Дві години, які знадобились для того, щоб добратись до
Києва, стали справжнім випробуванням для хлопця. За цю відносно недовгу
подорож, він відчув цілий спектр емоцій. Кожен метр дороги заставляв, в
буквальному сенсі, перебудовувати його минуле бачення світу. Минулий він
залишився далеко позаду, хоча чи був це справді він? Та особистість була коди
загадковішою за теперішній світ. Невже те затемнення вплинуло і на нього,
подарувавши нові здібності? Хоча відкритим залишалось питання зі склепом. Він вперше
пожалів, що не вивчив те місце детальніше. І повертатись ризиковано, не
виняток, що його вже вподобали вурдалаки. Зі злості хотілось кричати на все
горло, зробити щось божевільне, щоб заповнило пустоту всередині…
Наближення до Києва заставило спрямувати роздуми в інше
русло. Гігантська стіна з металу й каміння прикувала всю увагу до себе. Вона,
мов змія, окутала столицю й захистили від проблем ззовні. Стала справжнім
титаном на охороні спокою і добробуту нового світу. Зі стін за гостями стежили
сотні пар очей зі зброєю в руках. Енциклопедія не збрехала, люди й справді
зробили величезний технологічний крок назад. Хоча, може все було не так і
погано…
Перед брамою була чимала черга з транспорту різного роду:
від поодиноких машин, чисельніших підвод запряжених кіньми, до БТР з солдатами
на борту. Останні, на превеликий подив, не проявляли поспіху, а терпляче
очікували зі всіма.
Довго насолоджуватись спокоєм не довелося. Спочатку
пожвавлення відбулося серед людей на мурах, а за хвилину до нього вже направлявся
той БТР, а солдати з пневматичними гвинтівками взяли жигуль в кільце. Все
трапилось настільки швидко, що хлопцеві залишилось тільки мовчки підкоритись
обставинам і доброму десятку дул. За мить він вже лежав обличчям в землю, а
солдати доповідали про успішну операцію. Виявилось, що причина всього шуму
зводилась до машини, вірніше її колишніх власників, які поцупили важливі
документи.
Допити тривали до ранку. Враховуючи хаос у світі,
озвучену версію подій сприйняли цілком серйозно. Звичайно ж в ній були пропущені
деталі про склеп. А на питання, як він зустрівся з тією парою, хлопець розповів
заздалегідь підготовлену історію про те, що відвідував місце поховання батьків,
а в Прип’ять забрів в пошуках цінних речей. З огляду на його зовнішній вигляд
історія виглядала правдоподібно. Наостанок хлопець розповів, що машину хотів
продати на місцевому ринку. Автомобілі були дефіцитним товаром, а тому
вторгованих грошей мало вистачити, щоб пережити зиму. Звичайно ж мова про
документи не могла йти, оскільки своєю розповіддю хлопець тонко натякнув, який
вів спосіб життя. Втрачати час на волоцюгу ніхто не хотів, проте й по шапці
отримати, через халатність, солдати не бажали, тому шукача пригод вирішили
поселити в місцевому «готелі» з ґратами на вікнах, а самі відправились
перевіряти отриману інформацію.
********************************
Три дні минули доволі швидко. За цей час хлопець виявив
ще декілька прихованих талантів, а саме: відсутність потреби в їжі й воді, щодо
сну то ситуація була двозначна. Він і був потрібен, і без нього можна було
обійтись тривалий час. Після цих спостережень в його голову почали закрадатись
думки про їх джерело. В тій книзі були чітко описані виявлені після затемнення
сили. Схожі здібності проявлялись тільки в одних осіб, проте це ще слід було
перевірити. З такими думками він і вийшов на волю. Солдати не полінились й все
ж знайшли докази, що підтверджували його історію, а саме вистежили ту пару й
подарували вічний спокій. Викрадених документів не виявили, проте це не
завадило їм звільнити камеру для нових «гостей». Дефіциту продуктів не було,
проте й переводити їх на всіляких волоцюг не хотіли. Машину звичайно ж
конфіскували на потреби армії, а тому без гроша в кишені він відправився
бродити столицею. Першочерговим завданням тепер став пошук інформації, а для
цього слід було якнайшвидше обстежити той склеп. Без машини добиратись довго,
та й великий ризик зустріти грема чи вурдалаку, а безсмертя у себе він поки не
виявив. Слід було роздобути гроші, а то попутки туди навряд чи ходили.
