-
Ми на місці,
– повідомив Шедоу.
Голос Шедоу немов розбудив його від довгого сну. Матвій став вивчати
місцевість в яку вони прибули. Золотистий диск повільно догоряв, опускаючи на
землю темну завісу й перериваючи бурхливе денне життя. Он, в плавнях, закричала
і злетіла в небо качка, мабуть, якийсь бродячий собака налякав. Трохи далі
почулися дитячі голоси, та їх приглушила лайка двох чоловіків, яким сьогодні не
щастило на рибалці, вони сердито кричали, звинувачуючи у своїх нещастях один
одного. Це протистояння тривало недовго, оскільки почулися ще голоси, але цього
разу жіночі, вони швидко вирішили суперечку чоловіків, це були їхні дружини,
яким набридло чекати вдома й вони вирішили знайти своїх годувальників, та
картина, що постала перед їхніми очима, не сильно їх потішила, і тепер
чоловікам дісталось на горіхи.
По дорозі котився невеликий віз з просом, запряжений худою кобилою. Поволі
переставляючи ноги вона наближалась до міської брами. Було видно, що вантаж не
з легких, та хазяїн не підганяв.
Місто жило тихим і мирним життя, немов не знаючи про ту війну, що йшла по
всій країні. Та враження швидко змінювалося, коли подорожні під’їжджали до
брами, де на них чекали бойові дрони й солдати з енергозброєю. Прогрес ще не
«поглинув» це місце, однак, його тенета розповсюджувались доволі швидко.
-
Де наша
ціль? – звернувся Матвій до Шедоу.
-
Дані
вказують на будинок, на околиці міста, проте мене непокоїть присутність
всередині тільки одного біосигналу.
-
Не хочеться
бігати за пацаном по усій окрузі.
-
Я можу
перемістити виявлену особу в якесь непримітне місце.
-
Непотрібно,
розімну трохи кості.
-
Прийнято.
Стук у двері, на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти, одягнений в білу
з відкидним коміром сорочку, акуратно заправлену в білі штани, поверх сорочки
красувався чорний жилет, розшитий яскравими нитками, було видно, що це
непростий селянин, а швидше за все заможний купець.
-
Доброго
вечора, – привітався Матвій.
-
Доброго, –
відповів чоловік змірявши незнайомця допитливим поглядом.
-
Вибачте за
пізній візит, не могли б ви підказати, де можна знайти нічліг? Вартові толком
не пояснили, лише пробурмотіли щось про будинки, де ще горіло світло.
Матвій спеціально згадав вартових, щоб таким чином переконати чоловіка у
безпечності своїх намір. Той спочатку завагався, та потім, все обдумавши,
зважив на аргументи Матвія.
-
Навряд в
такий час знайдете щось відповідне. Комендантська година, щоб їй! – вилаявся
про себе чоловік. – Дивно, що вас не затримали.
-
Навіть в
такі часи дзвінка монета здатна робити чудеса, – пожартував Матвій.
-
Що правда,
то правда, – посміхнувся чоловік. – Заходьте. Смію припустити, ви зголодніли в
дорозі?
-
Дякую, від
теплої вечері я б не відмовився, – мовив Матвій, і зайшовши, зачинив за собою
двері.
-
Прошу,
сідайте, – господар жестом руки вказав на гарно вирізьблені крісла, в кімнаті
праворуч. – Я зараз повернусь, – і він швидкими кроками попрямував в сусідню.
-
Ти не виявив
ціль? – звернувся Матвій до Шедоу на телепатичному рівні.
-
Ні,
доведеться натиснути на чоловіка, це батько хлопця.
-
Дивно, що
він відпустив сина в такий час.
-
Зараз у тебе
буде можливість розпитати. Схоже він не сильно повірив у байку про
подорожнього.
-
Так навіть
краще…
До кімнати повернувся чоловік, в руках він тримав енергопістолет.
-
Запитаю один
раз: хто ти, й що тобі потрібно?
