Матвій прокинувся в гарно освітленій кімнаті. За дизайном і технологіями,
вона нагадувала лазарет. Охорони не було, що вселяло надію на щасливу
розв’язку. Не довго роздумуючи, він спробував підвестись.
-
Вам
ще рано ставати, – почувся голос комп’ютера.
-
Де
я знаходжуся?
-
Заради
вашої ж безпеки, мені заборонили поки що відповідати на це запитання.
-
Хто
заборонив?
-
Не
можу сказати.
-
Тоді
поклич того, хто може! Хоч це можна?! – роздратовано мовив Матвій.
-
Так.
-
От
і чудово! – переможно виголосив Матвій.
-
Очікуйте,
я передам ваше прохання.
Матвій вилаявся подумки, але скандалити не став. Надто
все виглядало дивним. Двері відчинились і до кімнати зайшла струнка дівчина,
років двадцяти шести. Гарне, темно-руде волосся, швидкі рухи, які свідчили про
вольовий характер дівчини. В блакитних очах читалась певна зверхність. Давався
взнаки високий статус. Однак не це стривожило Матвія, з моменту, як дівчина
зайшла в кімнату, він не відводив погляду від її одягу. На ній була реліктова
броня. Коли їхні погляди зустрілись, вона очевидно зрозуміла, що його так
зацікавило, проте не поспішала нічого пояснювати, а мовчки вивчала.
-
Може
поясните хто ви, й де я знаходжуся? – мовив сердито Матвій, якому набридло, що
його вивчають, немов якусь піддослідну особину.
-
Впевнені
в цьому, командире Хмельницький, вірніше – колишній командире? – посміхнулась
вона.
-
Годі
ігор! Хто ви?!
-
Легше,
герою! Після пережитого це чудо, що ти живий.
-
Ви
з Росії? – не стримався Матвій.
-
Ні,
до них ми не маємо жодного відношення, –
сухо відповіла та.
-
Хто
ж ви тоді?
-
Зняти
захист, – скомандувала дівчина.
-
Процедура
лікування не завершена, – повідомив комп’ютер.
-
Я
беру усю відповідальність на себе.
-
Як
побажаєте.
Навколо Матвієвого ліжка замерехтів і зник щит. Різкий
біль роздався голові, але тепер він не проходив. Матвій схопився за голову, не
в силі терпіти. Дівчина швидко підійшла і поклала руку йому на плече. Легке
поколювання пронизало тіло, проте біль в голові пройшов.
-
Що
ви зробили? – проте дівчина не відповіла, а лише обдарувала його скупою
посмішкою.
Матвія це ще більше розізлило, й він вдався до останнього
козиря: створивши в правій руці наніта,
він швидко передав йому необхідну енергію, для перетворення на повноцінний меч,
вістря якого одразу поспішив направити на дівчину.
-
Гарно
ж ви дякуєте за порятунок, – дорікнула йому дівчина.
-
Я
не просив мене рятувати.
-
Віддаєте
перевагу смерті? – запитально поглянула вона на нього.
-
Краще
так, ніж перебувати чорт знає де, і з ким. Я мав…
-
Якщо
ви про те місто, то воно повністю знищене, – байдуже мовила дівчина. – Якби ми
не встигли вчасно то і…
-
Як
знищене? – розгубився Матвій.
-
Годі
Еліні! – до кімнати зайшов чоловік років сорока. Середнього зросту, трохи
кремезної статури. Хода і жести схиляли до думки про військового. При ньому не
було зброї, та Матвія не покидало відчуття тривоги. Все єство говорило про
небезпеку, але він не міг зрозуміти в чому справа. – Твоє завдання полягало в
його поступовій підготовці, а ти робиш тільки гірше, –голос чоловіка звучав
суворо, але водночас по-своєму тепло.
-
Але…
– хотіла заперечити дівчина, та чоловік її перебив.
-
Жодних
«але». Ми тут не в ігри граємо, чудо, що Матвій зміг так швидко відновитись.
-
Возимось
з ним, як з маленьким, – буркнула вона під ніс.
-
З
маленьким? – посміхнувся він. – Ти б хоч увагу звернула на його меч…
-
Меч,
як меч, нічого особливого, хоча… та ні, не може бути, – і дівчина ретельніше
придивились.
За той час, що вона відволіклась на розмову з
незнайомцем, Матвій встиг провести невеликі зміни й тепер замість просто меча,
в його руках був один з власних.
-
Нарешті
помітила, хоча, їх має бути два. Однак, після всього, добре, що ти зміг хоч
один використовувати, – звернувся чоловік вже до Матвія, який нервово кліпав,
не розуміючи в чому справа.