Петляючи вулицями столиці в пошуках оголошень і просто
щасливого шансу, він незчувся, як злився з натовпом, який вигукував різні гасла
закликаючи верхівку Кола припинити винищення вурдалаків. Мовляв, це задум
божий. Ворота раю закриті і усім потрібно покаятись, інакше так і бродитимуть
світом не знаючи спокою Хлопець ледве стримувався, щоб не вихопити один з
плакатів і не надавати по голові тому, хто його тримав. Вони навряд чи особисто
зустрічалися з цим «задумом божим», а тому уявлення не мали про усі радості подібного
спілкування. Викрики мітингувальників перервали солдати, які намагалися
затримати порушників спокою. Та ті цього тільки й чекали. Один з чоловіків
дістав з рукава куртки металеву трубку й замахнувся нею на молоденьку дівчину
років двадцяти трьох, що старалась якомога голосніше викрикувати завчені гасла.
Враховуючи траєкторію і силу замаху, то вона навряд би дожила до наступного їх
зібрання. Сакральна жертва і дієва провокація одночасно... Не довго думаючи
хлопець штовхнув чоловіка і той не втримавшись на ногах, впав на землю. Що з
ним далі було – не встиг побачити, оскільки дівчина повернула голову в їх
сторону, й побачивши поряд з лежачим чоловіком трубку, усвідомила приготовлену
її роль. Своєму рятівнику вона вирішила віддячити провівши через кордон солдат.
Останні не звернули на них особливої уваги, й без проблем пропустили, з чого
хлопець зробив висновок, що та дівчина була на мітингу не просто так.
Пробігши декілька вулиць дівчина вирішила нарешті
відпустити його руку.
- Дякую! – перевівши подих мовила вона.
Дивлячись на цю тендітну фігуру, і згадуючи ту тисняву з
солдатами, робилось лячно, як вона взагалі додумалась брати участь в подібних
заходах. Невже вона й справді поділяла точку зору тих людей. Її злегка наївний
вигляд схиляв до такої думки, проте щось в її проникливому погляді не давало
йому спокою. Таке враження, що ця «невинна» душа переслідувала куди глобальніші
цілі, ніж просте викрикування гасел. Та й військові без проблем її пропустили.
Невже вона пов’язана з Колом. Схоже, йому вперше усміхнулась доля, він знайшов
особу, яка могла відповісти на більшість його питань. Помітивши його допитливий погляд, вона
зніяковіло поправила локони довгого темно-рудого волосся.
- Я би радив зав’язати з подібними заняттями, – в жартівливій
формі мовив він. Проте дівчина не оцінила його жарту, і відповіла в злегка
сердитій манері.
- А сам там чим займався?!
- Опинився не в той час, не в тому місці, – зобразив він
невинну посмішку.
- Ага, всі ви так говорите, – буркнула вона невдоволено під
ніс.
- Ти до всіх рятівників так ставишся? – пожартував він, чим
ледь не накликав на себе шквал праведного гніву, та попри запальний характер,
незнайомка володіла ще й «ангельським терпінням», яке, зазвичай, спало солодким
сном, та цього разу вирішило обдарувати нового знайомого своєю увагою.
- Вибач, за останній час стільки всього звалилось. Мене
звати Оля, – і вона простягнула руку в знак вітання.
- Матвій, – рефлекторно видав хлопець. Чомусь саме це ім’я
спало на думку перше.
«Невже це моє справжнє ім’я?»
- Таке враження, що чуєш своє ім’я вперше, – помітила вона
його розгублення.
«А дівчина не промах!» – констатував подумки хлопець.
- Щойно придумав!
- Жартівник, – врешті заспокоїлась дівчина. Відлякування
цінного джерела інформації не входило в її плани. Вона занадто довго
завойовувала довіру тієї групи, і коли їй нарешті довірились – все пішло
відомою дорогою. Тому зараз вона всіма силами бажала одного: якомога більше
вивідати про незнайомця, що також був на тому мітингу. «Можливо це чергова
перевірка? – раптом осінило її. – Я зобов’язана роздобути сенсацію, інакше
редакторка точно звільнить». Озброївшись раптовою здогадкою Оля зобразила, як
їй здавалось, максимально привітний вираз обличчя, і звернулась до Матвія. –
Запрошую на чашку кави. Маю ж я віддячити своєму рятівнику.
