Напевно саме так виглядало пекло. Матвій йшов по
потрісканій землі на якій ще донедавна буяло зелене життя й не міг зрозуміти
куди потрапив. Чисельні кратери свідчили непросто про бойові дії, а про
тотальне винищення. Подібне могли влаштувати тільки пневмомети, але вони рідко
застосовувалися в польових умовах. В більшості випадків ними озброювали фортеці
та бойові кораблі. Винятками були хіба що осади, але найближче місто залишилось
позаду, та й навряд його знаряддя дістали б сюди, що наводили на закономірне
питання про джерело.
- Тобі щось відомо про це? – звернувся Матвій до Олі.
- За свою журналістську кар’єру я бачила чимало, проте з
таким не стикалась. Це нагадує сліди від напалмових боєприпасів, однак така
купчастість не характерна для пневмометів.
- Не хочеться перебувати в епіцентрі їх дії, – задумливо
поглядаючи на кратери мовив Матвій. – Та й Кам’яна Могила близько, може це
якось пов’язано?
- Раз дані були секретні, то не відкидаю такої можливості.
Взагалі дивуюсь як тебе ще не ткнули носом в землю.
- Навкруги тиша, я б помітив гостей.
- Тоді пропоную відвідати найближче поселення й розвідати
обстановку.
- Знати б ще в якій стороні шукати, – зіронізував Матвій, а
потім поспішив додати. – Раз є стратегічний об’єкт у вигляді порту, значить має
бути і транспортне сполучення.
- Раджу не ховати далеко перстень, документів у тебе немає,
а тому він послужить чудовим пропуском, якщо в околиці є вартові.
Згадка про останніх відкрила старі рани, які не загоїлись
навіть через стільки років. Їх завжди вчили раціонально оцінювати ситуацію, не
піддаватись бажанням. Однак зараз наука йшла врозріз з новим світоглядом. Хоча
чи новий він? Де взагалі вартові? Матвія пройняла досада, що не встиг розпитати
Макса.
*****************************
Біля дороги спостерігалося значне пожвавлення, більшість
транспорту рухалося в одному напрямку, з чого Матвій зробив висновок, що в тій
стороні знаходилося щось важливе, не виняток, що поселення. Попутки ловити не
став. Могло виникнути забагато питань. В подібних місцевостях люди зазвичай
знали одне одного, а тому про чужинця могли доповісти куди слід, а цього йому
найменше хотілось. Краще вже пробиратись лісовими стежками й байраками. Долаючи
останні Матвію довелося попотіти й наковтатись пилюки. Зі зникненням частини
технологій природа набралась сил і зараз демонструвала свою неперевершену
красу. Красу, в якій затаїлась небезпека. Ця небезпека могла підстерігати в
найнеочікуваніших місцях. Вурдалаки та греми були лише вершиною, у підніжжя
стояли люди. І саме вони поступово оточували Матвія. На них не було форми чи
якихось розпізнавальних знаків військових. Латані штани й простенькі сорочки
були їхньою формою. В ній вони кожен день виходили на поле, щоб посадити чи
зібрати урожай. Сьогодні селяни охороняли місцевість від осіб, які прагнули
скористатись святом, щоб проникнути в їх поселення. Свято називали ритуал
випробувань на характерника. Про нього Матвій чув ще біля дороги, з розмов, що
не вгавали в салонах автомобілів, які мчали до Тимошівки, так називалось
поселення.
В околицях місцеві організували справжню мережу землянок
і сховків. До однієї з таких і відвели Матвія. Первинний огляд не виявив при
ньому гримуара, а тому версію про відьмака одразу відкинули. Інші простим
смертним було не перевірити, тому закривши його в темній землянці, сили
місцевої самооборони стали очікувати прибуття уповноваженої особи. Ним виявився
місцевий характерник. На вигляд хлопцю було не більше двадцяти. Одягнений у
військову форму, поверх якої був натягнутий старенький бронежилет. Схоже, він
не поділяв безпечності місцевих. А може навпаки: саме вони старалися
максимально захистити свого єдиного характерника. В подібних місцевостях навряд
осідали люди зі здібностями. Хоча такий висновок не вписувався в картину з
секретним об’єктом. «Можливо прикриття», – подумав Матвій, і ще раз зміряв
хлопця оцінювальним поглядом. В ньому не було нічого незвичайного: середній
зріст, худенька статура, таким хіба в тилу відсиджуватись.
Хлопець наказав товаришам посвітити, щоб краще
роздивитись в’язня. Три промені ліхтарів проникли через металеві ґрати й
освітили постать Матвія, що мирно сидів на дерев’яній лавці.
- У нього немає документів, – поспішив повідомити огрядний
чоловік років сорока.
Характерник нічого не відповів, його погляд уважно вивчав
кожну деталь одягу Матвія. І згодом стала зрозуміла причина. Коли він побачив
перстень, тут же наказав випустити в’язня. Біля входу хлопець став радісно
вигукувати й обнімати розгубленого Матвія. Припущення Олі спрацювало доволі
швидко. Попри молодий вік характерник не був обділений логічним мисленням і
швидко склав два плюс два.
- Вибачте за незручності. Це мій друг. Ми разом навчалися у
військовій академії, – звернувся характерник до товаришів. – У нього ще те
почуття гумору. Вирішив мені зробити сюрприз, – поплескав він Матвія по плечу.
- Вибачте, – винувато мовили чоловіки.
- Не переймайтесь, – посміхнувся хлопець. – На сьогодні усі
перевірки?
- Так, – ствердно закивали головами чоловіки.
