Село зустріло гостя незабутнім сходом сонця, пустими вулицями
й напівзруйнованими будинками. Жителі давно покинули це місце, залишивши все на
волю природи, яка давно стала тут повноправною господинею. Мимоволі в серце
хлопця закралась туга й жаль. Немов все це сталось по його він, немов саме він
не зупинив катастрофу або, принаймні, не зробив спроби. Докори сумління
нависали над ним чимраз більшим тягарем, що мов прес давив, не даючи нормально
дихати.
Мов привид, він бродив вуличками, в надії розшукати
відповіді на питання, що чимраз сильніше терзали душу. Врешті не втримавшись,
він пригнувшись, крадькома пройшов попід парканом до хвіртки. Відсунувши засув,
обережно прочинив її. Старі завіси заскрипіли, проте на шум ніхто не
відреагував. Цей будинок зберігся найкраще, а тому жевріла надія зустріти в
його стінах живих людей. Не піднімаючи голови він направився до одного з вікон.
Та і тут чекало розчарування. Вилаявшись подумки й заздалегідь попросивши
вибачення, гість проліз через прочинене навстіж вікно. Якщо не враховувати
розібрану в грубій манері пічку, в хаті було доволі затишно. На акуратно
застелених металевих ліжках красувались вишиті подушки, в серванті ще
збереглись посуд і чайні сервізи. На невеликій тумбочці стояв старенький
ламповий телевізор, а з образів на стінах за ним стежило декілька святих. Побачивши
ікони хлопець рефлекторно перехрестився й подумки ще раз вибачився за
несподіваний візит.
Вивчаючи кімнату його погляд зупинився на чималому
дзеркалі, що розміщувалось на дверцятах шафи. З моменту пробудження, він вперше
бачив своє віддзеркалення. Перед ним був сухорлявий хлопчина років двадцяти
п’яти. Хоча по довгій чорній бороді й такого ж кольору густому волоссю, його
можна було прийняти швидше за якогось монаха. Під правим оком красувався шрам
невідомого походження, хоча цей шрам був не єдиним на його тілі. Скинувши
сорочку хлопець став оглядати тіло на предмет слідів від операції чи травм.
Припущення щодо першого не підтвердилось, а от простих відміток вистачало.
Складалось враження, що він пройшов справжню війну, а той склеп був його
почесним місцем заховання.
Відкривши ширше двері шафи хлопець став шукати заміну
своєму одягу. Цього разу доля усміхнулась мені й подарувала доступ до скарбу,
який заховали під зацвілими матрацами. Чорна сумка, подібний дизайн він бачив
вперше, порадувала його декількома футболками, чорними камуфляжними штанами й
курткою. Також в ній знайшлося місце навіть черевикам. Подякувавши долі за
цінний подарунок хлопець заходився приміряти обновки. Останні були немов пошиті
на нього. Останнім скарбом, який видобув, була карта з відміченими маршрутами.
Уважно їх вивчивши зрозумів, що ті спогади про Прип’ять не були простим збігом.
Карта давала чітко зрозуміти де він знаходиться. Інакше навіщо залишати щось
подібне в такому місці? Це був сховок для конкретних цілей, а значить усі
похибки відкидались.
Кожен висновок немов викарбовувався в пам’яті, даючи чітко зрозуміти, що не помилковий і слід рухатись в цьому напрямку. Зваживши всі за і проти, він вирішив направитись до міста, в якому сподівався знайти відповіді на питання, що мов рій зараз кружляли в його голові зі все більшою швидкістю.