Почулися постріли й з кущів вибігло близько десяти осіб. По оселедцях, що
виблискували на сонці, й червоних шароварах, не важко було здогадатися, хто це
був. Козаки стрімголов від когось тікали. Побачивши незнайомців, та ще й з вигляду
козака, вони розгубилися й зупинились. Один з них звернувся до Дениса.
-
Хто будете?
-
Хто
цікавиться? – не роздумуючи відповів Денис.
-
Курінний
отаман Олекса Пушкар! – гордо виголосив той. Могутня статура козака і лякала, і
захоплювала водночас. Років близько сорока. З численними шрамами, що виднілися
по усьому тілу. Дивно було, як він взагалі ще був живий, після таких ран. За
поясом два пістолі, при боці вірна шабля.
-
Денис.
-
З
новоприбулих? – посміхнувся Олекса. – Далеченько вас занесло, – і він кинув косий
погляд на товариша Дениса, що мовчки слухав.
-
Я маю
передати негайне повідомлення на Січ?
Посмішка зникла з вуст Олекси. Він насторожено ловив кожне слово Дениса.
-
З цим
доведеться почекати. Поляки так просто не відпустять.
-
У вас є
план? – звернувся Денис до Олекси.
-
Потрібно
добратись до Кам’янця, а після по ситуації.
*****************
Денис і його нові друзі швидко рухалися лісом, іноді переходячи на біг.
Козаки демонстрували сталеву витримку. Ні один не просив відпочити чи перевести
подих. Для Дениса це також не склало проблем. Давалась взнаки марсіанська
фізіологія, яка після сотень років на Землі, ще більше розвинулась, подарувавши
витривале тіло й невразливий, до більшості хвороб, імунітет.
По дорозі Денис перекинувся з Олексою кількома словами. Виявилось, що під
час агітації в черговому селі їхній загін ледь не знищив Вишневецький, вірніше
один з його довірених людей, такий собі пан Зарецький. Особа поважна й шанована
не тільки Вишневецький, але шляхтою. Мав чималі наділи на Лівобережжі та Правобережжі.
Король особисто дарував йому їх разом з титулом. Зазнавши
чисельних поразок деякі польські частини перейшли в партизанщину, щоб ослабити
козаків й дати змогу основним частинам перегрупуватися. Саме одним з таких
загонів командував Зарецький, якому донесли про козаків-агітаторів. З цього
моменту і почалася історія погоні й зустрічі з Денисом
Олекса набирав і тренував загони селян, для подальшого їх прилучення до
полку Максима Кривоноса. Коли поляки завітали в те село, Олекса з товаришами
вже був попереджений про небезпеку й вони чимдуж відступали до основних сил,
які отаборилися в Кам’янці. Хоча «відступали» було надто гучно сказано. Поляки
буквально наступали їм на п’яти, кожної хвилини намагаючись нав’язати бій з
чисельно переважаючим суперником. Лише перед зустріччю з Денисом їм вдалося
відірватись. Олекса невпинно дякував Богу за те, що вони бігли лісом, а не
відкритим полем, де їх би одразу наздогнала кіннота, хоча не виключено, що десь
попереду вже чекала засідка. Однак вони не хотіли зараз про це думати. «Поки
можливо, потрібно насолоджуватись свободою», – говорив Олекса.
Переконавшись, що голосів вже нечутно, Олекса скомандував привал. Козаки
повсідались під деревами й загомоніли про своє, а Денис присів біля Олекси й
вирішив ненав’язливо розпитати про тутешні краї, і обстановку в цілому. Олекса
з задоволенням розповідав, адже був родом з цих місць й знав кожну
стежину.
*****************
Під вечір нарешті добралися до Кам’янця, вірніше на його околицю. Олекса
вирішив не ризикувати, й послав розвідника. Денис став очікувати подальшого
розвитку подій, і можливість продовжити місію.
Розвідник повернувся за годину. Новини були невтішними. Загін на який так
сподівався Олекса, за наказом гетьмана відбув на передову, а їм наказали й
надалі займатися набором рекрутів. Олекса аж сплюнув і вилаявся з досади. Єдина
надія погасла так і не засвітивши яскраво. Зібравшись з думками, він вирішив
повести загін до старого друга, будинок якого знаходився на околиці міста.
