- Вітаю в Рахові, – звернулась до них дівчина років
дев’ятнадцяти з попелястим волоссям, зібраним і зав’язаним на потилиці. Попри
юний вигляд незнайомки навіть ветерани зауважували її вольовий характер і
відчайдушний погляд. З такими гострими рисами обличчя і осиною талією їй би про
хлопців думати, а вона старалась брати участь в найгарячіших військових
операціях в регіоні. Зараз саме планувалась одна з таких.
- Як до вас звертатись? – ступивши на перон запитав
Денис. На момент завдання його було призначено командиром. Матвій був радий
цьому, оскільки отримував більше часу на відновлення сил.
- Можна просто Настя, – посміхнулась дівчина. – Деталі
пропоную обговорити в кафе, воно поруч.
Денис кивнув в знак згоди й група рушила. По дорозі
Настя вирішила провести невелику екскурсію для новоприбулих. Вона пишалася
своїм відносно невеликим містом-фортецею та старалась розповісти максимально
багато цікавих деталей. Місто й справді виділялось серед інших і не останню
роль у цьому зіграла природа. Столиця та східні області, з яких вони прибули,
не виділялись настільки яскравими барвами. Природа тут розфарбувала все в
найяскравіші зелені тони. Навіть сірі пагорби не оминула її рука. Густі ліси
стояли на стражі міста, мов солдати, поступаючись своєю величчю лише гірським
титанам, що простягались далеко за горизонт. І над всією природною армією
височіла кам’яна стіна, по якій день і ніч крокували солдати, охороняючи спокій
людей й залізничну колію, що з’єднувала місто з зовнішнім світом.
Настя провела їх до невеликого кафе поблизу
залізничного вокзалу. Відвідувачів було небагато, тому обравши столик подалі
від допитливих очей, вони заходились займати місця. Дівчина вже хотіла було
замовити щось поїсти, проте Денис поспішив заперечити, мовляв поїли в поїзді.
- Хотілось би почути деталі завдання, – звернувся Денис
до Насті. – Ти знаєш, де розшукати цього контрактника?
Настя не поспішала відповідати, задумливо вивчаючи
групу. Це завдання було для неї далеко не рядовою місією, тому хотілось бути
впевненою у майбутніх товаришах. І врешті Настя наважилась перервати мовчання.
- Це я дала запит на це завдання, вірніше, повідомила
вище командування регіону про появу контрактника, – видала вона на одному подиху,
чим привела присутніх в легке розгублення.
- Після подібного завжди є якесь «але», – стримано
заговорила Віолета.
- Якщо пообіцяєте спершу мені дати поговорити з
контрактником. В протилежному випадку попрошу замінити на іншого мольфара. Так
ви довго шукатимете ціль. А враховуючи наявність тут секретного об’єкту, якщо
не впораєтесь, то по голові вас не погладять,– останні слова прозвучали як
відвертий виклик. – Майте на увазі, що в разі доповіді командуванню, я
заперечуватиму дану розмову.
- Сте… – та Матвій жестом руки перервав Віолету.
Ситуація дратувала його не менше, проте згадування секретного об’єкту
зацікавило його і він вирішив підіграти дівчині.
- Ти хочеш тільки поговорити? – звернувся Матвій до
Насті.
- Так, – ствердно кивнула та.
- Контрактником може бути хтось з її близьких, тому така
відчайдушність, – припустила Оля.
- Також про це подумав… – задумливо мовив Матвій.
- Однак переживаєш за можливу пастку, – зітхнула Оля. –
Її справжні мотиви можуть сягати набагато далі простого спілкування.
- Сама вона очевидно не може добратись до нього через
гремів, а ми – група прикриття. Без реліквії ця місія й так ризикована, а тут
ще це…
- Нам потрібен мольфар, а вона, схоже, одна з найкращих
у своїй справі, – нагадала Оля про їхню основну місію. – Вона буде зобов’язана
вам, тому й мовчатиме.
- Резонно, – погодився Матвій, а потім вже вголос додав,
звертаючись до Насті. – Греми чи вурдалаки?
- Там всього повно, проте їх відволічуть… – відповіла
двозначно Настя.
Денис, Макс і Віолета уважно слухали їхню розмову,
вловлюючи кожну деталь. Останні були життєво важливі в даній ситуації.
- Хочеться більше деталей, раз вв’язуємось в цю
авантюру, – роздратовано мовила Віолета.
- Я розповім все коли будемо на місці.
- В такому разі вирушаємо, – поспішив скомандувати Матвій, запобігаючи чергову словесну баталію.