Відправивши фото Матвія своєму знайомому, Оля занурилась
в роботу. Надія роздобути інформацію про радикальне крило святих лицарів, які
організували той мітинг, не справдилась, а тому доводилось видобувати на світ
запасні варіанти. Матвій же повністю занурився у книги. Дівчина запропонувала
йому куди краще джерело інформації у вигляді ноутбука з інтернетом, проте той
зніяковіло відмовився, пославшись на любов до читання.
Так пройшло пів дня. В обід телефон завібрував,
повідомляючи хазяйці про повідомлення. В повідомленні був файл і текст: «Живі
хлопці набагато кращі». В іншій ситуації вона б відписала щось в’їдливе, та
цього разу було не до цього. Відкритий файл ввів Олю в ступор. Недовго думаючи,
вона відправилась за відповідями до Матвія. Інша людина давно б дременула геть,
попутно викликавши військових, та Оля була не з таких, її характер являвся
благословенням і прокляттям одночасно.
- Поясниш? – без зайвих церемоній, в лоб запитала вона,
демонструючи смартфон, на екрані якого було свідоцтво про смерть, датоване:
тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятим роком. Потім пальцем вона відкрила ще
декілька документів, вже з фотографіями. На них він виглядав дещо старшим, і
без бороди, проте помилки бути не могло. З часу затемнення подібні пошуки стали
нормою, а тому в їх результатах ніхто не сумнівався.
Матвій уважно переглянув кожну фотографію, проте на
відміну від попередніх разів, цього разу його пам'ять побажала промовчати й не
відкривати завісу. Він дивився на себе, проте бачив чужу людину.
- А помилки бути не може? – мовив він з недовірою.
- Може, якщо ти секретний агент, в чому я сильно сумніваюсь,
– видавила вона суху посмішку. – Пропоную почати спочатку… – і очистивши крісло
від книг, вона сіла навпроти Матвія. – Я уважно слухаю.
- Навіть не знаю з чого розпочати… Ти справді хочеш почути?
Я все ще можу піти…
- Я не люблю повторювати двічі! – мовила Оля на підвищених
тонах. Вона не любила коли з нею починали няньчитись, як з маленькою.
- Добре… – і Матвій почав свою розповідь з моменту
пробудження в склепі. Про нові здібності вирішив поки не розповідати.
Оля уважно вислухала, жодного разу не перебила. Коли
закінчив, вона взяла одну з книг, перегорнула з десяток сторінок, в пошуках
потрібної, а знайшовши – почала уважно читати.
- Я тобі слово в слово можу переказати текст тих сторінок…
– було не важко здогадатись що зараз читала Оля.
- Не хочу помилитись з висновками, – продовжуючи читати,
відповіла вона. – Якісь здібності вже проявились? – закінчивши перечитувати,
запитала дівчина.
- Вибач, але поки що утримаюсь від відповіді. Не факт, що
це пов’язано з вартовими. Феномен затемнення ще не до кінця вивчений.
- Тоді перевіримо, – не приховуючи збудження, мовила Оля, і
перш ніж Матвій встиг щось сказати, вона вже набрала номер, щоб домовитись за
оренду машини. – У тебе такий погляд, ніби я домовилась про зустріч з
президентом, – посмішка і веселі нотки в голосі говорили, що перемовини пройшли
успішно й в них буде транспорт.
- Лише висловлюю своє захоплення твоїми зв’язками, – в
голосі Матвія було куди менше оптимізму.
- Якщо все підтвердиться – з тебе ексклюзивне інтерв’ю.
- Схоже, з тобою марно сперечатись, коли ти щось вирішила.
- Саме так! – підвівшись з крісла, вона декілька секунд
шукала свою сумочку, а знайшовши – схопила в руки, крутнулась на місці й
попрямувала до дверей. – Без фокусів, я скоро! – кинула вона на прощання.
Останнім вона тонко натякнула, що після повернення бажає
застати його у квартирі.