*****************
Коли стемніло, вони попрямували до друга Олекси. Через небезпеку збоку
поляків, дорога зайняла набагато більше часу, ніж потрібно було за звичайних
обставин. Задля безпеки, козаки розділилися на декілька груп. Відчуття були
загострені на максимум. Від кожного шереху холонуло в грудях. Старші козаки не
подавали вигляду, а от молодші помітно нервували. Коли перед ними показався
потрібний будинок усі з полегшенням видихнули. Олекса подав знак рукою, щоб
вони зупинились, а сам переліз через кам’яний паркан, і під покровом ночі
попрямував до вхідних дверей. Не доходячи до них зупинився й заховався за одним
з дерев, потім три рази зобразив крик пугача. За декілька хвилин, в одному з
вікон, спалахнуло світло від свічок, а згодом почулося клацання засуву на
вхідних дверях. Двері відчинилися і на порозі показався високий, широкоплечий
чоловік, він дечим нагадував Олексу, тільки без оселедця. Роззирнувшись
навкруги, він погасив свічки на свічнику, що тримав в руці, й зайшов всередину.
Реакція Олекси не заставила довго чекати. Повернувшись до паркану, він
присвиснув, це був сигнал для козаків, які одразу ж почали перелазити до нього.
Опинившись на тій стороні усі було помітно вражені ошатністю двоповерхового
будинку і прилеглої території. Тут явно жив не простий селянин.
Олекса не дав часу насолодитись краєвидами, пошепки наказавши заходити
всередину, всі питання після. Коли за останнім козаком зачинилися двері,
господар і Олекса обмінялись вітаннями.
-
Радий бачити
тебе, старий друже, – мовив потискаючи руку Олекси господар.
-
Ти не уявляєш
наскільки я радий, хоча й обставини нашої зустрічі бажають кращого, –
пригнічено мовив Олекса, він усвідомлював на який ризик наражав друга.
-
Це на вас ті
облави? – засміявся чоловік. – А я то думав, хто стільки шуму наробив.
-
Ярема любить
Кривоноса, – і собі посміхнувся Олекса.
-
Як і вся
шляхта за Корсунь! – додав піднесено господар.
Чуючи подібну розмову козаки й собі повеселішали. Недовіра, що виникла в
результаті побаченої розкоші, помалу зникала.
-
Що ж я за
господар, тримаю гостей на порозі, проходьте, – і він вказав рукою на кімнату
ліворуч.
По всій видимості це була вітальня. Посередині стояв стіл з дорогого
дерева, навколо нього були розставлені крісла оббиті не менш дорогими
тканинами. З картин, на стінах, дивилися на гостей королі й художники. Все
говорило про заможного дворянина, але зв’язки з козаками, та ще й в такі часи,
заводили подібні думки в глухий кут. Не менше питань викликала відсутність
прислуги. Бачачи реакцію козаків господар поспішив виправити становище.
-
Ех, Олекса,
старієш, а я вже думав всім мене нахвалив. – Олекса одразу зрозумів, до чого
той хилив, та господар випередив його з відповіддю. – Хто хоче послухати нудну
історію про моє життя – залишайтесь тут, інші можуть вибрати кімнати нагорі,
або поживитись на кухні, Кімната праворуч вхідних дверей, – уточнив він.
Старші козаки, які добре знали свого курінного, вибрали другий варіант, а
молоді, їх було четверо, і Денис, повсідалися на крісла.
-
Ви слухайте,
а я призначу вартових, обережність зайвою не буде, – мовив Олекса і вийшов з
кімнати.
