Денис і Кентавр, у супроводі яничар, зайшли в
зал, де Іслям III Ґерай Суфій приймав гостей. На
ошатному троні сидів сам Іслям Ґерай, а поруч стояли чотири його
радники.
Палац вражав своєю ошатністю. Він був родовою резиденцією династії Ґераїв, правителів Кримського ханства. Центр політичного, духовного й культурного життя
кримських татар. Його краса це єдине, що викликало хоч якусь радість у
Дениса, хоча ні, було ще одне, їхня місія…
-
Вітаємо в нашому
скромному домі, – звернувся до них Іслям
Ґерай.
-
Дякуємо, прийміть
наші компліменти, тут дуже гарно, – мовив Денис.
-
Це лише одна з
небагатьох спроб людини наблизитися до чогось вищого, – мовив хан, молитовно
піднявши руки вгору.
-
І у вас це чудово
вийшло, – мовив Денис.
Іслям схвально
кивнув на такі лестощі.
-
Перейдемо до справ,
чи спершу трапеза? – звернувся до них Іслям.
-
Як би нам не хотілося
спробувати ваших знаменитих страв, та часу обмаль, тому за краще перейти до
справ, – ввічливо відмовився Денис
-
Як побажаєте, – кивнув у
відповідь Іслям.
-
Ми хочемо обговорити наш
договір. Попри надані вам технології, Кримське ханство не поспішає виступити на
Україну, – заговорив Денис.
-
Зрозумійте правильно, але
такі рішення не приймаються одразу. Ми маємо порадитися з Туреччиною, –
постарався ухилитись від прямої відповіді Іслям
Ґерай.
-
Тобто, якщо я вас
правильно зрозумів, то технології ви змогли прийняти самі, а як прийшлося
платити, то немає кому? – заговорив тепер вже Кентавр.
-
Не забувайте з ким
розмовляєте, – вигукну один з радників, та Іслям
жестом руки заспокоїв його.
-
Ми заплатили свою ціну в
Ор-Капу! – підвищив тон Іслям Ґерай.
Денис зі все більшою цікавістю слухав їхній діалог.
-
Це був один з пунктів
нашого договору, – сухо мовив Кентавр.
-
Якби ми знали тоді, яку
ціну доведеться заплатити...
-
Чому б вам не вийти зі
свого палацу й не розповісти народу по чиїй вині загинуло стільки людей. Вас ніхто не заставляв.
Захотіли стати богами? – в розмові
відчувалося повне домінування Кентавра.
-
Обережно зі словами! –
спохмурнів Іслям.
-
А то що? Це був тестовий
зразок, а уявіть повну могутність цієї зброї. Від вашої так званої «імперії» не
залишиться й сліду.
-
Ми прекрасно бачимо, як
Річ Посполиту захистили ваші технології. Союз з Україною куди вигідніший? – на
обличчі Ісляма з’явилась лукава посмішка.
-
Ви нагадуєте шакалів, що
живляться зі стола сильніших, – тепер вже заговорив Денис, чим викликав на
обличчі Кентавра легку посмішку.
-
Невірний, як ти смієш
ображати великого хана! – закричали хором радники.
-
Мені хоч сміливості
вистачає. Нас тут двоє, а вас он скільки, – і Денис жестом вказав на солдатів. –
Купка наляканих жінок, які ганьблять пам'ять предків.
-
Охорона, схопити їх! –
закричав Іслям.
Два рази повторювати не потрібно було, яничари одразу
кинулися до Дениса з Кентавром.
-
За інших обставин я би двічі подумав, але зараз руки сверблять поквитатись з цими
шакалами, – звернувся Денис до Кентавра.
-
Я знав, що тобі
сподобається ця місія, – засміявся той.
Швидким рухом Денис натиснув на невеликому наручному
комп’ютері всього одну команду, в ту ж мить його руку, мов змія, окутала
металева пластина у формі скорпіона. Це був один з видів зброї ближнього бою,
на основі нанотехнологій. Серед функцій слід виділити такі, як: щит, ударний
імпульс, що міг відкинути ворогів на десятки метрів, а також керування певною
кількістю нанітів. Нейронний інтерфейс дозволяв без зайвих зусиль
використовувати всі вищезгадані функції.
-
Жаль, що НПК не
закінчений. Та цього достатньо, щоб покінчити з ними, – виголосив Денис, і
створивши навколо свого тіла щит, наказав нанітам атакувати.
Бій не тривав і декількох хвилин. Як би добре не були навчені
яничари, однак проти таких супротивників у них не було особливих шансів. Калюжі
крові залили зали палацу. Іслям і його радники, перелякано спостерігали за усім. Вони
вже хотіли втекти, коли черговий загін яничар прибув, та Денис сформував з
нанітів, за спиною щось на зразок хвоста скорпіона, який пронизив груди хана,
іншими зайнявся
Кентавр.
-
А тепер покажемо, що
буде, коли не виконувати свої обіцянки, – і Денис попрямував до виходу з
палацу.
Про бійню почули в місті, й сотні людей зібралися перед палацом. Хтось
зі зброєю, а хтось просто з цікавості. Денис владно ходою вийшов перед
натовпом. Тіло хана продовжувало перебувати на кінці хвоста. Люди перелякано
скрикували, що це Диявол зійшов покарати їх.