********************************
Всю дорогу до Прип’яті їхали мовчки. Кожен думав про
своє, ще не підозрюючи, що чекало попереду. Оля напросилась за шофера, відвівши
Матвію роль стрільця. Разом з машиною вони отримали приємний бонус у вигляді
пневматичної гвинтівки з магазином на десять стріл. Пневматичні гвинтівки були
єдиним видом стрілецького озброєння, що залишилось після затемнення. Усе інше,
включаючи летальне й більшість технологічних зразків, які можна було
використати для війн і вбивств, разом з кресленнями і знаннями в головах –
зникло у невідомому напрямку, залишивши після себе лише туманні спогади, які
активно викорінювали різні релігійні організації, однак і самі люди боялись
використовувати «плоди» колишнього життя, боячись нового затемнення. Вони
вбачали в цьому волю Божу, а тому усі незгодні, в кращому випадку, змінювали
місце проживання. Новим-старим релігійним центром став Ватикан, а каральним
органом – гвардія, іменована святими лицарями.
Основна гілка святих лицарів керувалась законами країн,
де проводила свою діяльність, а от радикальніші відгалуження плювали на
будь-які правила і земні закони. Їхні методи були жорсткі й радикальні, проте й
симетричною була відповідь керівних органів країн. В новому світі ніхто не
грався в демократію. Проявиш слабкість й вже через день місто чи село
тероризуватимуть вурдалаки з гремами. Прип’ять також не оминули зміни.
Затемнення забрало з собою радіацію й усі АЕС світу. Для забезпечення
повсякденних потреб довелося пристосовувати магію.
Коли до цвинтаря залишились лічені метри, довелося
попрощатись з машиною, оскільки дорога перетворилась у стежку. Оля до
останнього не бажала розлучатись з нею. Хоч місця й були безлюдні, проте нові
власники могли з’явитись й оком не моргнеш. Забравши ключі й зливши бензин,
вони відправились до місця Матвієвого воскресіння.
Чим ближче пара наближалась до мети, тим більшим було
занепокоєння Олі. Щось манило її, щось, що знаходилось всередині склепу. Матвій
спочатку не звертав на це уваги, списуючи на страх перед світом, де небезпека
підстерігала на кожному кроці, та згодом її поведінка стала нагадувати панічний
страх. Дихання прискорилось настільки, що вона стала судомно хапати ротом
повітря. Матвій став нервово перебирати в голові можливі варіанти, в надії
знайти правильний, та знання хлопця були ще тою хиткою конструкцією, тому він
спробував зосередити увагу Олі на чомусь конкретному. Посадивши дівчину на
землю, він дав їй в руки гвинтівку – єдиний наявний засіб захисту. Ефект
проявився поступово, та врешті вона прийшла до тями.
- Ти бачив? – мовила вона тремтячими вустами.
- Ти про що? – розгубився Матвій.
- Скоро зрозумієш, – притишено мовила вона. – Частина
відповідей попереду…
- Тоді вперед, а то починаю сильно жаліти, що погодився на
твою авантюру!
Оля хотіла було заперечити, та слова застрягли в горлі.
Побачене навіть її вибило з колії. Віддавши гвинтівку вона підвелася і вони
попрямували поміж могилок.
Як би це парадоксально не звучало, проте на цвинтарі
панувала «могильна тиша». Схоже навіть птахи оминали тутешні місця, хоча дерев
для створення затишних гнізд вистачало. Минулого разу Матвію було не до того, а
зараз він нарахував з десяток розритих могил. Вурдалаками ставали вже після
затемнення, тому цей фактор відкидався, та й самі вурдалаки харчувались
виключно плоттю, що наводило на думку про відьом. Тільки вони могли використати
рештки для своїх темних ритуалів, але фронт далеко, хіба що шпигуни. Задум все
менше подобався хлопцю. Він не так переживав за себе, як за Олю, а тут ще й ці
незрозумілі видіння, невже вона якось пов’язана з його минулим.
- Почекай тут, а я спущусь перевірю, – звернувся він до
дівчини, коли перед ними постала кам’яна споруда з двома гаргуйлями у формі
левів.
- Там же ніфіга не видно, – притишено мовила дівчина, й вже було потягнулась до рюкзака, проте Матвій жестом вказав, що непотрібно, ліхтар тільки заважатиме. – Після у нас буде дуже довга розмова! – пригрозила вона йому кулаком. У відповідь той лише посміхнувся, і скинувши свій рюкзак, почав поволі спускатись вниз.