- Може іншим разом, – став зніяковіло виправдовуватись
Матвій, а сам тільки й чекав, щоб дівчина проявила більше наполегливості у
цьому питанні. Через його теперішній вигляд люди розмовляти з ним не особливо
хотіли, не те щоб кудись запрошувати.
- Я наполягаю, хіба заради такої красуні не можна відкласти
свої справи, – і вона зобразила жалісний погляд, від якого по тілу хлопця
пробігли мурашки.
- Ну гаразд, – вдав хлопець капітуляцію.
- От і чудово, – урочисто мовила вона, – тільки доведеться
перенести посиденьки до моєї квартири, а то пуста голова забула вдома гаманець,
– винувато мовила вона, а потім схопила його під руку й потягнула в потрібному
напрямку. – Ти місцевий?
- І так, і ні…
- Розумію… Хоч з часу затемнення й пройшло добрих два
десятки років, все ще важко зникнути до змін, – з тугою мовила вона.
- Знати б ще його причину… – постарався він якомога
делікатніше вивідати потрібну інформацію.
- Хто знає! – задумливо мовила вона. – З однієї сторони
намір благородний, він врятував життя мільйонів, та при цьому поставив на кін
життя тисяч. Греми й вурдалаки стали ще тим випробуванням, яке ми можемо не
пережити.
- Або уроком, який довго пам’ятатимемо...
- Говориш як люди з мітингу, ти точно опинився серед них
випадково? – пожартувала вона, проте ретельно стежила за його реакцією.
- Знаючи лише одну істину не станеш філософом. В чомусь і
вони праві, тобі не здається?
- Можливо, – вже без такого запалу відповіла дівчина. – Та
ніхто не заслуговує такої долі… Навіть праведники помиляються.
- Не всі ж стають вурдалаками після смерті, – постарався
він розрядити обстановку.
- Загальна статистика невтішна. Душа стала дорогою монетою,
за яку не завжди можна купити задумане. Людство настільки зневірилось, що
готове вхопитись за найтоншу соломинку, лиш би не будувати пліт... Ми прийшли.
Квартира Олі знаходилась в п’ятиповерхівці на околиці
Києва. Район вже давно набув дурної слави через гремів, що кошмарили місцевих.
Кількість смертей через неконтрольовані напади люті тут були звичним явищем.
Через це: про добросусідські теревені й посиденьки, всі давно забули. Двері по
міцніше й засув побільше – основне правило району. Лише зрідка тут можна було
побачити безхатьків чи бродячих тварин, що тинялись вулицями без діла. Не те
щоб в Олі були проблеми з фінансами, квартиру обрала спеціально, в надії першою
написати про якусь сенсацію. Останнє було її найбільшою проблемою. Вона
постійно встрявала в ситуації, які загрожували її життю і здоров’ю.
Піднявшись на останній поверх, Оля заходилась розшукувати
ключі. З сумочки почали випадати найрізноманітніші предмети. Матвій мимоволі
задумався, чи вона не бездонна, неможливо запхати стільки речей в таку сумочку.
Коли на підлогу опустився вже знайомий пристрій з невеликим екраном, він раптом
згадав про подібний в Прип’яті. «І як же я забув про нього! – картав він себе
подумки. – Можливо саме його викрала та пара. При нагоді слід забрати».
Тим часом замок клацнув впустивши гостей всередину.
- Не пентхаус, але який-не-який дах над головою. В мене тут
трохи безлад, не очікувала гостей, – виправдовувалась вона, а на щоках з’явився
помітний рум’янець. – Проходь на кухню, – вказала вона рукою на сусідню
кімнату.
Матвій хотів пожартувати з цього приводу, та потім
стримався й пройшов по вказаному напрямку. Дівчина ж, тим часом, заходилась
згрібати в купу стоси газет, книг й листків паперу.
- Навіщо тобі стільки макулатури? – всівшись на табурет,
жартома запитав він.
- Щоб відповідати на дурні запитання, – огризнулась вона, а
потім пом’якшила тон. – Я археолог. Наша група намагається з’ясувати причину змін.
Матвій задоволено потирав руки. Схоже, він не помилився з
вибором. Хоча, з іншої сторони, було дивно, що археолог знаходився серед тих
фанатиків.
