним вироком, але й можливістю, яку він не побачив на
початку. Залізниця ретельно охоронялась, тому, йому б не вдалося самостійно
покинути цей вимір. Сподіватись на когось, окрім Каїна, який в рейді, також не
доводилось. В поселенні у нього не було друзів, тут взагалі мало хто з кимось
дружив. Магістрат доклав усіх зусиль, щоб створити атмосферу недовіри, зради й
інтриг. Кожного дня думки жителів були зайняті одним – виживанням. А коли стоїш
перед вибором: протягнути ще один день чи допомогти в авантюрі якомусь
хлопчиську, то без роздумів обереш перше. З подібним вибором зіштовхнулось усе
людство після Судного дня. Тому єдиним шансом втекти був саме цей рейд.
Безкоштовна перепустка на волю, і він вирішив прийняти пропозицію долі.
******************************
Олівер
незчувся, як минули ці два дні й магістрат оголосив збір його загону. На
станції, де зупинялися фантоми, зібралось близько ста осіб. В основному
сайфери, що ходили у такі ж рейди, проте траплялись і підлітки, що з
зацікавленням спостерігали за церемонією першого рейду. Магістрат зі всією
поважністю виголосив урочисту промову, потиснув кожному руку й вручив по одному
ржавому одноручному мечу й екозосу старої моделі. Екзос являв собою перероблену
версію пістолетів двадцять першого століття марки пустинний орел. Принцип
їхньої дії полягав у взаємодії з омега частинками. Екзос, немов магніт,
притягував їх, а потім перетворював на кулі. Виходило щось на зразок
енергетичної зброї з руйнівною силою. Та в цієї моделі був один великий мінус.
Після восьми пострілів йому потрібно було хвилин двадцять на перезарядку.
Магістрат не був надто щедрою людиною, тому-то новачки так боялись першого
рейду. Хоча й наступні могли проходити так само, якщо група не знаходила
артефакти.
Олівер
заховав пістолет в спеціально створену на поясі кобуру, а меч помістив за спину
у подобу чохла. Подібну процедуру повторили й інші члени групи, яких
налічувалось шість осіб. За винятком двох інструкторів тридцятирічного віку, усі
інші були однолітками Олівера. Їхні невпевнені рухи й налякані погляди,
говорили самі за себе. Краще було працювати від зорі до зорі на полі, аніж йти
на це самогубство, та воля магістрата закон. Тому зібравши усю сміливість в
кулак, один за одним, вони стали заходити у вагон фантома. У магістрата був
свій поїзд і окрема колія. На це він не пожалів коштів, хоча, з іншої сторони,
це підвищувало шанси рейдових загонів, ні – не на успіх, на виживання. За
допомогою ретрансляторів керівники рейдів могли без проблем викликати фантом і
повернути групу додому.
Озирнувшись
на прощання, Олівер зайшов в задушливий вагон і всівся на вільне місце, поруч з
низеньким рудоволосим хлопчиною, що весь тремтів від страху. Інструктора лише
кидали на нього зверхні погляди, й час від часу кривили обличчя в зневажливій
посмішці. Олівера вивертало при одному тільки погляді на них. Хотілось стати й
добре натовкти їхні самозакохані пики, та він всіма силами пригнічував у собі
це бажання.
Тим
часом краєвиди за вікном змінювались з космічною швидкістю. Станція, поля,
поселення… все розчинилось в сірому тумані, поїзд немов плив по хмарках,
прагнучи віднайти дорогу. Подібне тривало хвилин десять. Та ось легкий поштовх
привів відчуття до тями. Поїзд зупинився свій рух. Інструктори не гаючи часу
підвелись зі своїх місць і скомандували новачкам виходити. Проте сказати легше,
ніж зробити. Рудий, що сидів біля Олівера, і ще один сухорлявий хлопець, так і
приросли до своїх місць. Як інструктори не намагались стусанами заставити їх
підвестись, проте це не принесло жодного результату. Врешті-решт в хід пішла
зброя. Екзоси новішої, ніж в Олівера й інших новачків моделі, націлились на
бідолах. Олівер вже хотів було кинутись допомогти тим перебороти заціпеніння,
та не встиг. Кулі виявились швидшими, й два бездиханних тіла опустились на
землю. Крові не було, одна з особливостей екзосів. Збентежений Олівер так і
застиг на своєму місці. Він сотні разів бачив смерті людей і мутантів, та цей
випадок вибив його з колії. Парубків прирівняли до непотребу, сміття, яке можна
прибрати за першого бажання. Стільки років боротися в поті чола, заслуговувати
ще один світанок, щоб ось так просто загинути. Рука Олівера мимоволі
потягнулась до екзоса, та поштовх в плече від двох хлопців, що направлялись до
виходу з вагона, протверезив думки й він вирішив почекати з помстою.
Як тільки остання особа покинула поїзд, фантом тут же зник в тумані міжпросторового моста, заливши загін сам на сам з невідомим середовищем. Один з інструкторів, перевіривши дані наручного GPS, скомандував відправлятись. За його словами до цілі було десять кілометрів. Чимала відстань незнайомою місцевістю, та робити нічого. Озираючись і прислуховуючись до кожного шарудіння, вони попрямували до цілі рейду.