-
Ти
хочеш сказати... – розгубилась дівчина.
-
Що
все почалося, маяки розставлені…
-
Але
ж вони…
-
Вони
про це не думають.
-
Може
приділите мені трохи уваги, – оговтавшись, мовив Матвій.
-
Вибачте,
командире Хмельницький, зовсім забув про манери. Мене звати Ансгар, командувач
планети Церера і… – затнувся він на півслові. – Про інше потім, поки що цього
достатньо, – зваживши на стан Матвія, мовив той. – Це моя дочка – Еліні, –
жестом руки представив він ту.
Та все, що, на той момент, вловив слух Матвія, було
«планети Церера».
-
Тобто
планети? – розгублено запитав він.
-
Вам
не почулось, ми забрали вас з Землі у Сферу, – пояснив Ансгар.
-
Тобто
забрали?
-
Давайте
прогуляємось садом і я все поясню. Свіже повітря піде вам на користь. Еліні,
будь ласка, допоможи гостю.
-
Нехай
спочатку меч прибере! – фиркнула та.
Матвій зовсім забув про меч перед її горлом.
-
Вибачте…
– зніяковів він.
-
Так
краще, – посміхнувся Ансгар.
Обпираючись на Еліні, Матвій став поволі йти за Ансгаром.
Спускаючись черговими сходами, Матвій почав неквапливо складати в голові
уявлення про місце, де перебував. Це була чимала вежа, яка служили чимось на
зразок наукової лабораторії. Численні щити на переходах між поверхами, та в
деяких кімнатах. Щодо останніх, то проходячи їх він помітив величезну кількість
високотехнологічного обладнання. Однак, враховуючи вищезгадані щити, складалося
враження, що тут проводили не вельми прості дослідження. Пройшовши останній щит
вони вийшли назовні. Поглянувши назад Матвій переконався в правоті своїх думок,
це й справді була вежа, оточена додатковим куполоподібним щитом. Навколо вежі
ріс чудовий парк, з десятками різноманітних видів дерев і квітів. Він
гармонійно доповнював архітектурний ансамбль вежі. Його мальовничі алеї
нагадували романи фантастів, що разом ожили в реальному світі. Матвій вдихнув
на повні груди, все ще не вірячи, що перебуває не на Землі.
-
Навіщо
такі заходи безпеки, і де Шедоу? – звернувся Матвій до Ансгара.
-
На
орбіті Церери. Бар’єр поки що блокує усі передачі. Ви матимете змогу зв’язатися
з ним, після нашої розмови. Вірніше – самі вирішите, що вам робити. Не думайте,
що ми утримаємо вас силою, це заходи безпеки під час вашого лікування.
-
Лікування
від чого? – здивовано поглянув на того Матвій.
-
Від
самого себе, якби не твоя зарозумілість… – процідила крізь зуби Еліні.
-
Еліні
хоче сказати, що це наслідки подій в тому місті.
-
Мадриді?
– розгубився Матвій. – Я пам’ятаю, як… – не встиг він це промовити, як раптові
спогади нахлинули, мов ураган.
Він знову відчув крики розпачу й ріки крові, що забарвили
ту ніч... Еліні швидким рухом посадила його на одну з кам’яних лавок.
-
Заспокойся
і не тривож поки пам'ять спогадами, це не твоя вина! – та Матвій хоч і прийшов
до тями, проте не хотів нікого слухати, бар’єр з аури, що сформувався за
секунду між ними, відкинув Еліні й Ансгар в сторону.
-
Батьку...
– дівчина хотіла допомогти чоловікові підвестись, та він махнув рукою, мовляв,
все добре.
-
Залиш
його, йому потрібен час, – підводячись, мовив Ансгар.
*****************
Весь день Матвій мовчки просидів на лавці роздумуючи й аналізуючи все. Його
ніхто не турбував, хоча, по суті, то й турбувати було нікому. Окрім нього,
єдиними мешканцями вежі було декілька птахів. Зваживши на ранкові події, Ансгар
вирішив, що інформацію слід подавати поступово, тому направив до Матвія дрона.
Хлопець мав самостійно прийняти рішення, щодо відкриття скриньки Пандори…
Коли на зміну дню прийшла ніч, повернулась
Еліні й сіла поруч з ним.
-
Поговоримо?
– мовила вона невпевнено.
-
Про що? –
відсторонено відповів Матвій. – Черговий глобальний задум? Краще б там
залишили!
-
На той світ
ще встигнеш відправитись, – зіронізувала вона.
-
Вже там, –
процідив Матвій крізь зуби.