-
Ну що ж,
почнімо, – звернувся чоловік до присутніх. – Мене звати Остап. Я і Олександр,
були синами місцевого заможного селянина – Миколи Зарецького. – Козаки аж роти
пороззявляли з несподіванки, та не стали перебивати, знаючи, що Олекса не
привів би їх до ворога. – Ми були єдиними дітьми в родині, – продовжив Остап. –
Рано померла мати, нам було всього шість років. Батькові довелося виховувати
нас самому. Він любив матір, тому більше не одружувався. В десять років
закінчили Кам’янецьку гімназію. В чотирнадцять вже знали латину і хотіли
поступати до одного з вищих навчальних закладів тогочасної України. Однак мріям
не судилося збутись. Через рік помер батько. Нашим опікуном став батьків брат,
і наш дядько, Степан Зарецький. Він часто випивав, занедбав господарство,
пропив майже усе батькове добро. Однак, до нас з братом, ставився добре, він
любив нас якось по-своєму, ми також ставились до нього добре. Коли нам
виповнилось шістнадцять, вирішили: так далі продовжуватись не може.
Попрощавшись з дядьком ми вирушили у світ. За плечима чумацька торбина, в
голові батьківські настанови. Ми не знали куди йти, який шлях обрати.
Одного літнього дня доля занесла нас в степ, недалеко Біліховичів. Раптом
до нас стали наближатися два чорні дужі коні з вершниками на спині. В руках у
них були шаблі, вони весь час розмахували ними в повітрі й викрикували
незрозумілі слова. Татари – ледь встигли подумати ми. Все, кінець. Як з іншого
боку стали помітні інші вершники. По дужих постатях і чубах, що виблискували на
сонці, ми зрозуміли – козаки, й чимдуж побігли до них. Позаду насідали татари.
Помітивши нас козаки пришпорили коней і стрілою полетіли на татар. Світ
немов поплив перед очима. Кожен наш крок давався так, немов ми тягнули за собою
важезні кайдани. Від хвилювання стискало груди. Секунди тривали вічність.
Козаки минули нас і немов хвиля, що б’ється об берег, змиваючи все на
своєму шляху, зіштовхнулись з татарами. Почався кривавий бій, шаблі дзвеніли
від ударів, аж іскри сипались. Удар, ще один, вороги один за одним падали з
коней і більше не підводились. Не знаю скільки часу тривав той кривавий танець,
та врешті-решт козаки перемогли. Вони забрали коней переможених і стали прямувати до нас. Я був в захопленні. В ту хвилину
віддав би усе, щоб їхати поруч з ними. Пізніше ми дізнались, що це були Петро і
Тарас Вернигори. Прізвище мали таке через величезну силу й неймовірну бойову
майстерність. Вони віддали нам коней і запросили їхати з ними. Ми з радістю погодились.
Брати їхали на Хортицю з важливого завдання, спочатку не помітили нас, та
згодом побачили татар, які за нами гнались, не стрималися і вступили в бій з
бусурманами, як вже пізніше вони нам розповідали.
Хортиця, як зараз пам’ятаю: золоті купола церков, висока огорожа, вежі з
гарматами... Проїхавши головні ворота ми поринули у бурхливе життя Січі. Усюди
бігали ремісники, проводилися ігри та козацькі забави. Словами не описати
усього, які дива нам відкрились в ту хвилину. Петро наказав залишатися біля
одного з куренів, як виявилось – це був їхній з братом курінь. Петро був
курінним. Брати пішли доповісти гетьману про прибуття, ми ж стали чекати. Час
минав, проте ні Тараса, ні Петра не було. І ось вони йшли в супроводі самого
гетьмана.
-
Де ці
сміливці? – запитав гетьман.
-
Ось! – і
Тарас показав на мене з Братом.
-
Герої. Що,
хлопці, хочете стати козаками? – посміхаючись запитав гетьман. Ми чимдуж закивали головами. –
Цього, – гетьман жестом руки показав на мене, – буду навчати сам, – Козаки, які
зібралися на майдані, були вражені, адже мене взявся навчати сам Петро
Конашевич Сагайдачний. Олександра забрав до себе Петро.