-
Дивне у
вашому місті поняття гостинності, – посміхнувся Матвій, а потім, без особливих
зусиль, перемістив пістолет чоловіка собі в руку. Останній зблід, від такого
фокусу, а ноги й руки зі страху налились свинцем.
-
Раджу
забиратись звідти, мої сенсори засікли раптовий енергетичний спалах. Його
джерело цей чоловік, – не встиг Шедоу це повідомити, як роздався вибух, і від
будинку залишився лише фундамент. Матвій вчасно закрився енергетичним щитом.
-
Або я
перестав розбиратись в родинних цінностях, або хтось мене сильно не любить! –
мовив Матвій роздратовано.
-
Схоже, його
використали як приманку.
-
Росіяни ж не
могли так швидко перевірити список, та й звідки їм знати куди я направлюсь, це
не їх територія, щоб так просто пастки розставляти, – струшуючи з себе пилюку,
мовив Матвій.
-
Здається
мені, що це якось пов’язано з місією Оленки.
-
Часу обмаль,
зараз тут збереться пів міста, а зачіпки, щодо пацана, досі немає.
-
Невелика
диверсія? – запропонував Шедоу.
-
Ідея
непогана, проте шуму й так забагато. Проскануй навколишню місцевість, шукай
хутори та зимівники козаків.
-
Є щось на
подобу хутора, недалеко міста.
-
Жителі?
-
Близько двох
сотень біосигналів. Половина належить татарам.
-
Стерв’ятники
вирішили скористатись хаосом, – зіронізував Матвій.
-
Наші дії?
-
Для початку
– перемісти мене в кабіну, – синє світло огорнуло Матвія і він зник. – Зможеш
націлитись на біосигнали татар?
-
Без проблем,
яку зброю використати?
Матвій на мить задумався. Можна було разом накрити всіх нападників, але
тоді жертв, серед мирного населення, не уникнути, однак, якщо церемонитись, то
можна втратити момент несподіванки й татари викинуть який фокус.
-
Де
знаходяться місцеві?
-
Їх закрили в
одному з сараїв.
-
Добре хоч
тактика не змінилась, – а потім вдихнувши на повні груди додав. – Влаштуй
вогняне коло навколо хутора, а сарай з людьми перемісти за його межі.
-
Прийнято.
-
Після мого
переміщення розстріляй вцілілих нападників.
Сказавши це Матвій перемістився до сараю. Крокуючи до дверей його не
покидало відчуття тривоги, немов він десь прорахувався, проте ще не розумів де.
Всередині було доволі спокійно, що насторожувало ще більше. Знявши дерев’яний
брусок, він відчинив широчезні двері. Його тут же зустрів град енергозарядів
від дронів, які, очевидно, охороняли полонених. Щит тримався, тому Матвій без
проблем розібрався з ними за допомогою створеного з нанітів пістолета.
Закінчивши з дронами супротивника, він створив своїх, щоб освітити
навколишню темряву. Картина була ще тою. Десятки тіл з пробитими грудьми й
головами, застелили відносно невелике приміщення будівлі. Тільки тепер Матвій
відчув нестерпний сморід і калюжу крові під ногами.
Наказавши дронам охороняти периметр, він став перевертати тіла. Якби ті люди могли відчувати, то зараз би напевно закричали від болю, настільки сильно Матвій стискав кінцівки деяких. Перекинувши чергове тіло, він виявив хлопчика років десяти. Його руки міцно стискали сукню якоїсь жінки, мабуть, матері. Навіть без аналізу ДНК Матвій зрозумів, що знайшов потрібну особу. Торкнувшись руки хлопчика, він відчув як наніти, які тепер були невід’ємною складовою його тіла, зреагували й відкрили частину зашифрованих даних. Особливої радості при цьому він не відчув, лише порожнечу, що зростала з кожним кроком до фіналу… Постоявши ще мить над тілами, Матвій вийшов назовні, й запустивши сигнальний маячок, перемістився в кабіну Шедоу. За мить вони розчинились в нічній темряві.