-
Ті люди
обрали свою долю…
-
Повторюй це
частіше, – перебив її Матвій. – А ще краще – поясни це родичам загиблих. Давай
відкинемо пафосні промови, ліричні відступи й перейдемо до суті вистави. Що
конкретно ви маєте намір робити, і яка моя роль?
-
Відповіді на
ці два питання взаємопов’язані, – уникла Еліні прямої відповіді. –
Експедиційний загін Сфери, що вступив в контакт з Землею, здійснював всього
лише паломницьку місію на колишню батьківщину марсіан. Вони й уявити не могли,
що в мільйонах кілометрів розвивається цивілізація, яка згодом стане центром
війни галактичного масштабу. Не знаю була це доля, чи вища воля, проте серед
загону були родичі марсіан, що обрали новим домом Землю. Вони й вирішили
зробити ще одну зупинку, перед відбуттям у Сферу. Їх немов тягнула туди
невидима сила… Сила планетарного духа нашої батьківщини, який вижив… – було
помітно, як важко давалось Еліні кожне слово. Планетарні духи це непросто
енергія, це поєднання душ тисяч поколінь. Мільйонів осіб, які кохали, сумували,
злились… які померли й потім об’єдналися у щось вище. Те, що спершу зруйнували
дріади, а потім поглинули безликі, принаймні так вони думали.
-
Шедоу…
-
Ага, –
притишено мовила Еліні. – Надія на повернення дому розгорілась серед нашого
народу з новою силою. Якщо на початку ми надали вам технології для захисту, то
тепер бажаємо повної перемоги, а точніше приєднання до Сфери.
-
Приєднання?
– розгублено поглянув Матвій на Еліні.
-
Саме так! –
рішуче мовила Еліні. – Сферу формують не випадкові планети, а батьківщини
народів, що створили Сферу. Їхні планетарні духи створили непробивний бар’єр
проти Нави, і її істот. Якщо ж трапляються винятки, то вони швидко знищуються.
-
Припустимо,
що цей фантастичний план стане реальним, як бути з морфами на Землі? Ця зараза
розповсюджується з катастрофічною швидкістю.
-
Сказав той,
чий шпигун вже знищує їх зсередини… – посміхнулась Еліні. – Не знаю як сталося,
що ти отримав таку силу, проте зараз це неважливо. Тепер ти частина нашого
народу, і ми зробимо усе, щоб так залишалось й надалі!
-
Хочете моїми
руками повернути Марс, – пішов Матвій в лобову атаку.
-
А якщо й
так? – сухо мовила Еліні. – Кожна зі сторін отримає своє.
-
І яким чином
ви плануєте все втілити? Це ж не проста прогулянка парком.
-
Морфи поки
не прагнуть геноциду землян, а тому спрямують усі сили на маяки для їхнього
флоту. Це особлива технологія, яка дозволяє кораблям не загубитись в Наві.
-
Можна трохи
більше конкретики?
-
На певних
територіях встановлюються чорні обеліски, розписані рунними формулами,
запозиченими в нашого народу, – поспішила уточнити Еліні. – Коли приготування
завершаться, обеліски спочатку знищать все життя всередині, а потім перервуть
загробну дорогу вбитих. Останні й стануть джерелом живлення для маяка. Ти був в
Наві, тому знаєш що відрізняє мертві світи від живих. Хід з маяком дозволить
виділити необхідну живу планету.
-
Мені знищити
маяки?
-
Не дражни
мене! – мовила роздратовано Еліні. – Ми встигли вивчити твою доступну пам’ять.
-
Як не очікувано, – кепкував він з неї. –
Довіряй, але перевіряй...
-
Роби що
маєш, а ми підстрахуємо, в міру
можливостей.
-
Гробниця
захистить від безликих?
-
Спочатку
так, – двозначно відповіла вона. – А потім ти сам можеш стати загрозою для неї.
Хоча і на цей випадок у тебе є план, правда невідомо чи встигнеш його втілити…
-
Будемо
сподіватись, що до крайнощів не дійде, – задумливо піднявши голову в небо,
мовив Матвій.
-
Ти ж
розумієш, що заражених не врятувати?
-
Пожертвувати
мільйонами заради мільярдів… – про себе мовив Матвій. – За мій вибір можеш не
переживати, я маю засоби для придушення залишкових емоцій...
-
В такому
разі відпочивай, через три дні ми повертаємось на Землю.
-
Ми? –
здивувався Матвій.
- Не думай, що я відсиджуватимусь в такий момент! – рішуче мовила Еліні. – Вирішується доля не тільки твого світу.