Сагайдачний був чоловіком великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив
життям, у битві був першим, коли доводилось відступати – останнім. Під його
проводом я ходив у походи, брав участь у Хотинській війні 1621 року. Як зараз
пам’ятаю величезне турецьке військо, що мов сарана заполонили простори навколо
Хотина. Проте гетьман не здавався, його дух був незламний, він залізною хваткою
командував козаками. Ми з братом без вагань виконували його накази. Вночі й
вдень готові кинутись в бій, він знав і поважав нас за це. Після довгих днів
кровопролиття ми нарешті святкували перемогу. Сагайдачного зустрічали повсюди з
великими почестями. Уся Польща дякувала йому за перемогу. Повернувшись на Січ ми
знову поринули у буремне життя. Однак не все було спокійно в Олександровому
серці. Під час повернення додому ми отаборилися недалеко Чигирина. Гетьман
дозволив старшині відпочити в місті, а не в таборі, з усім військом. Ось тут
він і зустрів її: прекрасну красуню шляхетного походження. Це було кохання з
першого погляду. Він не жалів для неї жодних скарбів, виконував будь-яку
примху. Кожну хвилин проводив з нею.
Біда підкралась звідки її найменше чекали. Батько Ірини, так звали дівчину,
був затятим поляком і католиком. Він навідріз відмовився давати згоду на шлюб.
«Приблуда і ледацюга моїй дочці не потрібен, здобудеш ім’я і славу, тоді й
повертайся, а інакше навіть думати не смій про мою дочку!» – говорив він.
Після тієї розмови Олександр став сам не свій. Усіма силами став добувати
славу і багатство. Нікого не слухав, на нічиї поради не зважав. Після тієї
розмови минуло два роки, він здобув те, чого так прагнув. І одного літнього дня
повернувся до Ірини. В оксамитовому жупані, шароварах з шовку, з золотою шаблею
на поясі, він зайшов в її пишний маєток, поблизу Києва. Усі були вражені й
людина, яка недавно гнала його, мов собаку, тепер шанобливо кланялась. Та на
цьому все не закінчилось. Батько Ірини погодився віддати заміж свою дочку, але
за однієї, останньої умови. Олександр мав зректися своєї віри й стати
католиком, тільки тоді старий шляхтич визнавав їхній шлюб.
Людина, яка побувала не на одній війні, бачила не одну смерть, була
приголомшена такою зухвалістю. Як він, запорізький полковник, Олександр Зарецький,
міг зректися віри батьків, прадідів, свого народу, задля примхи якогось
шляхтича. Його люті не було меж. Але поступово вона згасала, як свічка під час
бурі. Він сам того не усвідомлюючи погодився. Старий був настільки радий, що
весілля справили наступного ж дня. Проте на весілля це було мало схоже. Молодий
був похмурий, як ніч, за весь бенкет не промовив і слова. На святі не було
жодного козака. За таку зраду гетьман особисто написав листа і відіслав
Олександру.
В листі було написано наступне: «За зраду народу, своїх побратимів, віри
батьків, позбавляю тебе, Олександре, звання полковника Війська Запорізького.
Оголошую зрадником і катом власного народу». Цей лист остаточно знищив і без
того пошарпану душу брата.
«Кат значить, от як ви віддячили мені. Тож знайте: тепер я справді
перетворюсь на того, ким ви мене вважаєте»ю Такими були останні слова мого
брата, як частини нескореного українського народу. Тепер він великий польський
шляхтич, який поклявся помститись…
А я покинув службу й став простим торговцем. Все, що бачите, результат моєї
праці, – гордо окинув він поглядом кімнату. – Допомагаю товаришам, що потрапили
в біду… – і він посміхнувся, спостерігаючи за реакцію присутніх.
-
Ох і любиш
же ти себе розхвалювати, – до кімнати повернувся Олекса.
-
Раз ти
забуваєш, то я мушу, – і обидва засміялися.
-
Перші
вартові вже заступили на пост, будете час від часу змінювати один одного, –
звернувся він до присутніх, ті схвально кивнули. – А зараз знайдіть собі кімнати й відновлюйте сили,
вони вам знадобляться, – по-батьківськи тепло додав Олекса.