- В такому разі ми відкланяємось, хочу показати другу нашу
фортецю, – і він поспішив схопити Матвія за плече й ледь не силоміць потягнути
в потрібному напрямку. – Вибачте за теплу зустріч, – звернувся хлопець до
Матвія, коли вони вибрались з байраку й почали спускатись вниз.
- Це їхня робота, і роблять вони її, слід зауважити, добре.
- Доводиться, інакше яма два на два, – пожартував хлопець,
а в Матвія пробігли мурашки по тілу. Попри простакуватий вигляд його новий друг
був ще тим комбінатором. Він швидко зметикував хто перед ним і постарався
вижати з цього максимальну вигоду. – До речі, я – Денис, можна просто Даня.
- Матвій, – і він простягнув тому руку в знак вітання.
Потискаючи її, Денис навмисне повернув руку Матвія так, що перстень постав у
всій красі.
- Гарна річ, – зобразив він добродушну усмішку.
- Ага, – відповів Матвій скупою посмішкою.
- Нечасто в наших краях трапляються вартові.
- Він підлизується до тебе, або це якась перевірка, –
заговорила Оля.
- Перше. Він не схожий на того, хто так просто приміряє на
себе роль жертовного ягняти, – відповів Матвій подумки, а потім звернувся до
Дениса. – У вас справді проходить випробування?
- Так, – вже без такого оптимізму відповів той. – Місцеві
вирішили поповнити свої лави особами зі здібностями. Загроза широкомасштабного
наступу московитів збільшується з кожним днем, – постарався він виправдати
вчинок місцевих. – Це порушує правила Кола, та що я можу. Не битись же мені з
ними, – вже тихіше додав він. – Кожен прагне жити.
- Мені немає до цього діла, але така урочистість…
- Тут обережно, краще я піду попереду, – мовив Денис, коли
вони спустились вниз. Попереду розкинулось кількакілометрове поле. Схоже, воно
вже давно втратило статус орного й перетворилось на смугу перешкод і пасток.
- Ти щось чув про випалену землю неподалік?
- Ах, це, – посміхнувся Денис. – Місцева розробка.
Перероблена версія старовинних баліст. Наші умільці провели ряд оновлень і
тепер це доволі ефективна, а головне мобільна зброя на основі напалмових
боєприпасів. При можливості можу провести невелику демонстрацію, – і він
поглянув скоса на Матвія. Питання прозвучало недаремно, таким чином Денис
намагався вивідати терміни перебування незвичайного гостя.
- Я не затримаюсь надовго, якщо ти про це, – зробив
контрвипад Матвій. Він полюбляв залишати останнє слово за собою.
- Вибачте, жодним чином не хотів вас образити. Просто все
ще не можу повірити, що зустрів вартового. В новому світі кожен мріє віднайти
свого егрегора, – і він замріяно подивився на небо.
Далі йшли мовчки. З наближенням до поселення поле
розрізали акуратні лінії окопів. В них туди-сюди ходили патрульні з гвинтівками
на плечах. Останнє, швидше за все, було зумовлене нудьгою, а ніж стратегічною
необхідністю. Поле позаду, як і мережа землянок, виконували свою роль на
відмінно. Наступним рубежем оборони стали височезні насипи землі, з яких
виглядали дула гвинтівок і відблискували біноклі. Вершину надійно прикривав
частокіл і колючий дріт. Потрапити в поселення можна було через єдиний
блокпост. Це була справжня фортеця з каміння та бетону, яка основою йшла
глибоко під землю й з’єднувала мережу багатоярусних тунелів, які проходили
крізь вищезгадані насипи. З їхньою допомогою люди не тільки оборонялись, але й
могли безпечно покинути поселення в разі загострення ситуації. Пройшовши повз
натовп охочих, що бажали якнайшвидше долучитися до свята, Денис кивнув патрулю,
мовляв, все добре, він зі мною.
- Ти один стежиш за перевірками? – звернувся Матвій до
Дениса.
- Ах, ви про це, – одразу зрозумів він тонкий натяк. –
Скажемо так, я тут не єдина особа зі здібностями.
Матвій придивився до патрульних. На руках майже кожного
були дивні татуювання і рунні символи.
- Макс не перебільшував, коли говорив про масштаби
діяльності святих лицарів, – звернувся Матвій подумки до Олі.
- Мене більше непокоїть заборона Кола, – нагадала вона про
слова Дениса.
- Якщо вийде – постараюсь розговорити на цю тему.
- Не заперечуєте, якщо спершу завітаємо на центральну
площу? Хочу впевнитись, що все добре.
Матвій схвально кивнув і вони попрямували тісними
вуличками до потрібного місця. Поселення нагадувало колишні селища міського
типу. Поряд з одинокими приватними будинками височіли багатоповерхівки,
працювали магазини й розважальні заклади, в яких можна було ненадовго забути
про турботи світу за оборонним периметром.
Свято викликало
особливу радість в дітвори, що веселилась і бігала околицями в пошуках нового
місця для ігор. Часто такими ставали покинуті будинки. Одні залазили всередину
через розбиті вікна й займали оборону, а інші зображали напад вурдалак.
З барів доносилися викрики захмелілих
дорослих, які хвалилися кількістю вбитих вурдалаків. Та серед усіх найбільше
виділялись претенденти, які ходили з зосередженим обличчям, намагаючись
максимально сконцентруватись перед майбутнім випробуванням.
Потрапити на центральну площу виявилось не так просто. Чималий натовп заполонив усі підступи. Денису довелося звернутись по рації до солдатів, щоб ті організували прохід. Залучивши резервні підрозділи вони зуміли створити живий коридор і запобігти прориву зівак, які вірили що можуть отримати силу в обхід офіційному ритуалу. Матвій лише головою похитав, спостерігаючи за ними, та як тільки переступив межу кола, то зрозумів, що не все так однозначно…