-
Ваш хан вирішив зіграти в
подвійну гру, відмовившись платити за надану підтримку збоку Росії! Ось, що
буває з тими хто йде проти нас! – і Денис кинув тіло хана під ноги натовпу.
Довершив виставу літак, на борт якого вони перемістились по закінченні.
-
В тобі загинув гарний актор, –
вже в літаку звернувся до нього Кентавр.
-
На цій планеті по-іншому
не розуміють. Про яку плату він тоді говорив? – ненав’язливо запитав Денис.
-
Згодом, все згодом… Чесно
сказати, я думав, що ти усіма силами стримуватимеш мене, – перевів тему
Кентавр.
-
Чому? Від таких людей
потрібно позбавлятися. Особа, яка не дотримується даного слова, найгірший
союзник.
-
Ти все більше мені
подобаєшся, – засміявся Кентавр.
«Ага, аякже, зробив я вам послугу. З яким
задоволенням, я би пристрелив тебе, і цього старого дурня. Та нехай, почекаємо,
ви настільки наївні, що доручили мені подібну місію. Скоро пожнете плоди моєї
вірності. Ви ще до кінця не зрозуміли, для чого була та вистава…» – подумки святкував Денис.
Після Бахчисарая довелося відвідати ще й Стамбул. Та
тепер переговрив проходили куди спокійніше і стриманіше. Попередня вистава була
актом сили, гра м’язами перед Османською імперією, щоб остаточно викорінити
плани співпраці з Україною. Проте Османи виявилися розсудливішими за своїх
підданих, вони без зайвих церемоній погодилися на усі умови. Російські
технології пробудили
в турках давнє прагнення до завоювань, а вбивство Іслям Ґерая послужило додатковим стимулом, для втілення цього прагнення.
Відпочивши й закінчивши зі всіма офіційними
церемоніями Кентавр і Денис повернулися на базу, де на них чекало не менш
грандіозне свято, влаштоване в честь успіху їхньої місії. Вислухавши усі
привітання, Денис поспішив усамітнитись у своїй кімнаті, та відчинивши двері
зрозумів, що самотність може тільки снитись.
-
Вітаю грозу Кримського
ханства, – іронічно виголосила Оленка.
-
Ти прописалась в моїй
кімнаті? – пожартував він.
-
Ти ж обмежив моє
переміщення, от і я вирішила зробити тобі подарунок.
-
Хоч би пилюку повитирала.
-
Знайшов прислугу! –
обурилась Оленка.
-
Боїшся забруднити білі
рученята?
-
Негоже панянкам
працювати, для цього у нас є такі, як ти.
-
Даремно стараєшся, в
мене, як ніколи, чудовий настрій.
-
І татари, що перейшли на
сторону України, тебе не турбують, це перекреслило усю вашу роботу. Вбивство послужило лише на користь
України.
-
Хто знає, все залежить
від планів… – загадково посміхнувся Денис.
-
Я остаточно заплуталась у
твоїх мотивах. Стоїть перед тобою людина, яка зрадила друзів, і усіх, хто йому
довіряв, він має працювати на ворога, до якого переметнувся, але на практиці
все далеко не так. Кожна твоя дія, як удар по здоровій логіці.
-
Хто знає… З тобою також
не все так просто. Могла залишитися і зараз бути у звільненій Польщі. Повірила
в російську пропаганду? – постарався він якомога делікатніше стимулювати її
пам'ять.
-
Ха-ха, дуже смішно.
-
Аніскільки, ти ж сама
говорила про логіку. А значить в кожного є свої причини, – мовив він повчально.
-
Сам придумав?
-
Уяви собі: є ті, хто
вміють думати.
-
Дурень, – і вона кинула в
нього перше, що попало під руку.
-
Рахунок за зламані речі
виставлю потім.
-
Я б тобі… дещо інше
зламала.
-
Тоді вперед, а інакше, я – спати, дістали ці
святкування, – і він демонстративно повалився на ліжко.
-
Тобі тут шанувальниця
пише…
-
Яка ще в біса
шанувальниця? – здивувався Денис.
-
Не знаю, тобі видніше… І
коли ви тільки встигаєте, – попри вдавану байдужість, в голосі Оленки почулися
нотки ревнощів.
Відірвавши голову від подушки, Денис зацікавлено
поглянув на екран комп’ютера. Повідомлення було закодоване, проте відправник
все ж додумався підписати його сердечками.
-
Потім відкрию, – байдуже
мовив він, хоча насправді згорав від нетерпіння.
-
Негоже заставляти дівчину
чекати. І що це за нова мода кодувати повідомлення?
-
Спати, – проігнорував він
зауваження Оленки. – Вимкнеш після себе комп’ютер.
-
Не боїшся, що вб’ю тебе уві
сні?
-
Хіба заговориш до смерті,
– пробурмотів Денис, вдавано позіхнувши.
-
Хотіла б я побачити її,
твою таємну шанувальницю.
-
То напиши їй, вона буде
рада…
-
Тобто?
Однак відповіддю було гучне хропіння.