*****************
Наступний день почався з неочікуваних, і не дуже приємних подій. З самого
ранку біля будинку Остапа зупинилася карета. З неї вийшла молода панянка років
двадцяти трьох, в смарагдовій сукні з дорогого шовку, що підкреслювала
елегантну заплетені локони чорного довгого волосся. Аристократичні манери й
зверхнє відношення до прислуги, що все бігала навколо неї, говорили про знатне
походження особи. Остап попросив усіх, крім Дениса, зачинитися в одній з кімнат
другого поверху й не виходити поки гостя не покине маєток. Денису ж він
приготував роль свого дворецького. Перевдягнувшись в новенький фрак, Денис
шанобливо відчинив перед панянкою двері.
-
Вітаю, ваша
світлосте, – привітався Денис з дівчиною.
-
Невже дядько
нарешті знайшов собі слугу? – кинула вона на Дениса зверхній погляд. – Знала б,
своїх дармоїдів не брала! – фиркнула вона. – Ви ще довго там?! – звернулась
вона до слуг біля карети. – Де дорогий дядечко?
-
Я тут, моє
сонце, – з вітальні вийшов радісний Остап, та навіть неозброєним оком було
помітно награну радість, яка приховувала занепокоєння. – Чому не попередила про
свій візит, я б приготувався як слід?
-
Знаю я твої
приготування, знову би весь день провів на кухні, – дорікнула тому дівчина.
– Негоже людині твого становища
виконувати хатню роботу, для цього є слуги.
-
Ти ж знаєш,
як я до цього ставлюся, – тепло посміхнувся Остап.
-
Тому-то я
завжди й приїжджаю зі своїми ледарями, щоб ти мав змогу відпочити.
-
До речі про
них, Денис, проведи гостей до їхніх кімнат, – звернувся Остап до того.
-
Яке
незвичайне ім’я, – панянка обдарувала Дениса допитливим поглядом.
-
А ще
цікавішою є історія нашої зустрічі, яку я з задоволенням розповім тобі за
чашечкою чаю, – і схопивши племінницю під руку, Остап ледь не силою потягнув її
всередину.
Денис же направився до слуг, що все ще метушились біля карети,
розвантажуючи валізи господині. Наказ Остапа був не просто формальністю, а
чіткою інструкцією не зводити з неочікуваних гостей уваги, а про інше
потурбується він сам.
До вечора доля вирішила дати усім перепочити. Події пливли спокійною
течією, яку іноді розбавляла своїми викриками племінниця Остапа. Вона все
повчала прислугу, як і що потрібно робити. Дениса ці монологи дратували до
глибини душі, весь день він проходив з єдиним бажанням: знайти роботу подалі
від цієї мадам, або придушити її за першої-ліпшої нагоди. Що з першим, що з
другим, в нього не склалося. Через своє завдання, він постійно був на видноті.
Хоч і Олена, так звали племінницю, особливих претензій до нього не мала, та все
ж після кожного разу, як вона відкривала рота, в нього всередині все
переверталось від злості.
До кімнати, де знаходилися козаки, ніхто не знаходив. Остап зачинив її на
ключ, а Оленці повідомив, що там ремонт й безлад. Їй вистачило подібного пояснення,
і вона більше не поверталась до цього питання.
З настанням сутінків спокій Остапового маєтку порушився. Першою ластівкою
стало раптове повідомлення від дронів, яких Денис реплікував з бота, що служив
йому товаришем, до моменту зустрічі з Остапом. Дрони доповідали про наближення
ворогів, а саме загону Олександра Зарецького.
Не довго роздумуючи, Денис направився на кухню, де заховав енергопістолети.
Швидко видобув їх зі сховку, перевів індикатори в бойовий режим і направив на
розгублених слуг, що працювали на кухні, на щастя, тут були усі. Приклавши
палець до губ, він наказав їм мовчати, далі жестом руки скомандував пройти в
невелику комірчину. Коли вони виконали його розпорядження, замкнув двері на
ключ і направився до вітальні, де розмовляли Оленка з Остапом. Побачивши в
руках Матвія зброю, Остап розгубився, а дівчина не на жарт перелякалась. Вона
вже хотіла скрикнути й покликати на допомогу, та Денис швидким рухом відправив
її поспати.