- І часто твої колеги ходять на подібні акції? – навіть на
кухні було чути як перервалось прибирання.
- Знаєш таку приказку: «Цікавій Варварі на базарі ніс
відірвали». Розкажи краще чому молода високоморальна людина тиняється містом в
такому вигляді. Невже дезертирував? – насмішкувато запитала вона. – Побачив
відьмочку й штани намочив!
- Якби ж то, – вдав зітхання Матвій, а потім став
переповідати почуту в камері історію. – Моя бригада працювала на будівництві
другої стіни, так званого внутрішнього кільця. Платили непогано й своєчасно,
проте стабільність вимагає певного процента, який ми не хотіли платити місцевій
криші. Як наслідок: весела нічка в столичній каналізації, амнезія і знайомство
з військовою поліцією. Без грошей ніхто не став зі мною морочитись, а тому
відпустили на всі чотири, – історія вийшла більш ніж правдивою, Оля стикалася з
подібним ледь не кожен день, таким вже був світ після затемнення.
- Весело, – дівчина відклала прибирання, тепер вже у ньому
не було сенсу, й пройшовши на кухню включила наполовину повний електричний
чайник. – Завтра спробую тобі допомогти, – цілком серйозним тоном додала вона.
- Розкопаєш мої документи? – пожартував він.
- Майже, – проігнорувала вона його жарт. – Я маю знайомих,
серед військових, з доступом до баз даних населення. Наперед нічого не
обіцятиму, проте докладу усіх сил, щоб затія увінчалась успіхом.
- Ти непростий археолог, – кинув він на неї косий погляд.
- Власне про це… – вона затамувала на мить подих. – Я…
- Не зовсім археолог, – закінчив за неї Матвій. – Ех, а я
вже розмріявся про підробіток.
- А тебе, як бачу, ця ситуація веселить! – насупила вона
сердито брови. – У фірму не пробував звертатись?
- Другий раз можна не прокинутись…
Насипавши в чашки кави, вона залила її кип’ятком і
поставила одну чашку перед Матвієм, а іншу взяла собі. Потім підсунула
невеликий глечик з цукром і тарілку з печивом.
- Пригощайся, потім приготую щось перекусити.
- Кави достатньо...
- Дешево ж ти оцінюєш моє життя, – зобразила вона скупу
посмішку. – Цих гадів можна притиснути тільки розголосом, чим я і займусь
написавши статтю.
- На деталі можеш не розраховувати, причиною твоєї смерті я
не буду, – Матвія пройняла легенька досада через усвідомлення справжньої
професії Олі, та все ж вона не переставала бути цінним джерелом інформації.
Можливо й справді з її допомогою вдасться заповнити пропуски в минулому.
- Розумію, хоч і не погоджуюсь… – зробивши черговий ковток,
мовила дівчина. А сама вже подумки руки потирала, в передчутті сенсації. Коло
серйозно ставилось до подібних випадків в тилу, а тому навіть легкий шепіт міг
стати справжнім ураганом, який «зітнув» би декілька високопоставлених голів.
Залишалось питання з фірмою, але й воно вирішувалось через все ті ж паспортні
дані. Без угод зараз не працювали навіть тіньовики, а значить Матвій мав десь
засвітитись.
- Жаль, що ти не археолог, я б задоволенням почитав про
дослідження затемнення, – перевів він тему на інше.
- Не думала, що в наш час знайдеться людина якій цікаве
подібне заняття. Всі вже давно звикли до магії, і стараються зайняти відповідне
місце серед сильних світу цього.
- Мені й на моєму добре, – скупо посміхнувся Матвій. – При
необхідних знаннях і вурдалаки не такі страшні.
- Можливо й так, – зітхнула Оля. – Якщо хочеш – можеш
поритись в тому бардаку, – вказала вона кімнату, де до того прибирала.
- Тоді негайно ж цим займусь, хоча… – раптове спостереження
остудило запал. За всіма пригодами він і не помітив, як золотавий диск почав
опускатись за обрій. Простеживши за його поглядом, Оля швидко зрозуміла що до
чого й поспішила заспокоїти.
- Поки не розберемось з твоєю проблемою, будеш моїм почесним гостем. Заперечень не приймаю! – останні слова вона постаралась промовити якомога суворіше. Матвій лише посміхнувся у відповідь.