-
Твій? –
здивувалась Оля, коли Матвій дістав зі сховку смартфон.
-
Майже.
Попередні власники хотіли обміняти дані в ньому на лояльність Ковену.
-
Та пара? –
згадала вона розповідь Матвія в її квартирі.
-
Ага, –
відсторонено мовив Матвій, включаючи телефон. – Поглянемо що тут.
-
Схоже, все
робилось поспіхом. Тут навіть паролів немає.
-
Кам’яна
могила… Цікаво, – відкривши черговий файл, мовив задумливо Матвій.
-
Це що жарт?
– ледь не вигукнула Оля. – Від чого вона померла, битви ж не було?
-
Історія стає
все цікавішою… На підставу не схоже, проте й логіки не бачу, – і Матвій ще раз
переглянув файл. – Віолета мала зупинити мене й забрати «Лемеґетон». На той час
тільки їй це було під силу. Однак вона не стала танцювати під дудку верхівки й
дала мені втілити задум. Хто ж тоді її вбив? За цими даними виходить, що це
сталося після мого зникнення.
-
В Кола з
Ковеном не було запасного плану, інакше ми б зараз не розмовляли. Але
«Артіель»…
-
Отож, –
погодився Матвій.
-
Можна
завітати по вказаних у файлі координатах, припускаю, що там знайдемо багато
відповідей, – а потім Оля поспішила навести ще один аргумент. – З чогось все
одно потрібно починати. Той загін, біля склепу, був розвідкою. Вони давно тебе
розшукують, і схоже – перевіряють навіть найменші сигнали.
-
Чому відкат
до тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого? – раптом видав Матвій. – Як вони так
точно вгадали дату? Як ми взагалі вижили…
-
Вірніше, ти
хотів запитати: чому саме ми вижили? – Оля планувала відкласти обговорення цієї
теми на потім, та схоже «потім» настало швидше, ніж вона думала. – Ми зробили
свій вибір тоді, і на цьому крапка! Такою була ціна за нашу мрію! – постаралась
вона максимально наголосити на кожному слові. – І зараз слід визначитись: або
закінчимо почате, або змиримось і станемо насолоджуватись плодами своєї роботи.
-
Хочеться другого,
проте початкової проблеми ми так і не вирішили, – натякнув він на війну, що
продовжувала точитись на кордонах країни. – Тому доведеться ще повоювати.
Непогано було б дізнатись про обстановку на верхах; дивну вони затіяли
політичну гру.
-
Для цього
потрібні вартові, а друзів серед них у тебе небагато. Вірніше їх немає, від
слова зовсім. Ви егоїсти й одинаки, які збираються у виняткових випадках, і
навіть тоді нічого конкретного не вирішуєте.
-
Дякую за
підтримку.
-
Звертайся.
До речі, тобі не завадить привести себе в порядок. Твою бородату версію вони
вже бачили, а от омолоджену ще ні. Та й порвана футболка з-під якої видно
засохлу кров, не сильно допоможе в майбутньому. Ти б хоч рану обробив, –
лагідно мовила вона.
-
Дрібниця, та
й не хочу повертатись за аптечкою. Від здобутої фори й так майже нічого не
залишилось.
-
Все одно в
такому вигляді нерозумно розгулювати, – стояла на своєму Оля.
-
Ну і вперта
ж ти, – тепло мовив Матвій.
-
Звикай, це
надовго, – в жартівливому тоні відповіла Оля.
-
Звідси можна
якось непримітно потрапити на південь?
-
Хм… –
задумалась дівчина. – Автомагістралі ретельно перевірятимуть, а от з річками
все простіше. На північний фронт корвети регулярно доставляють припаси й
забирають поранених. Тут вони рідко зупиняються, тому доведеться придумати спосіб
як потрапити на борт.
- Є в мене одна ідейка, та спершу потрібно знешкодити береговий патруль.