-
Що все це
означає?! – скрикнув обурено Остап, оговтавшись від побаченого.
-
У нас гості,
– сухо повідомив Денис.
-
Тобто гості,
мене б попередили? – розгубився Остап.
-
Ваші агенти
втрачають кваліфікацію, – зіронізував Денис.
-
І що маєте
намір робити? – скоса поглянув він на Оленку.
-
Поки що дамо
знати Олександру, що його дочка тут, думаю він не захоче наражати її на
небезпеку?
-
Мій брат ще
та особистість, надовго це його не зупинить…
-
Знаю, але
нам потрібен час, щоб придумати план. Не переживайте, поки я тут, з нею нічого
не трапиться.
Остап нічого не відповів, але його вдячний погляд був красномовніший слів.
На шум прибіг Олекса, побачивши непритомну Оленку, він спантеличено подивився
на Остапа і Дениса.
-
Що
трапилось? – звернувся Олекса до Остапа
-
У нас гості,
– відповів за того Денис.
-
Твою ж… –
вирвалось з вуст Олекси. – Нам не прорватись таким числом.
-
У мене краща
ідея. – Олекса здивовано поглянув на Дениса. – Запропонуємо переговори. Не
думаю, що Олександр захоче наражати дочку на небезпеку. Мене вони не знають, а
тому я зможу підняти нашу цінність невеликою дезінформацією…
-
Може ще
когось відправити? – завагався Олекса.
-
Кожен боєць
на вагу золота, тому не ризикуватимемо втратою одразу двох, – холодно відповів
Денис.
-
В такому
разі, я займусь негайною організацією оборони! – виголосив Олекса і
розвернувшись, попрямував до товаришів.
*****************
Олександр Зарецький зустрів Дениса біля воріт. Запухлі й сонні очі говорили
про часті недосипання. Такий же вигляд був і у його людей, що стіною оточили
господаря. Близько десяти енергорушниць націлилось на Дениса, готові будь-якої
миті випустити смертоносний заряд зі своїх дул. Інші солдати розбрелися
околицею.
-
Ви хотіли
поговорити? – привітно мовив Олександр. Денис спочатку, навіть розгубився від
такої люб’язності, та потім швидко взяв себе в руки.
-
Ви, як і я,
хочете якнайшвидше побачити світанок, – перейшов одразу до головного Денис.
-
І у вас є
розв’язання наших проблем? – в голосі Зарецького почулося зацікавлення.
-
Так, якщо
погодитеся на мої умови.
-
Цікаво, ще
ні один козак такого не пропонував, в подібних ситуаціях, – посміхнувся
Олександр. – Що за умови?
-
Ви прекрасно
знаєте чий це будинок, і хто зараз гостює всередині. Я гарантую безпеку вашої
дочки, в обмін на політичний притулок.
Чутка про дочку неабияк стривожила батьківське серце, та останні слова
Дениса ввели Зарецького в ступор.
-
Політичний
притулок? – видавив з себе Зарецький, а потім зайшовся реготом. – Звідки ви
прибули?
-
Звідти, що і
ваші нові друзі, – холодно мовив Денис. – В мене інформація для Леонова.
-
Інформація?
– здивовано перепитав Зарецький. Зухвалість, як рукою зняло. А потім трохи
подумавши, він додав. – Ви ж розумієте, що подібні рішення виходять за рамки
моєї компетенції, потрібно доповісти Вишневецькому і в сейм?
-
Формальність,
з якою можна змиритись в компанії гарного вина… Так що, ми домовились?
-
Як бути з
ситуацією всередині?
-
Дайте їм
піти, й все вирішиться, – байдуже стиснув плечима Денис.
-
Виключено! –
відрізав Зарецький. – Моя могила знаходитиметься поряд з їхньою, якщо так
зроблю.
-
Я можу
гарантувати безпеку тільки однієї особи, якщо зараз атакуєте будинок.
-
Впустивши
козаків, брат вирішив за нас обох… – зітхнув Зарецький, опустивши голову.
*****************
У супроводі близько двадцяти солдатів, Дениса доставили до маєтку
Олександра, в центрі Кам’янця. В порівнянні з Остаповим, цей був ще багатшим і
нагадував резиденції королів. Оточений чималим парком за яким крокували солдати
охорони й метушилися прості слуги. На фасаді чітко простежувалась архітектура
бароко. Метрів за п’ятдесят, від головної будівлі, розміщувалася конюшня, з
якої лунало іржання коней, і будинок прислуги.
Слуги виділили йому окрему кімнату, до якої одразу приставили охорону.
Кімната була простора й затишна. Денис розраховував на темні підвали, та
господар виявився поблажливішим. Зарецький того ж дня поспішив відбути у
Варшаву. Подавши сніданок, прислуга більше не турбувала Дениса. Очевидно такими
були розпорядження господаря. Такий поворот став приємним доповненням до
загальної обстановки. Перша частина плану наближалась до завершення, залишалось
дочекатись ключової особи майбутніх подій…
В обід, мов ураган, до його кімнати увірвалась Оленка. Наказавши
розгубленим солдатам вийти, вона накинулась на нього з прокльонами.
-
Панянко, ви
кімнатою не помилились? – спокійно відповів Денис.
-
Та як ти
смієш, холопе! – вона аж палала від люті. – Якби не ви…
-
То що?
Нагадаю вельмишановній мадам, що це вона не любила попереджати про свої
приїзди, – останні слова влучили в ціль й дівчина опустившись в найближче
крісло, закривши очі руками заридала. – Ого, залізна леді має емоції. Щось
людське в тобі все ж є, – насмішкувато мовив Денис
-
Ви настільки
бездушні? – подивилась вона на нього жалісним поглядом.
-
Як знущатися
й калічити життя простим людям, то це нормально, а як біда приходить у власну
оселю, то це вже інше…
-
Я… –
затнулась вона.
-
Що ти?
Зіпсоване дівчисько, ось хто ти! – відрізав Денис. Від однієї думки, що їм
належало працювати під прикриттям, його аж трусило.
-
Як ти смієш,
так розмовляти з дворянкою! – знову перейшла в наступ Оленка.
-
Як ми
заговорили, а де ж скорбота? Вас слід винищити, як заразу, якою і являєтесь!
Самозакохані ідіоти!
-
Ще одне
слово і я накажу охороні вбити вас! – зашипіла дівчина.
-
Зараз
нароблю зі страху. Охорона напевно попереджена про тебе. Твій батько розумніший
за своє чадо.
В пориві злості Оленка схопила перше, що попало під руку, й жбурнула в
Дениса. Ваза розбилась об стіну, проте не зачепила самого Дениса. На шум вбігла
охорона.
-
Він хотів
збезчестити мене! – на одному диханні видала вона. Солдати перелякано стояли й
кліпали очима. – Чого стоїте, бовдури, чи вам голова не дорога?! Якщо батько
дізнається... – останні слова подіяли краще сотень аргументів.
Оголивши шаблі, вони попрямували до Дениса. Той тільки цього й чекав. В
руках з’явилося два ножі, які за мить опинилися в горлянках солдат. Оленка
встигла тільки зойкнути. Закривши двері, Денис заховав тіла до найближчої шафи,
а нанітам наказав прибрати сліди крові.
-
Заспокоїлась?
– звернувся до неї Денис, а потім продемонстрував останній свій козир, а саме
спеціальні лінзи. Окрім величезної бібліотеки даних, вони були засобом для
комунікацій, а також контролю створених нанітів. Вони спроєктували перед його
очима голограму, яка показала загін Олекси, що рухався лісом, з ними був і
Остап. – Задоволена?
-
Так, – вже
тихіше виголосила Оленка.
-
Чудово,
тепер до справ. Ти пам’ятаєш інструкції?
-
Того, хто їх
передав, не можу згадати, проте суть добре викарбувалася в пам’яті. То ти…
- Дійшло нарешті! Приготуйся до відбуття, впевнений, що ввечері нас тут не буде.